Бар’єр, запланований вздовж усього кордону з Росією, мав бути символом зміни, нового початку, повороту України на Захід. Та він став втіленням втрачених надій і поразки у боротьбі зі старою корумпованою системою

Любов вже не вірить у політику. З-під сильного макіяжу дивиться погляд людини, яка знає все. Стверджує, що політика – це суміш сумнівних інтересів олігархів і пропаганди для обману суспільства. А люди знають, як воно насправді. Особливо тут, у селі Козачій Лопані Харківської області відразу біля кордону з Росією, де апатія стала частиною дійсності.

Ми попиваємо солодку каву у магазинчику на головній вулиці села. Бачимося вдруге. Хоча порівняно з минулим роком насамперед завдяки місцевій владі локальна інфраструктура покращилася, а село ожило, прірва між Києвом і забутим східним рубежем країни залишилася.

Любов знає, що я приїжджаю, щоб порозмовляти про все ще незавершені прикордонні укріплення між Україною та Росією. Європейський вал. Велику українську стіну. Проект «Стіна». І вкотре махає рукою: «Я не буваю там, і нічого не можу сказати, це просто курям на сміх, – каже з неприхованим роздратуванням. – Це ті в Києві захотіли, а не наші. Нащо ж нам ця стіна?».

А мало бути так гарно

У вересні 2014 року на хвилі патріотичної лихоманки першої постмайданної виборчої кампанії прем’єр Арсеній Яценюк оголосив проект фізичного відділення України від Росії. Це мав бути флагманський проект майбутнього уряду.

– Розпочинаємо Проект «Стіна», – казав прем’єр, роблячи театральну паузу. – Будівництво справжнього державного кордону між Україною і Російською Федерацією.

Стіна мала зупинити нелегальну міграцію, потік контрабанди і зброї. Вона мала стати першою лінією оборони у випадку нападу Росії. Мала допомогти Україні в інтеграції з НАТО і Європейським Союзом.

Передусім, однак, вона мала бути символом зміни, надії і реформ та остаточного відмежування України від східного сусіда. Та всього того, що уособлював той сусід: корупції, недіючих інститутів і пострадянської апатії.

 

Стіна мала бути втіленням прагнень Революції Гідності.

Будівництво швидко стало пріоритетом обраного уряду. У вересні 2014 р. на будівництво стіни виділено 235 млн гривень, частина з яких мала повернутися до бюджету країни у вигляді податків. Амбітний план передбачав створення електронної системи прикордонного контролю, металевої огорожі, дороги для патрулювання і протитанкового рову на відстані 2167 км вздовж кордону із Росією. І все це – з використанням найсучасніших технологій.

Велике фіаско

Та невдовзі виявилося, що амбітні плани влади і патріотична риторика мають мало спільного з дійсністю. У січні 2017 р. будівництво кордону було тимчасово припинене з огляду на відсутність коштів, які вже й у попередні роки виплачували тільки частково.

Натомість у липні Національне антикорупційне бюро України (НАБУ) розпочало слідство у справі розтрати коштів у Проекті «Стіна». Почалися перші арешти, а у липні 2018 р. НАБУ повідомило, що восьми особам висунуто підозру у привласненні 16,7 млн гривень.

Завершення будівництва, спершу заплановане на 2018 рік, перенесено на 2020. У січні 2018-го на інтернет-сторінці прикордонної служби було вказано, що огорожа простягається на 83 кілометри, здебільшого вона збудована у Харківській області. Зараз на інтернет-сторінці досі видніється гасло «Немає народу без кордону», та наразі народ мусить обходитися без неї: на сторінці вже також немає конкретних даних про стан будівництва.

Через пов’язаний із проектом корупційний скандал помпезна риторика Яценюка залишила неприємний осад. Стіна замість того щоб бути символом зміни і нового початку, стала втіленням втрачених надій і поразки у боротьбі зі старою корумпованою системою. Сьогодні проект «Стіна» є предметом гірких жартів, його називають «парканчиком Яценюка» чи «загоном для кроликів», що натякає на його сумнівну ефективність.

Парканчик Яценюка

Прикордонні укріплення тягнуться вздовж широких соняшникових полів, висушених літньою спекою. Двометровий зелений паркан з колючим дротом зверху відгороджує їх від дороги для патрулювання, по якій пересуваються мотоцикли й автомобілі прикордонної служби. З іншого боку дороги тягнеться двометровий протитанковий рів, а за кількасот метрів починається Росія. Якщо глянути з верхівки 17-метрової спостережної вежі, паркан здається маленьким.

Прикордонна служба не використовує термінів зі словника Яценюка, а на мої питання про стіну її представники відповідають з неприхованим роздратуванням. Прикордонники визнають, що прикордонні споруди не зможуть захистити Україну від російського вторгнення. Проте вони допоможуть виграти цінний час, що у випадку відкритого кордону між двома країнами було неможливим.

Хоча будівництво стіни триватиме ще довго, мешканці прикордонних сіл у Харківській області вже відчули її наявність. Так, як у Козачій Лопані. Проте спершу прийшла війна. Коли після захоплення Криму Росією на території села з’явилася українська армія, місцеве населення кинулось солдатам на допомогу, вправно організовуючи харчування і підтримку.

 

– Ми, місцеві, жили разом із солдатами, допомагали їм копати окопи, зміцнювати бункери, – пояснює В’ячеслав Задаренко, голова ради Козачої Лопані. – Приємно було бачити, як попри те, що багато мешканців мають російське коріння, вони були готові захищати цілісність і неподільність своєї країни.

Важка військова техніка сильно пошкодила місцеві дороги, а будівництво проекту «Стіна» призвело до того, що їх стан погіршився остаточно. Як стверджує Задаренко, обидва проекти були прийняті з розумінням, як необхідні для захисту українських кордонів.

Дірки у шосе

– У 2015 р. почали будувати паркан… Інакше це не назвеш. Завозили будівельні матеріали, використовуючи для цього нашу дорогу, – каже Задаренко. – Коли приїхала комісія із Києва подивитися на паркан, а генерали й інші високопоставлені офіцери запитали, як почувають себе мешканці за стіною, чи почуваються у безпеці, то місцеві готові були розсміятися їм в обличчя. Адже це не можна назвати стіною…

Хоча Задаренко неодноразово звертався до влади за допомогою у ремонті доріг, у вересні 2018-го все ще не було рішення про початок робіт, хоча допомогу обіцяли ще у 2017 р. Місцеві мешканці самостійно залатали частину ям, але комплексний ремонт дороги лежить поза межами можливостей влади села.

Корупційний скандал, пов’язаний з будівництвом кордону, й економічна криза додатково посилили почуття ізоляції у селі.

– Ціни ростуть, минулого місяця їх підвищували тричі: на хліб, на масло, яйця, муку. А зарплати і пенсії які були, такі й залишилися. Ніхто не думає про те, щоб їх підвищити. Пенсіонерам не вистачає навіть на хліб, – каже Любов.

Ситуацію додатково погіршило припинення у 2014 р. курсування поїзда на маршруті до Бєлгороду, яким мешканці навколишніх сіл щодня перетинали кордон. З Росії до Козачої Лопані приїжджали люди за покупками, підтримуючи місцевий бізнес, а багато людей з села їздило до Росії на роботу. Люди з обох боків відвідували родичів і знайомих у сусідній країні.

Колись кордон можна було перетнути на велосипеді. Сьогодні ж щоб провідати родичів на іншому боці, слід перейти через офіційний прикордонний перехід, що часом триває годинами. Для старших людей часто це становить непереборну перешкоду. Як мені каже сільська мешканка Людмила, росіяни тепер приїжджають до Козачої Лопані лише на цвинтар.

За росіян було краще

Багато мешканців села із ностальгією згадують часи правління Віктора Януковича як період відносного спокою і добробуту.

– У прикордонних селах меншою мірою підтримують політику посилення прикордонного режиму, мешканці цих сіл не хочуть відгороджуватися від Росії, – каже мені Олексій Крисенко, історик із Харківського національного університету імені Василя Каразіна. – Кордон – це велика кількість дрібних контрабандистів, сезонних працівників і щоденної міграції.

 

Як пояснює Вікторія Шевчук з аналітичного центру «Обсерваторія демократії», досі кордон не сприймали у психологічному сенсі.

– Хоча існує поділ на дві різні країни, кордон між ними не до кінця був помітний. Для будь-якого пограниччя характерно, що місцеві мешканці мають конкретну вигоду з відвідин іншого боку кордону, наприклад, відвідують там своїх рідних. У цій сфері українсько-російський кордон є особливо активним, – каже Шевчук.

Села у Харківській області на кордоні з Росією постраждали внаслідок будівництва стіни також в іншому сенсі. У селі Пильна кордон, віртуально проведений ще за часів Януковича, пролягає через городи і земельні ділянки місцевих мешканців. Вже невдовзі по визначеній ліній буде збудовано огорожу, що розділить дві країни.

Віра Власова, депутат сільської ради Пильни, вже місяцями бореться за зміну лінії кордону, яка, за її словами, позбавить 80 мешканців села доступу до землі. Визначена у 2008 році лінія була проведена таким чином, що 60 гектарів землі, яка належить місцевим мешканцям, стануть для них недосяжними.

Поверніть мої гектари

– Ми сподіваємося, що нам вдасться чогось досягнути. Хоча вже у червні трактор заїхав на наш луг, і ми почули, що те, про що ми кажемо,  – це одне, а вони мають готові документи, запланований проект і визначений кордон, – каже Власова. – Ми собі тихенько живемо, хочемо лиш мати де пасти корів.

У подібній ситуації перебуває багато сіл у Харківському регіоні. У кількох з них вже поставлено паркан.

Валентин Криловецький, юрист із Фонду соціального розвитку Харківської області, допомагає власникам відібраної землі відстоювати свої права й отримати належну компенсацію. Він говорить про не менше сотні випадків у таких селах як Мілове і Рублене у Харківській області, хоча, як стверджує, їх однозначно більше.

За словами Криловецького, ділянки його клієнтів в офіційному реєстрі досі вказані як приватна власність, а їх власники продовжують платити податки на землю, хоча на своїх полях вони вже не можуть не лише що-небудь посадити, а й потрапити на них, оскільки, за законом, ніхто без дозволу не може перетинати лінію кордону.

– Одного дня просто приїхала будівельна техніка, і на території, яка є приватною власністю, викопали рів і поставили огорожу. Тепер цей шматок землі не можна обробляти, засівати чи збирати врожай, – каже адвокат Криловецький. – Вони просто приїхали і розпочали будівництво, не питаючи дозволу власників землі.

Ми нічого не доб’ємося

Як пояснює юрист, хоча мешканців і повідомили завчасно, що через їхні землі проляже кордон, та власникам не надали рішення у письмовому вигляді, також не були внесені зміни до офіційного реєстру. Не було проведено жодних розмов щодо фінансової компенсації чи виділення взамін земельних ділянок в іншому місці.

Ті, хто вирішив діяти самостійно, звернувшись до суду, зазвичай, чують, що поки план облаштування кордону не буде завершений, вони не можуть розраховувати на жодну компенсацію. А кінця будівництва не видно.

 

Наразі Криловецький і його організація готують колективний позов: збирають докази і шукають потерпілих, які готові добиватися справедливості у суді. Проте це не завжди просто.

– Серед осіб, з якими ми вже розмовляли, 20 відсотків готові боротися за свої права. Решта ж сприймають це як нещастя, котре з ними трапилося, – пояснює юрист. – А якщо спробувати їм пояснити, що ще не все втрачено, що можна звернутися до суду й отримати компенсацію, люди зазвичай відповідають: «Який у цьому сенс? Ми знаємо, що нічого з цього не вийде і ми нічого не доб’ємося».

Тож більшість залишається пасивною. Як пояснює Шевчук, рівень виключення з політики у східних регіонах України традиційно був вищий, ніж у центрі країни, а тим більше – на заході. Апатія, яку проявляють мешканці, пов’язана також з наявною ситуацією у країні.

– Україна живе за циклічним сценарієм. Революція – контрреволюція – революція, – каже Шевчук. – Коли очікування суспільства сягають максимального рівня, відбувається пожвавлення, а потім, коли очікування виявляються нездійсненими, – відмежування й апатія. Тепер ми знову перебуваємо у такій ситуації, оскільки надії, які були пробуджені у 2014 році, не були здійснені.

Відповідно до опитування, проведеного Міжнародним республіканським інститутом у 2018 році, у майбутніх виборах більшість мешканців Харківського регіону голосуватимуть за політичні фракції, що походять з «Партії регіонів» Віктора Януковича.

Аж 71 відсоток опитаних з Харкова вважають, що подій в Україні рухаються у поганому напрямку. А лише 32 відсотки підтримують інтеграцію з Європою. Майже така сама кількість, 27 відсотків, вважають, що Україна має радше інтегруватися із Росією, тобто приєднатися до Митного союзу, де вона головує.

Тоді як Харків розвивається, а місцева влада має один з найвищих рівнів підтримки у країні, довіра до центральної влади серед мешканців міста й околиць є однією з найнижчих в Україні. Особливо сильним є розчарування, спричинене відсутністю змін, корупцією і лицемірною політичною елітою.

– Люди розгнівані на уряд. За ціни газу, низькі пенсії, зарплати, за податки, – каже Любов. – Еліта ніколи не б’є по собі, лиш завжди по бідних людях.

Текст вперше було опубліковано у виданні Holistic News (Польща). Репортаж створено в рамках проекту ГО “Львівський медіафорум” за підтримки Visegrad Fund.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.