FavoriteLoading 

 

 


Як живуть турецькі вірмени через століття після Великого Злочину


 

 

 

– Що ти знаєш з історії вірмен? – злегка спантеличує питанням на питання співрозмовник, сивий чоловік трохи за шістдесят із пильним поглядом. Кенан Єніс – етнічний вірменин, у минулому – журналіст, нині член опозиційної Демократичної партії народів. Сидимо у кабінеті в глибині його майстерні у серці Стамбула. Великий скляний стіл, шкіряний диван і шафи, по вінця заповнені книгами, дисонують зі старою розтягнутою футболкою і скуйовдженим волоссям чоловіка.

Насправді моя відповідь Кенанові не цікава, це безвідмовний прийом, щоб плавно перейти до історичної довідки. Наступних кілька годин він сипле датами, іменами, відсотками, показує схеми, малює графіки, демонструє будівельні плани, дістає з полиць стоси роздруківок, брошур, книжок вірменською, турецькою та англійською – історичні, художні, фотоальбоми, публіцистику.

Чи знаю я, що вірмени, де б вони не оселялися, спочатку будували церкву, потім школу і обов’язково друкарню? Що в Османській імперії початку ХХ століття лікарями, вчителями, торговцями, промисловцями були здебільшого вірмени? Що після її розпаду третину парламенту складали християни? Що лише 20% слів у турецький мові – власні, а решта запозичені? Що перша в історії країни жінка-пілот, у честь якої названий аеропорт Стамбула, була вірменкою? І що навіть підпис великого «батька турків» Мустафи Кемаля – це дарунок вірменського каліграфа?

– Ми живемо у себе вдома: Вірменія – наша мати, Туреччина – батько. Історію цієї країни неможливо написати без вірменських джерел, але з них вони виокремили лише ті події, які були їм вигідні, – Кенан дістає з полиці ще одну книгу – «Неправильну республіку» Севана Нішаняна. Турецький письменник вірменського походження послідовно критикує історичні міфи, що лягли в основу Турецької Республіки. Добре знана серед інтелігенції книга до 2008-го передавалася з рук в руки виключно як самвидав.

Нішанян роками писав про геноцид вірмен, загрози зростаючої ісламізації, критикував уряд за звуження прав людини, не шанував пророка Мухаммада, назвав Ататюрка «фашистським диктатором». Говорять, за це йому і дісталося: у 2014-му суд виніс вирок у дев’яти кримінальних справах, письменник отримав одинадцять з половиною років тюрми за «незаконне будівництво на об’єкті історичної спадщини».

Три місяці тому Нішанян зумів утекти із в’язниці й дістатися Греції, де отримав політичний притулок. «Пташка відлетіла. Побажання того ж решті 80 мільйонам», – написав він у Twitter того ж дня.

Кенан родом із Адияману, центру однойменної провінції на південному сході Туреччини. Більшість тамтешнього населення – курди та ісламізовані вірмени.

– Ще у школі я не раз чув «ти – не справжній мусульманин». Вже тоді став цікавитися, чому так говорять, звідки я сам. Спочатку думав, моя сім’я – одна така, а виявилося – нас, таких «несправжніх», дуже багато у тому регіоні, – усміхається чоловік. – Все, що я знаю про свою родину, починається з мого діда, батькового батька. Все, що до нього, – біла пляма. Мій дід із великої сім’ї, яку майже повністю винищили. Він мав п’ятеро братів – усіх розстріляли в один день. Дід залишився сиротою, у паспорті навіть імен матері й батька немає. Його забрала собі одна сім’я доглядати худобу. Дід розповідав мені тільки хороше – я був надто малим для серйозних розмов. Потім довелося самому шукати своє коріння.

Архівне фото сім’ї Кенана

Кенан зумів дізнатися про долю двоюрідної сестри діда, їй пощастило вижити у бійні і втекти з сім’єю у Францію. Ще одну гілку родинного дерева несподівано відшукав у Бейруті, коли їздив розповідати про геноцид вірмен у Туреччині. Узяв із собою старий знімок родичів: на ньому троє братів, від розправи врятувався лише один, прийнявши іслам.

Розповідаючи цю історію у Бейруті, Кенан показав фотографію присутнім, тоді незнайомець у залі піднявся й дістав з кишені таку ж світлину. Виявилося, брат, котрий став мусульманином, вирішив назавжди зректися минулого і попросив, щоби навіть листи, адресовані вірменською, не приносили йому додому. Чоловік згодом помер, а діти так нічого й не знали про свого батька, доки не зустріли Кенана.

– Перша світова була зручним моментом для «очищення» Туреччини – не розбереш, хто став жертвою війни, а хто – геноциду. Вони хотіли створити монолітну державу з єдиним народом. 1915-й дуже важливий для нашої історії, проте все це тривало аж до 23-го року. Молодих чоловіків віком від 15 до 45 збирали, вивозили за місто й убивали. Неосвічених турків переконували: якщо уб’єш семеро християн, для тебе гарантовано відкриються ворота раю. Убити потрібно було лише главу сім’ї, а його жінка, діти, будинок, усе майно відходили убивці. Подекуди мусульмани були настільки налякані й необізнані у релігійних основах, що сварилися між собою, хто перший прикінчить сусіда-християнина, – Кенан розповідає про масові вбивства, депортацію з прикордонних регіонів, примусову ісламізацію під загрозою смерті, рабовласницькі базари й табори для тих, хто вижив. – Проте не можна говорити, що усі турки були поганими. Є і ті, хто допомагав, годував, переховував вірмен у себе під загрозою розправи. Були й такі, хто зі співчуття забирав жінок і дітей. Звичайно, їх ісламізували. Діти виростали, не знаючи про своє походження, але залишалися живими.

Намальований Кенаном графік чисельності вірменського населення в Туреччині до і після геноциду 1915 року

Встановити хоча б приблизне число жертв того періоду неможливо, цифри коливаються від 200 000 загиблих у деяких турецьких джерелах до 2 000 000 у вірменських. Уряд країни не тільки заперечує сам факт геноциду, а й різко та болісно реагує на його визнання іншими державами. Коли влітку минулого року німецький Бундестаг прийняв відповідну резолюцію, Реджеп Таїп Ердоган сказав, що Німеччина з її історією в останню чергу повинна цікавитися долею вірменського народу. Коли 2015 року у річницю пам’яті жертв геноциду в Єревані Володимир Путін вжив це слово, Ердоган відповів: спочатку нехай Росія охарактеризує свої дії в Україні й Криму.

Нині на території Туреччини живе близько 60 000 вірмен, 99,9% з них – у Стамбулі, стверджує Кенан. Зовсім мало у південно-східних провінціях – Диярбакирі, Адиямані, Тунджелі, Вані, Сивасі, Мерсіні. Мова йде про тих, котрі залишилися християнами. Водночас етнічних вірмен, які змінили прізвище, релігію, відмовилися від свого походження або просто не знають про нього, на сході країни дуже багато.

Кенан у християнському храмі у рідному місті Адияман, що на південному сході Туреччини

– Те, що було у 10-20-х роках, триває і нині, – переконує співрозмовник. – У 80-90-х з’явилося більше видань, книжок, інтернет в кінці кінців, люди почали цікавитися минулим. Але більшість все ще живе у страху і не хоче шукати своє коріння. Проте, якби й хотіли, все одно не мають для цього інструментів – усі архіви закриті. Бо ж якщо дати людям право дізнатися своє справжнє ім’я, вони запитають, що сталося з їхньою родиною, кому відійшов батьківський дім. А тоді ж іще доведеться цей дім повертати. Уряд ніколи цього не дозволить.

Південний схід Туреччини маркують як «традиційний», «консервативний», «ворожий до інакшого». Навіть самі турки зі Стамбула чи Анкари звикли говорити про цей регіон у такий спосіб, радять замотатися у хустку, носити одяг із довгим рукавом та подолом, не підіймати зайвий раз очей догори, не говорити, звідки прибув, не ставити запитань.

На ділі – немає універсальної характеристики. У деяких містах, як от Малатья, на вулиці не побачиш жінку без хустки, Ататюрк спостерігає за тобою із кожного магазину, перукарні чи їдатьні, турецькими прапорами заліплені авто, вікна й балкони; в інших, як Дерсім, – одна жінка в хіджабі на все місто, а Кемаля зустрінеш тільки перед мерією. Все залежить від того, кому фактично належить місто – туркам, курдам, заза, вірменам чи ассирійцям.

Адияман органічно поєднує в собі обидва варіанти: чайні лише для чоловіків та вітрини магазинів білизни, на вулицях коротенькі сарафани і чадра; продавець фруктів усміхнеться жінці, віддаючи куплений інжир, але після заходу сонця їй краще не ходити бічними вулицями.

Можливо, саме ця повсюдна дихотомія існування дозволила зберегти у місті Церкву святих Петра і Павла, єдину в радіусі сотень кілометрів. Храм Сирійської православної церкви – останнє доступне місце для прихожан-вірмен, оскільки жодна із місцевих вірменських релігійних святинь не вціліла.

– Наші двері відкриті щодня. В Адиямані шість-сім християнських сімей, у провінції – до 40. На недільну службу й свята церква переповнена – уміщає близько 150 сімей. Вони приїздять із містечок і сіл в радіусі 500 км. Прийти до нас може християнин будь-якої конфесії та національності, – розповідає Митрополит Мелкі Юрек. Він очолює одну із Митрополій Сирійської православної церкви у Туреччині.

Церква і будівля Митрополії захищені височенним парканом і масивними залізними воротами. Окремий маленький світ: дитячий майданчик із гойдалками, стіл для пінг-понгу, літня кухня. Під старим розлогим горіхом бігають діти, п’ють чай старенькі, а жінки нарізають перець, щоб заморозити на зиму.

Вікно у храмі Петра і Павла

Митрополит, привітний жвавий дідусь із сивою бородою по пояс, пригощає місцевим виноградом і динею, схоплюється назбирати горіхів для гостей, сам чистить інжир. Поки п’ємо чай, звучить азан – лівіше від церкви, яка не має дзвіниці, видніється мінарет найближчої мечеті. Запитую, як живеться християнам на цій землі. Після кількох секунд роздумів відповідає:

– Ви ж розумієте, це політичне питання і ми не можемо багато говорити про це. Але і потреби такої немає: якщо роззирнетеся довкола, все самі побачите.

Дерсім, теперішня назва Тунджелі, яку не визнають місцеві, – красиве місто у долині між гірським хребтом і річкою Мунзур, центр ще одного важливого для історії вірмен регіону. У минулому столітті провінція пережила дві криваві збройні сутички – геноцид вірмен та повстання курдів 1937-38 років: масові погроми, етнічні чистки, спалені села.

Місцеві жителі на оглядовому майданчику біля пам’ятника Сеїту Різі, лідеру курдського руху та організатору дерсімського повстання 1937-38 років.

– Зараз приблизно 50-60% всього Дерсіму складають вірмени, але більшість з них не знає цього або мовчить про своє походження. – говорить Арменак Саріджа, сором’язливий чоловік під 40 із тихим голосом, несміливим поглядом та мозолястими руками. – Люди у цьому регіоні добровільно змінили свою релігію на алевізм і живуть, ідентифікуючи себе як заза або курди. Досі важко знайти того, хто погодиться відкрито сказати, що він вірменин.

Арменак багато розповідає про історичні місця в околицях і відразу показує фото у телефоні: ось руїни вірменської церкви у Хозаті і могила останньої вірменки з тих місць, а це вірменська історична церква у скелі поблизу Мазгірту: раніше там було 400 домівок вірмен, старе вірменське кладовище.

Чоловік говорить, донедавна у Дерсімі активно працювала асоціація вірмен, яка орієнтувалася на культурну ідентичність: налагоджувала зв’язки з Вірменією, привозила звідти фольклорні ансамблі, організувала мовні курси. Проте рік тому через політичну ситуацію у Туреччині активісти вирішили призупинити роботу.

Уся родина Арменака походить з Дерсіма. Відомо, що одного з братів прадіда убили, двоє інших зникли під час геноциду, проте згодом знайшлися у Стамбулі та Франції. Прадідова родина займалася ткацтвом, її добре знали та поважали у Дерсімі. Саме це врятувало їх від загибелі.

Чоловік показує знімки з церемонії свого хрещення в Єревані, на той час йому було 34 роки. Каже, що єдиний хрещений у сім’ї. Запитую, як рідні відреагували на його вчинок.

– Мої батьки сказали: ти можеш робити так, як вважаєш за потрібне, але мовчи про це. Вони упевнені, що уряд знову спробує винищити нас. Люди й досі бояться говорити про минуле. Моя подруга 15 років приховувала від мене, що походить з вірменської родини, поки ми випадково не зустрілися у домі ще одного вірменина, – говорить Арменак. – Чому я не боюсь говорити? Свого часу мене вразила смерть Гранта Дінка. Тоді я вирішив, що вірмени у Туреччині повинні відстояти свої права.

Грант Дінк – головний редактор турецько-вірменської газети «Агос», убитий десять років тому фактично на сходах своєї редакції 17-річним турецьким націоналістом. Його загибель відгукнулася багатотисячними мітингами в Туреччині та закордоном. У день похорон Дінка на вулиці Стамбула вийшло близько мільйона людей, вони тримали його портрети і плакати з написами «Ми всі – Гранти Дінки», «Ми всі – вірмени». Під час судового процесу з’ясувалося, що поліція знала про плани убивць за 11 місяців до події, проте нічого не зробила.

За життя Дінк активно підіймав питання геноциду; настільки активно, що отримав півроку тюрми умовно за образу «турецькості». Він вболівав за порозуміння і примирення між вірменами і турками, на усіх майданчиках закликав до діалогу: «Турецько-вірменські відносини потрібно дістати з колодязя глибиною 1915 метрів».

 

Банер Премії імені Гранта Дінка

Турецька інтелігенція спробувала залізти в цей колодязь після смерті Дінка. У грудні 2008-го ініціативна група з академічних кіл Стамбула організувала кампанію «Пробачте нам» і розмістила в інтернеті петицію зі словами: «Моя совість не може змиритися з тим, що Великий Злочин, якого зазнали вірмени Османської імперії 1915 року, зіштовхується з байдужістю та запереченням».

За першу добу петиція зібрала 8 000 підписів. «Уже ніхто не вірить у це примітивне заперечення. Скелет настільки великий, що не влізає у шафу», – прокоментував кампанію один з її ініціаторів, журналіст Дженгіз Актар. Прокуратура спробувала притягнути підписантів до кримінальної відповідальності за образу «турецькості», однак справу таки закрили. Владні кола, тим не менше, різко засудили ініціативу. «Ми не вчиняли цього злочину, нам вибачатися немає за що. Хто винен, той може перепросити. Однак Турецька Республіка, турецька нація таких проблем не має», – слова президента Ердогана.

Вдова Гранта Дінка Ракель Ягбасан виголошує промову на церемонії нагородження лауреатів преміі імені Гранта Дінка в Стамбулі

– Все можна вирішити, якщо розмовляти, домовлятися, а не брязкати зброєю, – говорить Кенан Єніс. – Проте я не вірю, що такі ініціативи можуть щось змінити. Навіть якщо петицію підписали 30-40 тисяч людей, та навіть якщо 100 тисяч підпише, а живе у цій країні 80 мільйонів – що це змінить для них?

Наостанок чоловік розповідає історію Айсел Туулук, однієї з 11 ув’язнених депутатів опозиційної Демократичної партії народів. Жінка походить з Елязигу, сусіднього з Дерсімом міста, з родини курдів-алевітів. Минулого місяця в Анкарі померла мати Айсел, її вирішили ховати на міському кладовищі. На прощальну церемонію увірвалося близько 50 ультраправих націоналістів. Вони витягли з могили тіло Хатун Туулук зі словами, що курдам, алевітам і вірменам тут не місце: «На цьому кладовищі поховані мученики, ми не дозволимо ховати тут терористів».


Фото Аліни Смутко


Вперше опібліковано у виданні LIGA.net.

Матеріал створено в рамках програми Black Sea Trust for Regional Cooperation за підтримки ГО «Львівський медіафорум» та у співпраці зі Школою журналістики УКУ. Погляди, висловлені в друкованих чи електронних публікаціях репортажів, не обов’язково відображають позицію проекту Black Sea Trust (The German Marshall Fund) чи її партнерів.