FavoriteLoading 

Десятки тисяч турецьких держслужбовців — журналістів, учителів, лікарів, військових та суддів — у  в’язниці, ще більше — позбулися роботи.  Їх звинуватили в причетності до спроби державного перевороту 15 липня 2016 року, коли заколотники вивели на вулиці Стамбула танки. Тієї ночі в сутичках загинуло близько 250 людей — цивільних, путчистів, поліцейських.

Захопити владу прагнули військові — послідовники відомого у світі турецького проповідника Фетхуллаха Ґюлена. Його сприймали як модернізатора ісламу й поборника діалогу культур і миру, а організація Ґюлена була дуже популярною.

Тепер владна «Партія справедливості та розвитку» називає ґюленістів послідовниками небезпечного месіанського культу і вважає зрадниками. На кого справді вплинули репресії — у репортажі з Анкари.

Звільнений викладач: уявіть, що завод закрили

Онур утратив роботу через тиждень після невдалого перевороту. Він викладав політологію в приватному університеті. (Чоловік попросив змінити його ім’я та не називати вишу — ред.).

Університет був одним із 15-ти, які закрили декретом, що мають силу закону в умовах надзвичайного стану. Ці учбові заклади (14 із них відкриті після 2000-го року) засновані та фінансувалися послідовниками Ґюлена.

Студенти змогли перевестися до інших університетів, а от викладачі лишилися ні з чим. Керівництво університету заявило: уявіть, що ваш завод зупинив виробництво, а ви тепер безробітні.

Із декретів громадяни Туреччини дізналися про закриття лікарень, шкіл, ЗМІ та інших установ, а також імена звинувачених у причетності до організації Ґюлена. Це довгі списки на сотні сторінок. Моніторингова група Turkey Purge наводить цифру 2099 закладів освітньої сфери — саме стільки закрили шкіл та університетів. Це десятки тисяч студентів, учнів та працівників.

Загалом у Туреччині, каже представник владної «Партії справедливості та розвитку» Афіф Деміркиран, виявили близько 200 тисяч послідовників Ґюлена. Саме стільки людей мало на смартфоні месенджер Bylock, через який нібито спілкувалися заколотники, готуючи переворот.

Безпосередньо звинувачені в причетності до організації Ґюлена  можуть подати апеляцію і мають шанс, що їх визнають невинними. Але Онур та його університетські колеги не можуть цього зробити. Їх особисто ні в чому не звинувачують. Просто «закрили завод».

«Держава змушує нас доводити, що ми невинні. Якщо ми винні, покарайте нас. Але якщо ні, ми не повинні доводити, що не зробили нічого незаконного. Мене тепер запитують: чому ж ти працював у ґюленістському університеті? Але ж це легальний університет, відкритий із дозволу держави!», — каже Онур.

Деміркиран визнає, що не кожен звинувачений дійсно є ґюленістом:

«Трапляються помилки. Проте, коли йдеться про таку серйозну спробу перевороту, держава має захищатися, щоби це ніколи не повторилося».

Стриманий, освічений Онур розмовляє доброю англійською. Після звільнення він так і не зміг знайти роботу за фахом. Давав приватні уроки — англійської студентам, математики школярам, робив переклади. Каже: пощастило знайти зайняття й не вдатися у розпач, як сталося з багатьма колишніми колегами.

Зовсім по-іншому ситуацію бачить колишній учитель ґюленістської школи. Нині він — поліцейський, із ним доводилося спілкуватися раніше в Стамбулі: «Увесь вільний час присвячую читанню Ґюленових книжок і перегляду його відео, щоби не було часу замислюватися, що відбувається в Туреччині і світі». Він утішений, що вчасно вирвався з того середовища й не користувався протекцією групи Ґюлена, змінюючи роботу.

У ґюленістських університетах викладали різні предмети: від економіки до теології. Працювали дослідницькі центри з хорошою технічною базою. Школи та виші, відкриті послідовниками Ґюлена, мають репутацію закладів з якісною освітою. Вони є в різних країнах світу, зокрема, і в Україні. Одразу після перевороту, Туреччина вимагала закрити Міжнародні школи «Меридіан» у Києві та Одесі, нібито відкриті ґюленістами. Та школи працюють і донині.

Онур наполягає, що потрапив на роботу без протекції ґюленістів. А університет був гарним навчальним закладом із непоганою зарплатнею, а головне, наголошує він, — із різноманітним складом працівників та студентів:

«Мусульмани, немусульмани, суніти, алавіти, послідовники Ататюрка, демократи. Були й такі, хто п’ять разів на день читає молитву. Зрозуміло, якщо всі моляться, можна щось запідозрити. Але, повторюся: там були люди всіх сортів».

Викладач уважає, що події останнього року — це не боротьба з терористичними групами. Це переслідування незгодних, тих, хто не підтримує владу, тобто Ердогана, та його партію. Якщо ти критикуєш — на тебе обов’язково начеплять ярлик ґюленіста.

На початку 2000-х, розповідає Онур, «Партія справедливість та розвиток» виглядала як продемократична та проєвропейська політична сила. За них голосували і ліві, і національні та релігійні меншини. Але після протестів у стамбульському парку Ґезі у 2013 році стало зрозуміло, що ця політична сила рухається не в бік демократії. Ґюлен, до речі, тоді підтримав протести.

«Невинні молоді люди були проти вирубки дерев, але ця група (послідовників Ґюлена — ред.) просякнулася в їхній рух та  намагалася поширити протести, очікуючи, що зможе вплинути на державу», — каже Деміркиран із «Партії справедливості та розвитку».

Як приклад демократичних перетворень, що їх здійснила партія Ердогана, Онур наводить ситуацію із дискримінацією вірянок. Раніше жінкам із покритою головою заборонялося обіймати державні посади й навчатися в університетах.

Студентки знімали хіджаб, заходячи на територію кампусу. Нині жінок із покритою головою можна зустріти не лише в університетах, а й у політиці.

Виключена з власної партії, звільнена з роботи

Правозахисниця Фатма Бостан отримала хорошу освіту, навчалася за кордоном. На початку 2000-х вона стала співзасновницею «Партії справедливості та розвитку» саме завдяки активності в захисті прав жінок.

Жінки, які хотіли лишатися вірними вимогам релігії, були, за словами Фатми, повністю виключені з публічного життя: зі шкіл, державних інституцій, політики.

Новозаснована партія обіцяла захистити тих, хто почувався дискримінованими, зокрема, й через віру. Проте чоловіки-однопартійці довго уникали теми жінок у хустках. Нарешті у 2015 році партія висунула кандидаток до парламенту, які покривали голову. Для Фатми це була перемога: відтепер жінка в хустці могла бути і парламентаркою, і викладачкою.

І сама Фатма нарешті змогла працювати. Коли вперше пішла на роботу — викладати в університет — їй було 48. Та вже за чотири роки жінка позбулася посади — її звинувачують у зв’язках із Ґюленом.

Вона спростовує звинувачення, хоча має принаймні одну ознаку причетності до ґюленістів: рахунок в банку «Азія», який пов’язують із Ґюленом.

«Багато людей у в’язниці, бо мають там рахунок. Гадаю, і «Партія справедливості та розвитку», і ця група (Ґюлена — ред.) робили погані й хороші речі. Уряд карає когось, а заодно й тих, хто не мають до Ґюлена стосунку. Але все моє життя — протилежне інтересам чи поглядам цієї групи. Це настільки очевидно…».

У Фатми власна версія, чому вона лишилася без роботи (а також паспорту, можливості виїхати за кордон та соціальної допомоги). Незадовго до спроби перевороту її виключили також із партії  — жінка підписала так звану петицію «Науковці за мир» проти військового розв’язання конфлікту на переважно курдському південному сході країни.

Курди, які становлять, за різними даними, від шостої частини до чверті населення Туреччини (від 13 до 20 мільйонів), мають складну історію стосунків із державою.

«Чистка» країни після 15 липня дозволила усунути з політичної арени й опозиційних курдських політиків. Зокрема ув’язнені лідери  «Демократії народів», що позиціонує себе не лише як прокурдська партія, а й така, що відстоює права етнічних, релігійних, сексуальних меншин. До речі, вони також висували до парламенту кандидаток із покритою головою до 2015-го року.

Лідери та парламентарі з партії «Демократії народів» сьогодні звинувачені в підтримці терористів. Уже не Ґюлена, а незаконної «Робітничої партії Курдистану».

Лівий фронт: революція та голодний протест

Курдські журналісти та активісти, з якими довелося спілкуватися в Анкарі, кажуть, що життя після спроби перевороту для них не надто змінилося. Надзвичайний стан, що триває в Туреччині понад рік, в окремих областях, населених переважно курдами, продовжувався понад 10 років.

Саме партія «Справедливості та розвитку» у 2002 році припинила надзвичайний стан у двох останніх провінціях — Діярбакирі та прикордонному з Іраком та Сирією Ширнаку. Окрім цього, розпочала процес мирних переговорів з озброєними членами незаконної «Революційної партії Курдистану» (РПК).

Але у 2015 році конфлікт між турецьким урядом та курдами спалахнув з новою силою. Бойові дії забрали життя щонайменше 250 мирних мешканців, сотні тисяч стали переселенцями.

Це сталося після військових успіхів курдів у Сирії та встановлення на її півночі курдської автономії, що межує з Туреччиною.

Тож «надзвичайний стан» для курдів почався набагато раніше 15 липня.

Про це розповідає Селамі Аслан — журналіст агенції новин «Месопотамія». Раніше їхню діяльність забороняли, звинувачуючи в підтримці «терористів із РПК». Загалом після перевороту в Туреччині закрили майже 200 видань, близько 300 журналістів арештовано. Такі дані наводить Turkey Purge.

«Ми працюємо заради правди», — каже журналіст, порівнюючи свою роботу з великими турецькими ЗМІ.

Він має на увазі правду про курдів, їхній конфлікт із державою та мету курдського руху. Його колега Деніз Назлим додає, що для них головне — мирне розв’язання курдської проблеми. Сам Деніз не курд, але добре розуміє їхні проблеми.

«Грошей у компанії немає. Держава нас ненавидить. Умови суворі, але й ми — не в тім’я биті. Ми працюватимемо, тому що бачимо цю роботу як революцію», — Селамі виголошує пристрасну промову, поки п’ємо чай у кав’ярні практично за спинами поліції.

За кілька кроків від столиків поліцейські охороняють пам’ятник — принаймні так це виглядає: обнесений парканом монумент і кількадесят чоловіків та жінок у формі.

Це монумент Декларації прав людини, що стоїть на пішохідній вулиці в центрі Анкари. А патруль тут для того, щоби жодної демонстрації тут не влаштовували. Надто, якщо йдеться про права людини.

Останні демонстранти, які проводили тут акцію, поїхали звідси до в’язниці. Це були Нуріє Ґюльмен та Семі Озакча. Їхня справа стала найгучнішою серед звільнених із роботи за останній рік.

Викладачку-літературознавицю і шкільного вчителя спершу звинуватили у зв’язках із Ґюленом і звільнили. Після кількох місяців протестів біля цього пам’ятника їм інкримінували причетність до іншої незаконної організації, проте цього разу — крайньої лівої «Революційної народно-визвольної партії-фронту».

Ґюльмен і Озакча публічно оголосили голодний протест, доки їм не повернуть робочі місця. Вони голодують уже сьомий місяць, а з травня перебувають у в’язниці.

Їм закидають те, що вони зібрали довкола себе натовп і провокували масові протести, чи навіть «новий Ґезі». Наразі кілька людей, які також уважають, що їх несправедливо позбавили роботи, приєдналися до голодування. Щоправда, «акції» на підтримку протесту відбуваються переважно в соцмережах, а не на вулицях.

Фатма Бостан каже, що люди зазвичай намагаються приховати факт, що їх звинувачують у зв’язках із Ґюленом. Бояться суспільного осуду, що сусіди та родичі вважатимуть зрадниками. Онур пересвідчився в цьому на власному досвіді — родичі, які щойно гуляли на його весіллі, навіть не подзвонили йому, коли той лишився без роботи.

/Текст, фото: Світлана Ославська

Матеріал створено в рамках програми Black Sea Trust for Regional Cooperation за підтримки ГО «Львівський медіафорум»