FavoriteLoading 

Чи може Грузинська православна церква стати на заваді демократичним прагненням країни


Дев’ять років тюрми. Саме стільки суд у Тбілісі призначив для протоієрея Георгія Мамаладзе — його визнали винним у спробі отруїти особистого секретаря патріарха Грузинської православної церкви. У лютому 2017-го отця Георгія затримали в тбіліському міжнародному аеропорту при спробі вилетіти в Берлін. У його багажі знайшли ціанистий калій.

Цей скандал сколихнув Грузію. Через нечітке формулювання прокуратури ЗМІ спершу повідомляли, що об’єктом замаху нібито є сам патріарх. 84-річний Ілля II очолює Православну церкву Грузії вже 40 років і є найбільшим моральним авторитетом країни. Останні чверть століття найвищу довіру в Грузії має саме Церква. За нею — армія і медіа. Утім, після скандалу із отруєнням, вперше за часи незалежності країни, довіра до ГПЦ суттєво впала: американська неурядова організація NDI засвідчила, що рівень популярності Церкви знизився до 60%. При тому, що ще два роки тому 91% респондентів іншого дослідження (IRI) висловлювали Церкві цілковиту довіру. За таких умов, попри формальну відокремленість від держави, Грузинська православна церква була і все ще лишається чи не найважливішим політичним гравцем. Консервативна, глибоко пов’язана із Московським патріархатом, вона активно опирається секуляризації та важко сприймає зближення країни із ЄС. Ми провели у Грузії тиждень і спробували з’ясувати, чи може тамтешня православна церква стати перешкодою на шляху цієї причорноморської держави до європейських цінностей та демократії.

 

І. 

З мосту — у небо

 

Десятки пар очей здіймаються до склепіння найстарішого храму Тбілісі — Анчисхаті. Десятки пар ніг ступають відшліфованими часом кам’яними плитами. Десятки вуст шепочуть тут свої молитви із надією бути почутими. Щодня. Протягом півтори тисячі років.

 

Анчисхаті — церква Різдва Діви Марії, найстаріша зі збережених церков у Тбілісі (датується VI ст.)

— Ця церква була збудована у п’ятому столітті, і тут ніколи не припиняли служити (за винятком радянського періоду, — TU). Навіть турки дозволяли тут молитися і бити у дзвони, — розповідає отець Міхаїл. Він геть не схожий на типового православного священика: підтягнутий, має стильну борідку, модні круглі окуляри і живий допитливий погляд.

— Грузини, — веде він далі, — завжди перебували в оточенні мусульман. І протягом усієї історії нам доводилося захищати не лише свою землю, а й свою віру. Певно тому держава і віра стали однаково важливими для нас. Віра навіть більше — за неї життя віддавали. Тут недалеко є міст (Метехський міст святих мучеників, — TU), на якому колись відрубали голови сотням тисяч віруючих.

Згідно з грузинськими хроніками, 1227 року султан Хорезмський Джалал-Ед-Дін напав на Грузію. Увійшовши в Тбілісі, він наказав зняти купол з центрального — Сіонського — храму і поставити замість нього власний трон. Тоді ж за наказом султана з храму винесли ікони Богородиці і Спасителя і поклали їх посеред мосту через річку Кура. Усім містянам наказали пройти через міст просто по іконах і плюнути на них. Хто відмовлявся — тому відсікали голову, а тіло скидали у річку. Історики достеменно не знають, скільки насправді віруючих тоді загинуло. Однак загальноприйнятою у Грузії вважають цифру у сто тисяч. Їх вважають святими — говорять про них, що ті зробили крок з мосту просто у небо.

 

Кура — найбільша річка Південного Кавказу. 700 років тому в неї скидали тіла тих, хто відмовлявся зректися християнства. Вид на Тбілісі з фортечного корпусу Нарікала

 

Через сімсот років ситуація стала інакшою.

— Був 1981 рік, коли я вступив до семінарії. В країні панував цілковитий комуністичний лад. Я пішов вчитися, просто тому що тільки так міг отримати доступ до церковної літератури, яка мені була цікавою. Вивчав усе із запалом і дочитався до того, що таки захотів стати священиком. Відчував потребу ппочиналося спочатку. Було таке, що навіть найближче оточення патріарха не знало, як його облачати. А «Отче наш» у церкві читали надто голосно — не для того, щооділитися з людьми тим, що вивчив сам. На той час у Грузії був страшенний духовний голод. Церкви стояли порожніми, але люди все одно прагнули до них: хрестили дітей потай, потай вінчалися. І от з ослабленням радянської влади у Церкві все би Бог краще почув, звісно, а щоби люди вивчили молитву.

Під час перепису 2014-го року майже 84 відсотки населення Грузії сказали, що вважають себе православними. Церква поступово, але упевнено відвойовує своє колишнє місце в серцях громадян. Ба більше — зазіхає на зміну державного ладу в країні.

 

Монарша селекція

 

Георгію Багратіоні щойно виповнилося шість. На фотографії у Facebook усміхнений хлопчик у смугастій футболці готується задмухати свічку на святковому торті. Звичайна, здавалось би, дитина. На перший погляд. Прихильники монархії на чолі з грузинським патріархом Іллею ІІ вірять, що саме Георгій стане новим царем Грузії.

Фото зі сторінки The Royal House of Georgia

Вперше про повернення до монархії, яку Грузія втратила у 1801 році, увійшовши до складу Російської імперії, заговорили ще десять років тому. А цього літа ця тема знову ожила. «Можливо, нам варто подумати, що ми найдавніша країна і найдавніша монархія. Сьогодні у світі часто так є — монарх царює, але не править. Конституційна монархія приносить спокій країні. Звичайно, це відбудеться не сьогодні і не завтра, але ми повинні проаналізувати досвід минулого, наше сьогодення і майбутнє», — саме ця частина однієї з недільних проповідей патріарха дала поштовх новій хвилі обговорень. Ґрунт для цього ГПЦ готувала уже давно.

— Поява на світ маленького Георгія була, очевидно, частиною великого плану Іллі ІІ, — говорить колишній посол Грузії в одній із країн Європи, який попросив не називати його. — Суть демократії як така неприйнятна для грузинського православ’я. Має бути цар-імператор. У Росії цю функцію успішно переклали на президента. А Церква у Грузії активно лобіює відновлення монархії, хоча б конституційної. І оскільки у нас не було одного визначеного легітимного спадкоємця престолу, патріарх вирішив звести між собою нащадків двох найближчих до легітимності гілок сім’ї Багратіоні.

Князь Давид Багратіоні-Мухранський і княжна Анна Багратіоні-Грузинська (представниця іншої гілки царського роду) одружилися 2009-го року. Вінчання відбулося в кафедральному соборі Святої Трійці в Тбілісі. Через три роки у подружжя народився син, якого назвали Георгієм. Церемонію його хрещення провів сам патріарх. Цей день він назвав «історичним». Ще за два роки подружжя князів розлучилося.

— Це був генетичний експеримент, — розводить руками екс-посол. — Вивели бідного маленького хлопчика, якому з дитинства кажуть, що він — цар. Це навіть не смішно! Я розумію, чому монархія існує, скажімо, в Британії, — це консервативна країна, де за останні тисячу років не було жодних радикальних змін. А у нас більше двохсот років абсолютно інша — не монарша — історія.

Попри це, можливість перетворення республіки на монархію допускають навіть у правлячій партії «Грузинська мрія». Те, що виголошена Церквою ідея обговорюється у колі політичному, для Грузії не дивина — особливий статус Православної церкви прописаний навіть у Конституції. З одним уточненням.

 

Церква над Церквами

 

— В дев’ятій статті Конституції сказано, що держава визнає особливу роль Православної церкви «в історії Грузії». В історії — але не тепер! Не має вона статусу державної релігії, — пояснює правозахисниця, глава Інституту толерантності та різноманіття Ека Читанава.

Їй близько 30-ти. Раніше Ека працювала журналісткою, спеціалізувалася на темі меншин і багато співпрацювала з офісом омбудсмена. Останні п’ять років займається питаннями захисту прав етнічних та релігійних меншин. Інститут, який вона очолює, надає безкоштовну юридичну допомогу жертвам дискримінації, а також стратегічно працює з владними структурами над державною політикою.

— Буквально зараз (розмова відбувалась у серпні, — автор) конституційна комісія розглядає можливість зміни тої самої дев’ятої статті. І зміни, які вони пропонують, можуть суттєво погіршити рівень свободи віросповідання. Вони говорять, що керуються нормами Європейської конвенції, але за фактом можуть суттєво обмежити права меншин. Наприклад, сказати, що мусульмани, які хочуть побудувати мечеть, загрожують державності, і не дати їм дозволу. Ми звернулися до парламенту і в міжнародні організації, аби вони зреагували.

Хоча і тепер, додає Ека, права меншин порушують без жодних додаткових законодавчих змін.

— Скажімо, у тому, щоби звести будинок для молитов, не мало би бути нічого складного. За законом ця процедура елементарно проста: подаєш запит — отримуєш дозвіл. Але в реальності… Був випадок, коли місцева православна спільнота обурилась наміром Свідків Єгови побудувати свою молитовню. Православні звернулися в муніципалітет – і той раптом почав гальмувати процес. Зрештою, Свідки Єгови мають гроші — вирішили судитися. Але цей процес триває уже два роки. Схожа історія була в Руставі (місто неподалік Тбілісі) — місцева католицька спільнота хотіла звести костел. І вони навіть суд виграли, але побудуватися їм все одно не дають.

Ранкова служба у будній день. Храм Сіоні, Тбілісі

 

Ека розповідає, що до реформи 2011 року (пропагованою ЄС та вороже сприйнятою ГПЦ) всі інші релігійні конфесії – баптисти, римо-католики, євреї, мусульмани та вірменські християни — навіть не могли зареєструватися як релігійні громади.

Нерівність у становищі Православної церкви та усіх решти свого часу посилив договір між Церквою та державою — Конкордат 2002 року. Він зобов’язав незалежну державу Грузію відшкодувати збитки, завдані Церкві радянською владою. За даними видання JAMnews, наразі у власності Патріархії є півтисячі земельних ділянок і майже 250 будівель загальною площею 1674 гектари. На такій території можна побудувати місто трошки менше, скажімо, за Жмеринку. Грузинську православну церкву називають найбагатшою інституцією в країні. Крім того, Конкордат звільнив її від податків, надав особливі права консультувати уряд (зокрема в питаннях освіти), забезпечив недоторканність патріарха та звільнив священнослужителів від військової служби. Православна церква також має окрему статтю у державному бюджеті — щороку отримує щонайменше 25 мільйонів ларі (більш як 10 мільйонів доларів).

 

Вплив на політику

 

— Слідкуючи за тим, як змінюється наповнення цієї статті, можна чітко побачити моменти, коли світська влада особливо потребує легітимації з боку Церкви. Скажімо, під час війни 2008-го року фінансування Церкви суттєво збільшили з президентського резервного фонду. Після приходу до влади у 2012 році партії «Грузинська мрія» Бідзіни Іванішвілі фінансування Церкви щороку стабільно збільшувалося. Церква активно підтримувала Іванішвілі під час виборів, а після — провладна партія відчувала своїм обов’язком підтримувати Церкву. Один з парламентарів під час розгляду антидискримінаційного закону навіть сказав, що він насамперед є православним, а вже за тим — членом парламенту. Офіційна влада боїться втратити підтримкудухівництва, бо воно впливає на реальні настрої населення, — пояснює Ека Читанава.

Її слова підтверджує минулорічне дослідження, яке засвідчило, що 35% опитаних громадян Грузії при виборі партії для голосування зважають на думку священика, чию парафію вони відвідують.

Католикос-патріарх всієї Грузії Ілля ІІ під час недільної служби у соборі Святої Трійці, Тбілісі

 

2012-го року в розпал кампанії, що передувала парламентським виборам, представники Церкви брали активну участь в політичних демонстраціях в колі противників чинного президента Міхеїла Саакашвілі, виступали на телебаченні й відкрито агітували за партію Іванішвілі. Хоча це і не було офіційною позицією Церкви, в переддень виборів патріарх закликав вірян ревно молитися, а єпископат та всіх священиків благословив ходити вулицями й кропити святою водою. Більше того — у небо над Грузією підняли вертоліт з чудотворними іконами на борту. Він облетів усю країну по кордону. За результатами виборів «Грузинська мрія» отримала більшість.

— Це проблема секуляризму, — каже Ека. — За законом Церква і держава незалежні, але насправді так не є. І коли Церква втручається у світські справи, коли її представники порушують закон і навіть проявляються агресію — держава заплющує на це очі.


Над законом

 

— Більшість представників Церкви у Грузії вважають, що вони — над законом. Так було завжди, — розповідає вже згадуваний посол. — Не можу назвати вам імені одного високопоставленого владики, але якось він поділився зі мною вельми показовою історією. Вона в його баченні ілюструвала те, якою поганою є влада Саакашвілі.

Він їхав за кермом Land Cruiser, якого йому Саакашвілі ж і подарував. Це така велика машина, в якій затемнене навіть лобове скло. Отож, їде владика – і раптом бачить, що за ним женеться патруль. Той думає: «О, який настирний! Хіба він не бачить, що це машина патріархії». І не зупиняється. Але й патрульний не відстає. «Може, він просто не бачить, що за кермом я, а думає, що то просто водій», — міркує далі владика. Привідчиняє вікно. На що патрульний йому каже: «Отче, ви перевищили швидкість. Наражаєте на небезпеку і себе й інших». Найбільше владику обурило, що патрульний не зрозумів його статусу, звернувшись просто — «отче». Він дійшов ледь не до міністра внутрішніх справ, вимагаючи, щоби того чоловіка звільнили. І це людина, до речі, з тих ліберальніших.

Через дорогу від резиденції патріарха Грузії у центрі Тбілісі розташоване велике казино «Shangri-La»

На те, щоби відчувати себе безкарними, священнослужителі мають достатньо підстав. Скажімо, після подій 17 травня 2013 року — коли у тому числі священики жорстко розігнали маленьку демонстрацію проти гомофобії — жоден з них не зазнав відповідальності.

 

Т — толерантність

 

Натовп протестувальників оточив мікроавтобус. Усередині намагалися сховатися організатори та учасники маршу на захист прав ЛГБТ. На центральну вулицю Тбілісі їх мало вийти всього до півсотні людей. Однак з’явитися там означало наразити себе на небезпеку. Тисячі противників акції, серед яких були представники Грузинської православної церкви, зайняли проспект Руставелі і площу Свободи.

Розгнівані, вони прорвали огорожі та поліційний кордон.

— Це пропаганда! — цитує BBC одного з учасників протесту Іллю Малазонію. — Це відкрите розбещення нації і більше нічого!

Напередодні Католикос-патріарх всієї Грузії Ілля II закликав уряд анулювати «дозвіл, даний гомосексуалістам, на демонстрацію».

В автобус летіло каміння.

— Одній дівчині розбили голову. Вони кидали каміння і намагалися витягнути нас з автобуса, — пригадує представниця організації «Група підтримки жіночих ініціатив» Екі Церетелі.

Автобусу врешті вдалося вирватися. Поліція зафіксувала побиття майже трьох десятків людей.

Церква ж пізніше тільки закликала обидві сторони конфлікту помолитися одні за одних.

 

Обов’язок втручатися

 

— Так, був священик з табуреткою. Але він ніколи не отримував ні письмового, ні усного благословення від Синоду Грузії взяти цю табуретку і бігати з нею за людьми, — говорить, пригадуючи ті події, голова правління Благодійного фонду патріарха Грузії Лаша Жванія. — Тим паче, він потім пояснив, що його просто болить нога і він не може довго стояти. Тому й приніс із собою стілець. Коли довелося бігти — підняв його. А це відзняли і розпіарили так, ніби він когось ним бив.

Лаша — людина світська. Свого часу він був міністром економічного розвитку Грузії, послом в Ізраїлі та на Кіпрі, членом Парламентської Асамблеї Ради Європи. Після відставки з уряду Саакашвілі в 2009 році заснував власну інвестиційну компанію і одночасно виконує обов’язки головного менеджера в Фонді патріарха Іллі II. Фонд існує на пожертви і підтримує широкий спектр проектів: від демографічного чи антинаркотичного до проекту підтримки видобутку нафти й газу.

— Мені Святійший запропонував — і я погодився. Але є одне але, — Лаша закурює. — Моя мама — єврейка, і я виріс у єврейській родині. Святійший знає про це. Можемо вважати, що з п’ятимільйонного населення Грузії він обрав єврея, аби той керував його фондом. Святійший знає мене з 13-річного віку. Я починав ходити до церкви, коли там можна було зустріти хібамонахинь. Зростав у нього на очах, і він багато сприяв моїй освіті й розвитку.

Церква, говорить Лаша, за своєю натурою і згідно з умовами Конкордату, тримається осторонь світських справ, однак залишає за собою виключне право втручатися, коли помічає те, що може «похитнути моральні засади суспільства».

— Церква є стовпом правди на землі, — безапеляційно каже він. — Натура Церкви не дозволяє їй закритися в монастирях і не дивитися навкруги. Знаєте, коли владика веде літургію, він стоїть на місці, де зображений орел, — церковний ієрарх має, як той птах, дивитися здалеку і все бачити. Це обов’язок Церкви говорити про небезпеки. Якщо вона мовчатиме, то втратить свою роль. От, скажімо, хто має вирішувати, якої кари людина повинна зазнати за вбивство?

— Суд, очевидно.

— Так. Це прерогатива держави і абсолютно світська історія. Але! В радянські часи за окремі злочини суд міг призначити смертний вирок. Церква завжди виступала проти цього: «не убий» — одна з найголовніших заповідей. Чи це втручання у державні справи, чи обов’язок Церкви?

Лаша усміхається із німим запитанням.

— Зараз буде таємниця! — інтригує він.

І витримує паузу.

— В чому секрет такої величезної влади і авторитету Церкви? Секрет у тому, що Святійший патріарх за 40 років ніколи не користався своєю владою. Його сила — в харизмі! Лише у виняткових випадках він міг втрутитися у справи державні. Наприклад, 9 квітня 1989 року (в ніч на 9 квітня радянські війська у Тбілісі жорстоко розігнали антирадянську демонстрацію, загинуло два десятки людей, — автор). Патріарх тоді був відносно молодим — з набагато меншим досвідом, аніж тепер. І була ситуація, в якій радянські війська вийшли на вулицю Руставелі, маючи наказ безжально розігнати усіх, хто вийшов проти влади. Серед ночі патріарх дізнався про це і прийшов під парламент до сотень тисяч демонстрантів. Він сказав їм — є серйозна небезпека, тому я даю вам благословення закінчити цю акцію, зайти в церкву святого Георгія і молитися за Грузію. Є відеозаписи, на яких чутно, як секунд на 30 запанувала абсолютна тиша. А тоді хтось із натовпу крикнув: «Ми дали обітницю не йти звідси, поки не отримаємо незалежності!» І далі чутно: «Ні-ні-ні». Народ був не згоден іти. Але патріарх бачив, що це завершиться кровопролиттям. Його обов’язком було — попередити. Чи це втручання?

— Але ж його народ вийшов захистити свою державність і був готовим пролити за неї власну кров.

— Так. Але батько зобов’язаний попередити своїх дітей про небезпеку. Насилля — це проти натури Церкви. Але коли вона бачить щось неморальне — мусить втрутитися. І держава не може поставити Церкву в куток й сказати: «Це твоє місце». Тому що Церква — не музей і не інституція. Церква — це живий організм. Церква — це ми.

 

ІІ.

 

Того ранку над мечеттю у Челі постав мінарет. Єдиний в усіх навколишніх селах. Один над десятьма сусідніми мечетями.

 

Поява мінарету над мечеттю у селі Чела (Адігенський муніципалітет) стала приводом до насильницького конфлікту

 

Кілька днів перед тим група з чотирьох місцевих мусульман приймала його на кордоні з Туреччиною. На замовлення мінарет виготовили там за кілька місяців. Митний контроль вантаж пройшов без жодних затримок. До Чели дісталися потемну.

Біля будинку, що колись спільно викупила й добудувала мусульманська громада і який вже п’ять років служив місцем для молитов, чекав готовий фундамент. Півсотні людей допомагали закріпити в бетоні основу. Дві доби чекали, поки конструкція надійно висохне. 18 липня 2013-го року вантажний кран закінчив спорудження мінарету. Простояв він трохи більш як місяць.

 

Одні проти одних

 

— Вони нас обдурили, — категорично каже отець Дімітрій.

Він один із 12 ченців монастиря Преображення Господнього у Зарзмі, що за сім з половиною кілометрів від Чели. Православний монастир кольору піску височіє над долиною гірської річки Квабліані. Він відбудований на місці древнішого сімсот років тому. З альтанки поряд з храмом — Чела мов на долоні. Мінарету звідси не видно.

— Обдурили, — повторює монах. — Вони не мали дозволу від церкви, від громади. Вночі провезли той свій мінарет.

Чотири роки тому саме тут, в колі ченців, набирала сили хвиля пристрастей, що прокотилася згодом долиною. Один із тутешніх монахів, обурений появою мінарету, почав збирати підписи під листом до місцевої влади з вимогою зняти його.

Влада стала на бік підписантів.

26 серпня 2013-го посланці місцевого муніципалітету та поліція оточили будівлю мечеті у Челі. Мусульманам, що посходились, зачувши гуркіт вертольота над долиною, ніхто нічого не пояснював.

— Вони провокували нас. Кидали злісно: «Аджарці, ваш час скінчився», — пригадував пізніше в одному з інтерв’ю Отар Маркойдзе, голова комісії з шести членів, що керує мечеттю. — Нас били, немов овець. Навіть мене — 63-річного чоловіка, вчителя — били кийками. Я впав, прикриваючись руками, загубив свій капелюх і окуляри.

Отара Маркойдзе заарештували разом з двома десятками інших мусульман. Їх продовжували бити в машинах поліції.

— Нам казали: «Не існує грузинських мусульман», — розповідав в тому ж інтерв’ю інший затриманий – 18-річний Раїнді Шантадзе. — Казали, що ми маємо хреститися.

Затриманих згодом відпустили. Кількох із них зобов’язали до громадських робіт.

Офіційна причина демонтажу — необхідність товарної експертизи: нібито треба було перевірити, чи правильно сплачені митні платежі. — Тут ніколи не було мечеті, — пояснює свою позицію отець Дімітрій. — Це суто християнська і суто грузинська територія. А історія з цим мінаретом — страшно неприємний прецедент, коли щось з’являється там, де цього ніколи не було. Ті мусульмани з Чели, скажу вам, отримують гроші з Туреччини — вона найбільше зацікавлена в подібних конфліктах. Туреччина, де останніми роками часто говорять про відновлення меж і могутності колишньої імперії, звідси близько. Вона буквально за найближчим перевалом.

***

Аджарці — теж грузини. Тільки-от регіон, у якому вони компактно проживають, споконвіку межує з турецькими землями. З другої половини XVI століття і аж до 1870-х років аджарці перебували під владою турків, що й стало причиною поширення серед них мусульманства. Ще чверть століття тому 95% аджарців вважали себе мусульманами. Та в часи незалежності Грузії багато хто з них вирішив повернутися до християнства: нині іслам сповідують не більш як 30-40% аджарців. І все ж в деяких районах аджарці-мусульмани переважають.

Службу в монастирі у Зарзмі правлять тричі на тиждень та по святах. Молитися до храму приходить не більш як три десятки вірян. Включно з монахами.

Службу в монастирі у Зарзмі правлять тричі на тиждень та по святах. Молитися до храму приходить не більше трьох десятків вірян

 

— Я у церкві буваю рідко, — каже одна з місцевих православних, 60-річна грузинка на ім’я Маріям. — Може, раз на рік. Може, двічі. Я до серця дослухаюся, як мені по життю вчиняти. А в церкву ходити ніколи. Мій храм — отут, — прикладає руку до грудей.

 

На молитву не кличуть

 

— Не знаю, наскільки добре ви знаєте Коран, але там є один аят (вірш, — автор), через який Бог говорить таке: «Люди, ми створили вас рівними від одного чоловіка і однієї жінки і, розмноживши вас, зробили багатьма народами і різними племенами, щоб ви знали одне одного і співпрацювали одне з одним». Що це означає? Що перед Богом і одне перед одним жодна людина не є вищою чи нижчою за іншу: ані за кольором шкіри, ані за прізвищем чи будь-чим іншим. Всі люди — рівні, — розважено, з легкою усмішкою в кутиках вуст говорить 46-річний Джамбул Абуладзе, імам мечеті у Челі.

З помітною приємністю зустрічає нас перед мінаретом, який після інциденту вдалося повернути на місце. Мінарет височіє над мечеттю ось уже кілька років, і цей факт, каже Джамбул, більше не викликає жодного спротиву. А втім — на молитву з мінарету не кличуть.

— Ми нікого не силуємо. Я сам маю двох синів і навіть їх ніколи не змушую і не буду змушувати молитися. Вірю, що Бог хоче бачити людину вільною. В новинах ледь не щодня показують, як мусульманин когось вбив, зарізав, підірвав. Але я переконаний, що люди, які чинять такі речі, не є справжніми мусульманами. Я люблю людей будь-якої віри, бо так мене навчив Коран.

Джамбул Абуладзе, імам мечеті у Челі, говорить, що конфлікт, викликаний появою мінарету, не є суто релігійним

 

— Чому ж вас і вашу громаду вважають радикалами?

— Це через справу з мечеттю, звісно. Ми всього лишень вийшли захистити свою думку. Яку державу будує Грузія? Секулярну державу. І з цим усі погоджуються. У нас є Конституція — найвищий закон держави, де написано, що людина має свободу сама обирати, яку релігію їй сповідувати. Коли держава прийшла зняти наш мінарет, я вийшов до її представників, тримаючи у руках Конституцію. Сказав, що вони мають поважати насамперед закон і державу, а тоді — мене і мою релігію. Мої руки не мали зброї. Чи я радикал?

Джамбул дивиться в очі, не відводячи погляду. Тоді знову всміхається.

— Не буду казати, з якого боку дме вітер, — все ж говорить він. — Але ми вміємо прощати. І ми це їм простили. Цей конфлікт не є суто релігійним. Тут ідеться більше про якусь традиційну, культурну взаємоборотьбу. Знаю християн, які живуть тут і зовсім не ходять до церкви. Було би краще, звісно, якби вони ходили до церкви і жили б за біблійними канонами. Але є як є. Таких тут більшість. При цьому вони дуже слухаються своїх священиків і готові не задумуючись вчиняти так, як ті їм скажуть.

— На що натякаєте?

— Маю підозри, що наш сусід — Росія — використовує місцевих православних для боротьби з нами. Навіщо їй це? — очима ловить моє німе запитання. — Росія не зацікавлена у тому, щоби Грузія була сильною державою. А сильна Грузія — об’єднана Грузія.

 

Бог один

 

Для місцевих їздити між селами так само звично, як для мешканців великого міста — добиратися з одного району в інший. З тією лишень різницею, що тут усі всіх знають. В’юнкі гірські дороги випробовують приїжджих на міцність.

У селі Чуле теж є свій древній монастир і руїни середньовічної оборонної фортеці прямо на скелях. А ще мечеть — мінарету на якій немає.

— Ми так і не зрозуміли, чому Чела пішла на такий конфлікт, — каже господиня дому, розливаючи чорну каву. Ніно одягнена у довгу синю сукню традиційного крою. Манжети й горловина вишиті золотом. — У нас є дім, де ми молимося, і нам цього достатньо. Бог — він же всюди.

Сама Ніно родом із Зарзми. Зізнається, коли жила там, частенько ходила молитися у монастирський храм.

— Бог один — немає різниці, хто як його кличе. Знаєте, колишній настоятель храму в Зарзмі — отець Георгій — був чудовою людиною. Він однаково любив і християн, і мусульман: допомагав і тим, і іншим. Був відкритим до всіх. Кажуть, його спонсорували з Америки. Не знаю, чи то правда. Пізніше, коли його вже не стало, для мене було відкриттям, що в церквах прийнято платити за свічку, яку хочеш поставити. При ньому такого не було.

Отця, каже Ніно, отруїли.

— То для нас усіх було великою втратою. Пам’ятаю, двічі до Зарзми приїздив зі своїми людьми патріарх — вони отця Георгія за відступника вважали. Хотіли його забрати, але люди не дали. Двічі виходили всі гуртом на його захист: і християни, і мусульмани, і навіть католики (тут у нас їх теж достатньо). Всі за нього горою стали.

 

ІІІ.

Нова генерація

 

— Мені було складно прийняти, що Грузія — це не лише Тбілісі, — говорить Саломе Адамія, лідерка Молодих соціалістів Грузії. Протягом 2015 року за підтримки Фонду ім. Фрідріха Еберта вони об’їздили різні регіони Грузії — розповідали мешканцям віддалених сіл про демократію, права людини і ґендерну рівність. І були вражені реакціями співгромадян.

— Нас сприймали вкрай агресивно. Чоловіки особливо бурхливо реагувати — їм не подобалося, що ми думаємо інакше, ніж вони. В Грузії дуже консервативне суспільство. Але так, переконує Саломе, не триватиме вічно.

— Покоління наших однолітків — геть інакше. Я бачу багато молодих, амбітних і талановитих людей, які хочуть змінити політичну ситуацію в Грузії. Вони інші. Вони — вільні, — говорить активістка. — Молодь все менше дослухається до духівництва у тих питаннях, в яких воно не мало би нав’язувати погляди: особистої свободи, толерантності до інших, політичних уподобань. Все змінюється.

Це, на її думку, наслідок спілкування з іноземцями, яких у Грузії тепер більше ніж вдосталь. А ще — тієї роботи, яку проводять проєвропейські громадські організації. Не менш важливу роль відіграє і відкриття кордонів із ЄС.

— Коли я вперше побувала в Європі, була здивована тим, наскільки вільно там живуть люди. Сподіваюся, колись таке буде можливе і у нас.

Початок змін

 

У листопаді 2016 року високопоставлені духовні особи Патріархії Грузії вперше побували з офіційним візитом у Брюсселі. Вони мали зустрічі у штаб-квартирі НАТО, Європейського Союзу, а також в Європейському парламенті. По поверненню до Грузії Патріархія поширили заяву, в якій визнала — ГПЦ мала неправильне уявлення щодо політики НАТО і структур ЄС.

— Чотири роки тому уявити собі таке було просто неможливо, — говорить професор політології Тбіліського державного університету та співзасновник Інституту політики Грузії Корнелій Какачія. 2013-го він опублікував статтю, в якій детально проаналізував різні аспекти того опору, який чинить Церква у питаннях секуляризації та вестернізації Грузії. Нині ж, каже він, ситуація потроху змінюється.

Збудований 2004 року собор Святої Трійці (Цмінда Самеба) називають символом нової Грузії Самеба — він є найвищим храмом в Грузії, його висота 101 метр

 

— Це був перший такий візит. І йому передувала велика робота багатьох організацій, включно з нашою. Ми працюємо над тим, аби православна церква не сприймала європеїзацію як загрозу своїй ідентичності. Цей процес нелегкий, але потрібний. Без залучення Церкви демократизація Грузії йтиме надзвичайно важко.

Процес порозуміння може зайняти десятки років.

— Було б помилково вірити, що ми можемо трансформувати Церкву. Якщо, скажімо, Франція є ліберальною країною, це не означає, що в ній немає віруючих або вони менш консервативні. Питання у тому, які стосунки можна вибудувати між Церквою і державою.

Рука Кремля

 

— Грузинська державність має, певно, найскладнішу долю на пострадянському просторі (за винятком хіба України останніх років). Це пов’язане перш за все з бажанням Росії не допустити становлення державності в Грузії, — говорить екс-посол в одній з країн Європи. — Росія бачить ситуацію так: Грузія — природний географічний вихід усього Каспійського регіону і Центральної Азії на західний ринок. Це, звісно, передбачає економічні зв’язки, котрі, якщо будуть сильними, суттєво зміцнять і Вірменію, і Азербайджан, і саму Грузію.

З кінця 90-х Грузія і Азербайджан, скажімо, зуміли створити економічний альянс — тепер вони є важливим для Заходу коридором транспортування нафти й газу. А Росія це сприймає як загрозу. В той час як в Європейському Союзі розуміють, що їм вигідно мати за сусідів стабільні, економічно розвинені і (в ідеальному випадку) демократичні держави, Росія вважає абсолютно зворотно. Вона хоче бути оточена країнами, економічно слабкими, з більш-менш нелегітимними авторитарними і корумпованими лідерами, якими легко управляти.

Далі треба розуміти історію сучасної Церкви у Грузії — не лише православної, а й інших конфесій. Усі вони були винищені радянською владою перед Другою світовою. А вже після війни — створені наново в догоду владних політичних інтересів.

Звісно, велика кількість священнослужителів прийшли до Церкви вже після розпаду Союзу. Але нинішній глава Грузинської православної церкви і більшість ієрархів у ній — вихідці з СРСР. Я не звинувачую їх у прямому співробітництві з радянською чи нинішньою російською владою, але в той час просто неможливо було рухатися кар’єрними сходами без зеленого світла з боку деяких державних спецслужб. Це стосується не лише православ’я, насправді про шиїтів й сунітів можна сказати те саме.

Але якщо додати до цього існування доктринальної близькості — це, звісно, робить завдання Москви значно простішим саме у колі православному. Очевидно, що частина священнослужителів в колі ГПЦ відчуває себе ближчою до Росії, аніж до Заходу. Деякі навіть відкрито пропагують ультраправі і навколофашистські ідеї: що увесь Захід — це породження сатани, розтління й деморалізації, а Росія і Православна церква — єдиний механізм спасіння. Роблять вони це з ідейних міркувань чи тому, що їх продовжують контролювати тепер уже російські спецслужби, — немає особливого значення. Важливо, що вони мають реальний вплив всередині Церкви і в суспільстві.

 

Всесвітня змова

 

— Ніякої еволюції не було. Дарвін — вигадник, — цілком всерйоз говорить професор, доктор філології, протоієрей Бідзіна Гунія. Він — настоятель Храму Олександра Невського у Тбілісі. — Тепер, — каже він, смакуючи кожне слово, — нам намагаються нав’язати нову теорію — ґендерну. Її в ранг політики вже вивели! Я загалом нормально ставлюся до США і до Заходу, але ж вони готують підґрунтя для Антихриста: увесь цей ґендер, глобалізація, об’єднання народів, урядів і релігій. Вони кажуть, що буддисти, мусульмани, іудеї — всі праві. Кажуть, що Бог — один для всіх. Ви таке чули?

Якби не плаский монітор комп’ютера, захований під чохлом з червоного оксамиту, важко було б сказати, що ми у XXI сторіччі, — невеличкий кабінет у прибудові на задньому дворі церкви, здається, існує поміж часами. Невисока стеля, білені стіни й масивні меблі, завалені іконами, книжками й тканинами. Тут темно й тісно. А в повітрі відчувається солодкуватий нав’язливий запах деревини. Сам протоієрей теж видається людиною з минулого. Має довге сиве волосся і бороду, гострі риси обличчя, так само гострий погляд і старомодну манеру говорити, ніби навмисне тягнучи голосні.

— Прибічники секуляризації дивуються, чому такий великий рейтинг у Церкви в Грузії. А відповідь проста: від благодаті Божої, — каже протоієрей Гунія, вказуючи пальцем в стелю. — А вони хочуть обманути молодь і перевернути усе догори дриґом. Вони спотворили фундаментальні поняття: любові, дружби… Ви мені вибачте, але якщо двоє чоловіків — геї, хіба це дружба між ними? Хіба так нас учили дружити? Чи, може, це любов? Вони розпусту називають любов’ю! Як можна узаконити й зрівноважити чисту любов між чоловіком й жінкою і оце — содомське?!

— Ось, — простягає він картку із зображенням колишнього Патріарха Московського і всієї Русі, відомого також під псевдо агента КДБ «Дроздов». — Алексій ІІ так гарно сказав: «Вище закону може бути тільки любов». Золоті слова золотої людини!

— То, може, любов — це між людиною і людиною перш за все? — питаю обережно.

— Ви Біблію читали? Там все написано! Якщо я скажу, що два і два дорівнює сім, це ж не стане правдою? Ви самі мені скажете: «Отець-академік, ви помиляєтесь». А їм можна!

Знадвору чути, як б’ють дзвони.

***

Десятки пар очей здіймаються до склепіння найстарішого храму Тбілісі. Десятки пар ніг ступають відшліфованими часом кам’яними плитами. Десятки вуст шепочуть тут свої молитви із надією бути почутими. Щодня. Протягом півтори тисячі років. Тільки от світ навколо за цей час сильно змінився.


Вперше опубліковано у виданні The Ukrainians

Матеріал створено в рамках програми Black Sea Trust for Regional Cooperation за підтримки ГО «Львівський медіафорум» та у співпраці зі Школою журналістики УКУ. Погляди, висловлені в друкованих чи електронних публікаціях репортажів, не обов’язково відображають позицію проекту Black Sea Trust (The German Marshall Fund) чи її партнерів.