У 2018 році вже й не так просто створювати нові країни. Територія Землі майже повністю поділена, тому, якщо закортить створити якусь нову країну, доведеться забрати частину іншої країни, яка вже існує. А набуття новим утворенням рис справжньої країни обставлено багатьма писаними та неписаними правилами. Дати точний опис того, що ж ми називаємо країною, є заздалегідь важким завданням, але, враховуючи традиційні уявлення, сформулювати можна так: країною є те, що інші країни вважають країною.

Додаткової легітимності надає членство в якій-небудь групі країн, наприклад в Європейському Союзі, або, принаймні, в ООН, бо, нелегко серйозно сприймати країну, що не здатна потрапити до головних організацій з питань міждержавної співпраці.

Виникнення нової держави неминуче порушує чиїсь політичні інтереси. І неодмінно порушує інтереси тих, від кого ця нова країна від’єдналася. А коли розмір порушених політичних інтересів є більший за розмір політичних інтересів, на користь яких послужило народження нової держави, новонароджену державу не визнає більшість держав, які вже існують.

Державами, які народжувалися, але яких не визнавали, наповнена європейська історія ХХ століття. Вони виникали через великі політичні заворушення, а також у полі тяжіння великих політичних силових полів. Росія є тим силовим полем, що в разі змін тягне за собою перетворення навколишніх держав.

Виникнення Радянського Союзу представляло саме такі зміни. Подібною за масштабом великою зміною був і розпад Радянського Союзу: тоді з зони радянського впливу вирвалася певна кількість країн, які до того часу були відомі як частини Радянського Союзу. Тоді ж виникли і досі невизнані дрібні сепаратистські держави. Такими є, наприклад, Нагірний Карабах між Азербайджаном та Вірменією або “Придністровська Республіка” на межі Молдови та України.

Подібні зміни сталися в російському гравітаційному полі, коли путінська Росія знову відкрила для себе ностальгію по царських часах і почала виношувати імперські плани. Абхазія і Південна Осетія виникли, щойно з’явилися такі амбіції. Але Росія найсерйозніше спробувала переформатувати навіки закарбовану диспозицію європейських країн тоді, коли після вигнання проросійського уряду України та Євромайдану озброїла орієнтованих на Росію східноукраїнських сепаратистів, та коли за допомогою своїх солдат без шевронів захопила Крим. Після цього мешканці півострова на референдумі, який викликає багато запитань, начебто прийняли рішення про приєднання до Росії.

З падінням уряду Януковича та зникненням впливу на важливу територію Росія зазнала фундаментальних втрат. Україна є визначальною країною Східної Європи не тільки через свої географічні розміри та економіку, а й тому, що знаходиться на кордоні Європейського Союзу. І тут раптом виникає цікавий географічний аспект: поки Україна частково перебувала під російським впливом, Росія, наприклад, мала легкий доступ до Придністров’я. Євромайдан поклав цьому кінець.

Якщо кинемо оком на орієнтовані на Росію сепаратистські території, або глянемо, які ж території Росія відірвала від України із застосуванням сили, то побачимо, що до сфери впливу Росії потрапляє майже цілісний коридор причорноморських територій України з виходом до Придністров’я та південної Гагаузії (заселеної православними турками, які переважно є симпатиками Росії). На заваді абсолютній цілісності коридору стоять два значних міста.

Одним з таких міст є Маріуполь, розташований на південь від Донецька. Це півмільйонне місто є найзначнішим центром між російським Причорномор’ям та Кримом, а той факт, що Маріуполь є українським містом, створює нездоланий бар’єр на шляху реалізації будь-яких планів щодо отримання сухопутного коридору між Росією та Кримом. Раніше вже були спроби взяти місто, і, наприклад, одразу після початку війни лише активна участь робітників металургійної промисловості врятувала Маріуполь від остаточного потрапляння до рук сепаратистів.

Іншим таким містом є Одеса, значення якої, мабуть, переважає значення Маріуполя. Адже Одеса лежить точнісінько між Кримом, Придністров’ям та Гагаузією, мов клин, вбитий між двома сепаратистськими республіками. Важко переоцінити роль, яку відіграє Одеса в українській та російській культурах.

Місто, яке височіє над берегом Чорного моря, створювали для того, щоб воно було контактною ланкою з рештою країн, що простяглися уздовж морського узбережжя. На цей час воно є найбільшим торговим портом України, а також місцем базування Військово-Морських Сил України.

Але є в цьому і дещо неочікуване. Всередині України Одеса вважають великим ліберальним містом. Це можна було б пояснити, наприклад, великою кількістю іноземців, які тут бувають. Однак таким місто було протягом усієї своєї історії. Та, з одного боку, Одеса всередині України є важливим центром єврейства, оскільки до Другої світової війни тут мешкала третина єврейської меншини країни. Ця частка і сьогодні значна – 10%. З іншого боку, з погляду літератури, Одеса відіграє винятково важливу роль. Починаючи від Ісаака Бабеля та Ільфа і Петрова, місто ставало рідним домом ще й для цілої низки важливих російських письменників.

Урівноважує таку ситуацію те, що Одеса не випадково була третім найбільшим містом колишньої царської Росії, адже російська культура і далі має тут величезний вплив. Більшість одеситів спілкуються навіть не українською, а специфічною говіркою російської, яка виникла через те, що хоча більшість одеситів і говорили російською, та думали на ідиші.

Росія отримала владу над містом у 19-му столітті, після двох з половиною століть турецького панування. Катерина ІІ мріяла про те, щоб воротами, які б відкривали шлях до нової Росії, була Одеса. Місто протягом століть було втіленням космополітизму, де змішувалися греки, турки, українці, євреї та росіяни. Однак після Другої світової війни цьому настав кінець, бо через операції примусові депортації та жорстоке поводження з єврейською меншиною у місті залишилися лише росіяни та українці.

Одесі всередині України належить цікава функція. Хоча 30% населення становлять етнічні росіяни, а російськомовні є більшістю населення, в Одесі немає відкритої прихильності до Росії, яку можна зустріти на сході України. Переважна більшість одеситів вважає російську культуру важливою, а от належати до путінської Росії одесити не хочуть. Проте немає в Одесі і притаманного західній Україні ентузіазму та підтримки нового, орієнтованого на Захід, уряду. Певною мірою це відбувається тому, що частина одеситів звинувачує український уряд у потуранні щоденній корупції, яку свого часу дещо вдалося стримати Михайлові Саакашвілі протягом його швидкоплинного і дивакуватого губернаторства.

Якщо хтось в іпостасі угорця багато розмірковує на тему існування альтернативних всесвітів чи подорожі у часі, тоді йому неодмінно варто побувати в Одесі.

Таким, напевно, міг бути  Будапешт дев’яностих років, який вивільнився від задухи попередньої епохи, забув про всі правила и був хаотичним. Місто, в якому стільком вдалося раптом збагатіти і водночас класно почуватися. Ці два міста є подібними не лише своєю атмосферою, а й архітектурою, хоча Одеса є значно зеленішою за угорську столицю і має більш дружній для людей масштаб. Терасу центральної частини старого міста, що влаштувалася над Чорним морем, на відміну від Будапешту, легко можна обійти навіть пішки.

На щастя, Будапешт не постраждав від одного з жахів попереднього режиму: маршруток (системи маршрутних таксі). Транспортна система угорської столиці заздалегідь побудована за європейськими традиціями. В Одесі ж не вдасться зустрітися з тими (напів)сучасними автобусами, трамваями чи метро, яких повно в Будапешті. Містом заволоділи невеличкі автобуси і напівжалюгідний стан громадського транспорту. Саме через це Одеса здається такою неймовірно “східною”.

В Одесі нема двох речей: поганої кави і нормальних тротуарів. На кожному клаптику міста функціонують незліченні кіоски і переобладнані на кав’ярню автівки. У більшості з них можна посмакувати капучино, кращим за те, що за неадекватну ціну можуть вам запропонувати у фірмових закладах Будапешта. Натомість тротуари – це інше питання. Попри всю близькість до Росії, в місті, мабуть, саме тротуари становлять найстрашнішу загрозу. В Одесі під час прогулянки варто бути уважними, інакше можна добряче гепнутися. Парадокс у тому, що фірма міського голови, русофіла Геннадія Труханова, спеціалізується саме на відновленні тротуарів.

У місті відчувається динаміка Будапешта вже згаданих 90-тих років, де кожен намагався перетворити на гроші все, що тільки було можливо. Водночас Одеса і раніше була успішним центром туризму, просто до східноукраїнського конфлікту їй довелося відповідати вимогам і потребам зовсім іншої публіки, ніж зараз: характер туристичного ринку визначали росіяни, які сьогодні надають перевагу французькій Рів’єрі, або турки, які можуть навідатися з протилежного берега моря. Поки що не можна сказати, що місто готове до прийому західних туристів.

До того ж з моменту виникнення у 2014 році збройного конфлікту, туристів значно поменшало. І хоча в Одесі відкритої війни не було, усе ж в різних куточках міста було підірвано більше двох десятків бомб, а також було здійснено штурм і захоплення Дому профспілок, розташованого на межі центральної частини міста. До одеських сепаратистів держава застосувала дещо жорсткіші заходи, ніж до сепаратистів на сході України, що дозволило придушити ці спроби оголошення чергової “незалежності”. Слід ще сказати, що, на думку експертів, мета Росії не конче полягає в тому, щоб Одеса увійшла до складу російської держави – достатньо перетворити місто на постійне джерело підвищеної напруги через присутність серед населення етнічних росіян.

Однак Одеса навряд чи могла б підійти на роль місця напруги: в місті, де панує переповнений енергією хаос, де закладено незрівнянно більше можливостей, ніж у містах з чистими тротуарами, не приживається автократія. Одеса – дивне середземноморське місто, якого вітром якось занесло до України.

Текст вперше було опубліковано у виданні 24.hu (Угорщина). Репортаж створено в рамках проекту ГО “Львівський медіафорум” за підтримки Visegrad Fund.

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.