FavoriteLoading 

Лише в Румунії комунізм закінчився смертю диктатора. Як румуни живуть після цього та що роблять заради європейського майбутнього?


В Румунії, як і в Україні, уживаються два покоління: старші, діти комуністичної епохи, пам’ятають червоні зірки; молодь із любов’ю до зірок на синьому тлі намагається збудувати сучасну європейську країну. Попри відмінності між поколіннями, на всіх них вплинула одна постать — диктатор Ніколае Чаушеску й повстання проти нього. Що румуни думають про нього тепер?

***

— Коли почалася революція, мені було сім років, — попиваючи своє пиво, Штефан відхиляється на спинку яскраво-жовтого крісла так, що дрібне каміння під ним аж поскрипує. Ми сидимо біля палацу Атенеум у центрі Бухареста. В тіні монументальної архітектури можна знайти прихисток від величі і злиднів міста. — Я ходив у другий клас тоді, — згадує. — Це один з найяскравіших моїх дитячих спогадів.

Штефан Чітік — топ-менеджер знаної румунської компанії. З нами він ділиться спогадами з дитинства про грудень 1989 року та смерть Чаушеску

У свої тридцять п’ять топ-менеджер знаної румунської компанії Штефан Чітік добре пам’ятає грудень 1989 року. Рідне містечко Бакеу, що недалеко від Сучави, подвір’я біля блоку квартир.

— Мої батьки були на роботі, тож ми з сестрою бавились на вулиці, — каже. — Зараз так дітей не відпускають, але тоді це було нормально. Потім до нас підійшов сусід, передав, що дзвонила мама з лікарні (а мама працювала лікаркою) і сказала нам зайти всередину. Ми пішли. Потім прийшла вона. Сильно плакала. Ми не знали, що трапилось. Сльози просто лилися з неї, вона не могла зупинитись. Згодом ледь чутно пробурмотіла: «Увімкніть телевізор». Ми увімкнули, а по телевізору була «революція». Чаушеску вбили. Вона плакала. І ми теж почали. Не розуміли чому, але відчували, що це якась драма. «Чаушеску нас покинув», — казали ми.

 

Осінь диктатора

 

У 1989-му Румунія переживає травму. На відміну від інших країн Варшавського договору, які пережили розвал комуністичної імперії відносно легко, їй зміна уряду далась із кров’ю. 24 травня в Угорщині починають прибирати паркан із колючого дроту вздовж австрійського кордону.

7 серпня Лех Валенса заявляє про готовність «Солідарності» взяти на себе керівництво урядом Польщі.

9 жовтня у Лейпцигу починаються протести, в яких бере учать близько сімдесяти тисяч людей. Всі скандують: «Ми — один народ!». Демонстрація стає початком кінця НДР та об’єднання Німеччини.

10 жовтня Тодора Живкова, який тридцять три роки керував Болгарією, усунено з посади. 17 листопада у Чехословаччині починається Оксамитова революція, внаслідок якої Вацлав Гавел стає президентом.

21 грудня в Румунії біля Центрального комітету компартії збираються тисячі людей. В руках транспаранти із хвалебними гаслами та портретами Ніколае Чаушеску. Як свідчать дослідження, чимало з цих людей організовано привезла партія. Натомість ще шість днів тому у місті Тімішоара розпочалися протести — населення незадоволене ситуацією в країні.

Насправді в шістдесятих роках румунська економіка показувала стабільне зростання — насамперед завдяки експорту аграрної продукції та нафти. Втім, згодом ціна на нафту впала, а позики, які Захід надавав Чаушеску і які підсилили Румунію у 60-х роках, припинились. Зовнішній борг Румунії сягнув тринадцяти мільярдів доларів, — пише Павло Солодько для «Історичної правди». І коли у вісімдесятих настав час їх віддавати, він спустошив економіку.

Того дня Ніколае Чаушеску — швець з Олтенії, якого в одинадцятирічному віці бідність привела до Бухареста, завзятий хлопчина, який у чотирнадцять вступив у заборонену тоді Комуністичну партію, неодноразово арештований відчайдух, що впевнено просувався до влади, Батько Нації, Геній Карпат, п’ятнадцятирічний президент країни, товариш Чаушеску, диктатор, що звик до овацій, — вийшов до свого народу.

На відео, що збережене завдяки трансляції румунського телебачення, видно тисячі людей, змерзлих від грудневого холоду, та літнього чоловіка у чорному пальті й вовняній шапці. Немічного, розгубленого диктатора, який більше не може контролювати маси.

— Товариші! Хочу подякувати вам та ініціаторам цієї зустрічі у Бухаресті. Ми будемо боротися за свободу та єдність Румунської Соціалістичної Республіки. Зичу нам всім успіхів у всіх сферах! — повільно й виразно артикулює диктатор.

Серед натовпу хвилями відлунюють шум та вигуки, хтось кидає петарди. Ніколае, щиро переконаний у тому, що робить святу справу для Румунії, заскочений тим, що відбувається. Дружина Єлена, яка стала його правою рукою та прем’єр-міністеркою країни, каже на вухо: «Та пообіцяй їм щось!» З його вуст, ніби каміння, випадають слова про підвищення зарплати з двох тисяч до двох тисяч двохсот леїв, але чоловіка вже ніхто не слухає. Чути постріл. Охорона забирає диктатора всередину, який продовжує говорити до публіки: «Спокійно, спокійно!»

 

Таємна поліція і апельсини

 

— Батьки ніколи не говорили при нас про Чаушеску, — каже Штефан. — Вони боялися, що ми розкажемо щось у школі і будуть проблеми із Секурітате. Натомість мій дідусь та бабуся, що жили у віддаленому селі і до яких ми їздили на літо, слухали «Радіо Свобода». Там про Чаушеску говорили погано, відповідно, й ми цього навчилися. Казали на нього вже не «товариш Ніколае Чаушеску», а просто «Чаушеска». Це дуже образливо.

Секурітате, або ж департамент державної безпеки, діяв в Соціалістичній Республіці Румунії з повоєнних років аж до початку дев’яностих. Їхні методи роботи мало чим відрізнялися від КДБ. Румуни жартували, що кожен четвертий у країні був агентом. Цього вистачало, аби унеможливити появу дисидентського руху. Від репресій Чаушеску постраждали тисячі людей.

Книжки про Батька Нації та Генія Карпат часто можна зустріти на старих книжкових ринках

 

— Батьки мого тата були серед них, — пояснює Штефан. — Вони були багатими і мали чимало землі, тож стали жертвами колективізації. В них забрали більш як п’ятдесят гектарів території. Я пам’ятаю, як їздив до бабусі Фрасіни і дідуся Дімітрія. Якщо дощило, з села можна було виїхати лише на двох буйволах. І за це треба було платити. Вони прокидалися о 6 ранку, тяжко працювали.

Країна загрузала у бідності, у крамницях не було продовольчих товарів, і, аби отримати щось, як і в Україні тоді, треба було стояти в довжелезних чергах.

— Я маленьким теж часто стояв у черзі за продуктами з самого ранку, — згадує Штефан Чітік. — Мені було п’ять чи шість років. Це було так нудно! Але попри все, моє дитинство минуло добре, я вважаю, — зізнається мій співрозмовник. — Мама була спершу лікаркою на заводі, а потім сімейною лікаркою. Тато був інженером, робив літаки. Тобто апельсини я бачив.

 

Шістдесят куль

 

Після провального мітингу Ніколае Чаушеску з дружиною Єленою ховаються у президентському палаці, а наступного дня їх звідти забирає гелікоптер. Демонстрації на вулицях продовжуються протягом ночі. Потім у людей починають стріляти снайпери із Секурітате. До лікарні потрапляє вісімдесят п’ять протестувальників із вогнепальними пораненнями.

Після 21 грудня у Бухаресті розпочалось кровопролиття. Зараз ведуться дискусії про те, чи стріляли працівники румунської служби безпеки Секурітате чи якась третя сила. Протесуючі — захищались. Фото — rarehistoricalphotos.com

 

Ніколае Чаушеску з дружиною тимчасом втікають. Спершу на гелікоптері. У статті для «Історичної правди» Васілє Малютан, пілот Чаушеску, згадує цей момент.

— Коли ми сіли, мене покликав Чаушеску і наказав організувати приліт двох гелікоптерів з озброєною охороною. Я подзвонив начальнику, а той відповів: «У нас революція! Вирішуй сам».

Після цього подружжя диктаторів спробувало захопити приватні машини. Після такого «автостопу» лікар, який був за кермом, не хотів вплутуватися в подальшу долю Чаушеску і навмисне зімітував поломку двигуна. А водій наступного авто — лісник — довіз Ніколае та Єлену до Тирговіште і порадив сховатися до ранку на околиці міста. Що вони і зробили.

Вони пробували знайти прихисток і в партійному комітеті РКП, і в простих людей, але всюди їм відмовляли. В один момент диктатор, який вершив долі мільйонів людей, звик до розкоші і пошани, перетворився на самотнього старого чоловіка, перед яким зачинили всі двері. Він не усвідомлював причин такого ставлення до себе і до кінця стверджував, що це — справа рук іноземних агентів.

Наступник диктатора Віктор Станкулєску зрештою наказує армії припинити стріляти в демонстрантів. Загалом під час «революції» було вбито більш як тисячу осіб, а поранено — більш як три тисячі.

22 грудня о сімнадцятій п’ятдесят Чаушеску затримала поліція, яка доправила його і дружину у казарму військового гарнізону Тирговіште. 25 грудня, на католицьке Різдво, у Тирговіште проводять судове засідання, де за годину оголошують вирок диктаторові. Через двадцять хвилин Ніколае та Єлену розстріляють.

У їхні тіла випустять шістдесят куль.

 

Покоління небажаних

 

— У ту ніч, коли почали стріляти по людях, мій батько повністю посивів. Повністю, — каже Міруна Тронкотта. Сидячи в одному із найзатишніших місць з відкритою терасою у Бухаресті, дослідниця та письменниця розповідає про долю свого батька-історика.

Поєднання монументалізму, неоантичності та радянсього конструктивізму — типове для Бухаресту

 

— Коли Чаушеску помер, мені було три роки. Батьки відвезли мене у село, тому що знали, що щось трапилось. Мій батько був у центрі Бухареста, де відбувалась стрілянина. Його не було вдома протягом тижня. Мама страшно переживала. В них же навіть не було телефонів. Ми жили в іншій частині Бухареста, далеко звідси, і навіть там стріляли. Мама була у відчаї, дзвонила по лікарнях. Згодом розповіла, що після того батькові снилися нічні кошмари і він виходив на вулицю кричати. Тоді він залишився в центрі допомагати іншим людям, — зазначає Міруна.

Виразні риси обличчя, довге волосся — красива і впевнена, вона захоплює своєю енергію та розумом. Як письменниця вона вже кілька років працює над книгою про покоління дітей, які були народжені внаслідок «бебі-буму». У 1963 році в Румунії ухвалили декрет проти абортів. Таким чином Чаушеску хотів збільшити рівень народжуваності, «щоб румунів стало двадцять мільйонів». Натомість аборти продовжували робити: ті, хто мав чим платити, робили це за гроші, хто не мав — робили аборти самі.

За різними даними, через декрет проти абортів у Румунії загинуло від двадцяти до двадцяти п’яти тисяч жінок. Багато з них вмирали, справжню причину їхньої смерті замовчували. Декларували, що це був просто нещасний випадок, що «жінка недобре почувалася». Бо інакше вирок могли дати цілій родині.

Міруна Тронкотта — румунська дослідниця та письменниця

— Так, моя бабуся мені розповіла, що робила аборт… двадцять разів, — каже Міруна. — В себе вдома, сама. У ванній кімнаті. Мені в голові це не вкладається. У своєму романі я розглядаю цю проблему. Пишу про тіло жінки, але також і про ставлення чоловіка до нього. Тому що чоловіки взагалі не думали про наслідки. Вагітність була відповідальністю винятково жінки. До всього, це було й фінансовим навантаженням. Для нашого покоління це нечувані речі: як чоловік у подружжі, який любить свою дружину, міг так поводитись? Моє покоління — результат цього закону.

В Румунії відбувся «бебі-бум». Чаушеску досягнув свого, населення збільшилось на п’ять мільйонів. Це був позитивний результат у категоріях чисел, але по суті він завдав непоправної шкоди соціальному життю румунів.

— Це був геноцид проти жінок, — каже Міруна.

Тисячі жінок померли через цей закон. Це має і економічні наслідки, бо зараз ті, хто народилися під час «бебі-буму», вийшли на пенсію. Румунія має велику генерацію пенсіонерів, що є тягарем для економіки.

— Так, у моїй сім’ї було троє дітей. Я росла з бабусею, у селі. Це був найпростіший шлях для людей, бо так робили зазвичай — віддавали дітей у село. Жінки після пологів мали лише два місяці в декреті, далі повинні були повертатись на роботу. Єдиною опцією було віддати дітей в ясла. Але умови там були погані — кепське харчування, антисанітарія. Я жила з бабусею до семи років. Це було багате село, мої бабуся і дідусь мали чимало землі, ліси, тому в мене було набагато краще дитинство, аніж я могла би мати у місті. Там усюди були злидні.

 

Чому мовчать Секурітате

 

— Дехто з моїх родичів працював у Секурітате. Я знаю про це, підозрюю, тому в нашій сім’ї ніхто не постраждав від таємних служб. Я хотіла в них розпитати про це. Але я вивчала політичні науки, родичі знають, що маю до них упереджене ставлення, тому були дуже закриті. Але робота в Секурітате була персональним рішенням. Людина обирала між життям з обмеженнями та перевагами.

Працюючи для Секурітате, людина мала привілеї: доступ до кращих продуктів, до забезпечених канікул. Як зараз у великих корпораціях — щедрий соціальний пакет.

— До того ж багато людей думали, що працюють задля великої ідеї. Вони не усвідомлювали, що це щось погане. Нічого особливого: всього лиш робота. Але я щаслива, що після революції мої родичі не стали антикомуністами, як робило багато людей після 1989-го року. Тоді всі раптом перефарбувались на антикомуністів. В моїй сім’ї не змінили позиції.

Батьки Міруни у школі були вчителями історії, тож мусили проводити уроки політичної ідеології. Це було так зване виховання громадянської культури.

— Проте ніхто не перевіряв, як ти проводиш ці уроки. Вони не були пропагандистами. Це теж питання персонального вибору. Вони трохи ностальгують за комунізмом, правду кажучи. Раніше було простіше, зокрема, і у фінансовому плані. Я отримала хорошу освіту, наприклад, ступінь доктора, продовжую своє дослідження — але досі не можу дозволити купити собі квартиру. Якщо порівняти рівень можливостей, то зараз значно складніше. Після розмови з Міруною я кілька разів намагаюся поговорити з літніми людьми, аби розпитати про період комунізму тих, хто найбільше відчув його на своїй шкірі. Молодше ж покоління знає його у пом’якшеному варіанті. Але всі домовленості зриваються. Хтось раптово хворіє, в когось з’являються невідкладні справи.

У потязі до Констанци незнайомий хлопчина, побачивши, що я пишу щось про Румунію, сам починає розмову. Гарною англійською говорить про те, як Румунія зараз працює над тим, аби бути повноцінною європейською державою, як бореться з корупцією. В його очах — відкритість, обізнаність, віра в майбутнє.

— Мої батьки добре пам’ятають комунізм, тато був у поліції, вони вам усе розкажуть! — каже хлопчина. Ті, звісно ж, відмовляються.

 

Велич і страх

 

Про соціалізм і Чаушеску в Румунії воліють мовчати. Так, як і в Україні, ті, хто був частиною комуністичної системи, зазвичай, мовчать.

Страх.

Ось те, що відчуваю, наближаючись до помпезної будівлі парламенту, або ж Народного дому, на площі Єдності у Бухаресті. Про неї багато пише польська репортерка Малґожата Реймер у книжці «Бухарест: пил і кров».

— Уже тривалий час Ніколае Чаушеску відчуває сильну потребу зробити дорогому народу якусь велику послугу, щось, щось спонукає людей не спати ночами, споглядаючи геній свого Вождя, — пише Малґожата Реймер. — Ще у сімдесяті роки в його голову приходить ідея: збудувати палац. Великий. Найбільший у Європі. Від буде подарунком для народу від любого вождя. Перед початком будівництва в 1983 році було знесено історичну частину міста — сім квадратних кілометрів забудови в центрі старого кварталу – і переселено звідти більш як сорок тисяч людей. Над палацом працювало сімсот архітекторів і двадцять тисяч робітників.

Зараз після Пентагону Народний дім є найбільшою у світі цивільною адміністративною будівлею. Площа її — 350 тисяч квадратних метрів, об’єм — 2550 тисяч кубометрів.

Попри те, що в Народний дім було вкладено мільярди євро і зведення його далось максимальними жертвами, самі румуни до нього ставляться холодно. Від помпезності будівлі перехоплює подих, але є щось, що фізично відштовхує. Площа перед ним не стала ані громадським місцем, де можна просто провести час, ані тою площею, де збираються на демонстрації.

Тьмяне світло з вікон народного дому — вогонь свічки, яка ніяк не загасне.

 

Нова генерація

 

Вже десять років Румунія є членом Євросоюзу. Посткомуністичне покоління, яке поступово набирає ваги, вже має нову ментальність.

Політолог Александру Даміан із Румунського центру європейської політики каже: за останні роки в країні змінилося чимало.

 

— Зокрема в інфраструктурі, — каже Алекс, — від доріг до лікарень. Але де був найбільший поступ — то це в боротьбі з корупцією. Румунія стала рольовою моделлю у своєму регіоні — хоча, звичайно, насамперед через тиск ЄС та США. Завдяки їм у нас працює ефективний Національний антикорупційний директорат, який за роки роботи відправляв за ґрати і колишніх міністрів, і десятки парламентарів, і навіть наших олігархів. У січні 2017 року в Румунії починаються антиурядові протести. Це стається за кілька діб після присяги уряду, сформованого Соціал-демократичною партією Румунії. По суті, вона має мало спільного з соціалізмом — це класична «партія влади», кістяк якої вийшов із Комуністичної партії. Причиною протестів стало рішення уряду помилувати засуджених за низкою статей кримінального кодексу, в тому числі за статтями про корупцію і перевищення повноважень.

— Я брав участь у протестах, — розповідає мені Штефан. Він вивчав міжнародний бізнес та економіку в Бухаресті. Як і сотні тисяч молодих румунів, він має можливість навчатись і працювати в інших країнах ЄС. Але виїжджати чоловік не хоче. — Я не націоналіст, але мені просто добре в Румунії. Хочу, аби вона розвивалась. У мене тут робота, друзі — цього достатньо. А те, що зробили наші політики взимку, було надто зухвалим. Без будь-якого обговорення вони постановили: якщо ти накрав на суму менш ніж сорок тисяч євро — це не є кримінальним злочином.

«Як таке можливо?» — спитали журналісти міністра юстиції. «Не ваша справа, — відповів він. — Наступне питання, будь ласка». Це нас обурило. І після закликів у Фейсбуці на площу вийшли шістсот тисяч людей. Це був протест проти корупції. Ми розуміємо, що саме вона заважає нам досягти такого рівня життя, як в інших європейських країнах.

 

З «Дачею» на Захід

 

— Пригадую, як після 90-х мої батьки почали більше заробляти й ми вперше поїхали за кордон, — згадує Штефан. — Хотіли побачити Захід. Подалися нашою «Дачею» (румунська марка машин Dacia) в Німеччину, до Саарбрюккена. Це було просто «вау». Я з таким захопленням ходив по супермаркетах! Це цікавило всіх, усі мої однокласники хотіли туди поїхати. На житло чи номер у готелі батьки грошей не мали, то ми залишилися в знайомих у Саарбрюккені. А перед тим ночували в наметі. І коли ми їхали, я і мій батько спали у наметі, а мама та сестра — в машині на матрацах… Добре пам’ятаю це відчуття іншого життя. Ми не ходили по музеях, ми ходили по супермаркетах.

Але навіть після реальної смерті Чаушеску й формальної — комунізму, в Румунії лишається чимало проявів старого життя. Як приклад, Штефан розповідає про свій недавній досвід у лікарні.

— Гастроентеролог сказав, що в мене просто катастрофа і треба ледь не операцію робити. Я засумнівався й пішов підтвердити діагноз до іншої лікарки, знайомої нашої сім’ї. Пройшов там обстеження, здав аналізи. І не заплатив за це — адже то державний заклад, нащо я маю платити? Відповідь була така: «Як ти думаєш, як твоя мама виростила тебе?». Жінка ж знала, що моя мама — лікарка, і натякнула, що вона теж брала хабарі.

— Іди до біса! — сказав я. І вийшов з кімнати.


Вперше опубліковано у виданні The Ukrainians

Матеріал створено в рамках програми Black Sea Trust for Regional Cooperation за підтримки ГО «Львівський медіафорум» та у співпраці зі Школою журналістики УКУ. Погляди, висловлені в друкованих чи електронних публікаціях репортажів, не обов’язково відображають позицію проекту Black Sea Trust (The German Marshall Fund) чи її партнерів.