FavoriteLoading 

Як це – бути жінкою в Туреччині


У лютому 2015 року в руслі висохлої річки біля міста Тарсус на півдні Туреччини знайшли понівечене до невпізнання тіло дівчини. Декількома днями раніше 19-річна Озгеджан Аслан поверталася додому з університету. На якомусь відрізку дороги вона виявилася єдиним пасажиром мікроавтобуса. Тоді 26-річний Ахмет Супхи Алтиндокен звернув на путівець біля мосту, зупинився в віддаленому місці і спробував зґвалтувати дівчину.

За його ж словами, Озгеджан кричала і відбивалася з усіх сил. Це жахливо розлютило чоловіка: він пару разів ударив її ногою по обличчю, животу і залізною трубою по голові, потім одинадцять разів штрикнув ножем в шию. Після цього Ахмет попросив батька і друга допомогти позбутися тіла. Разом вони спробували спалити його, а останки викинули у висохлу річку. У суді дружина Ахмета запросила для нього «найжорстокішого покарання». Виявилося, він регулярно бив дружину, сестру і матір.

Історія Озгеджан Аслан прогриміла на всю країну, спровокувавши багатотисячні мітинги і акції солідарності. У соцмережах жінки ділилися досвідом сексуального насильства під хештегом #sendeanlat («розкажи свою історію»), чоловіки надягали спідниці і публікували фотографії під хештегом #ozgecanicinminietekgiy («одягни міні-спідницю заради Озгеджан»). Футболісти Галатасарая вийшли на поле з плакатом: «Не мовчи в пам’ять про Озгеджан. Скажи «ні» насильству над жінками».

Подібні випадки – зовсім не рідкість в Туреччині, на той момент вбивство Озгеджан стало останньою краплею переповненої чаші колективного гніву. Практично кожен день в новинах пишуть про особливо жорстоке насильство над жінками: брат убив сестру, бо вона не дала йому пароль до свого телефону; батько побив доньку до напівсмерті за те, що та не приготувала вечерю; незнайомець в маршрутці зламав ніс дівчині за те, що на ній були шорти; дружина наклала на себе руки, боячись розправи чоловіка, тому що потрапила в аварію за кермом його машини. З одного боку, суспільство якось звикло до цього нескінченного потоку гніву, жаху і болю. Змінити роботу, квартиру, коло спілкування, щоб позбутися домагань начальника, який чекає біля будинку щовечора – звичайна справа. З іншого боку, час від часу одна з подібних історій відгукується потужною хвилею масових протестів.

– Для нас такою точкою неповернення стало вбивство Мюневвер Карабулут, – Фідан Атаселім з турецької Платформи проти феміциду пояснює, що спонукало заснувати організацію. Тендітна дівчина п’є каву в європейському кафе на легендарній стамбульської площі Таксим, символі турецького опору і надії, і розповідає страшні речі з життя жінок в цій країні.

17-річну Мюневвер через ревнощі зарізав її хлопець Джем Гаріпоілу, запідозривши, що дівчина переписується з іншим чоловіком. Її розчленоване тіло знайшли в сміттєвому баку в одному з престижних районів Стамбула. Завдяки багатим батькам Джем вдало переховувався від поліції більше півроку. Сім’я Мюневвер організувала масивну інформаційну кампанію для того, щоб справу не зам’яли.

Активісти Платформи проти феміциду щомісяця публікують статистику вбивств жінок, моніторять хід розслідувань і судових процесів, підтримують сім’ї жертв, організовують акції протесту і мітинги, готують поправки до законодавства.

– Кількість вбивств з кожним роком все зростає і зростає. Ми наполягаємо на терміні «феміцид», тому що це не просто насильство, а цілеспрямоване винищення. Тільки в цьому місяці загинуло вже 27 жінок [розмова відбулася 18 вересня], – розповідає Фідан, одночасно відкриваючи на телефоні вебсайт Аnit Sayac.

Це «віртуальний монумент», створений для того, щоб «увічнити пам’ять жінок-жертв домашнього насильства». Він виглядає як стіна, кожна цеглина якої підписана ім’ям загиблої. Якщо клацнути по «цеглинці», з’явиться вся доступна інформація про обставини смерті. Подібні сайти і щоденний моніторинг правозахисниками відкритих джерел – єдина можливість скласти хоч якусь загальну картину ситуації в Туреччині. Уряд в свою чергу робить вигляд, що проблеми не існує.

– Раніше жінки були слухняні і мовчки сиділи вдома. Зараз у них набагато більше можливостей поїхати до великого міста, побачити інше життя. Жінки хочуть бути рівними чоловікам, а чоловіки не готові прийняти це. Влада в свою чергу ще більше посилює проблему, стаючи на бік чоловіків, – Фідан озвучує спільну думку правозахисників: нинішній уряд вніс величезний вклад в розвиток нездорового гендерного клімату в країні. Він не тільки не захищає жертву, а навпаки – співчуває злочинцеві. – Останнім часом на наші акції приходять все більше прикритих жінок. Тих, які звикли слухати чоловіка і голосують за партію влади. Вони розуміють: все йде до того, що в якийсь момент уряд заборонить носити різнокольорові хустки, змусить поміняти на чорний одяг.

Для турецької людини наших днів «влада», «уряд», «АКР» (президентська Партія справедливості і розвитку) – це синоніми, що мають на увазі Реджепа Таїпа Ердогана, а слова глави держави – прямий наказ до дії.

«Жінки і чоловіки не можуть бути рівними, це проти природи, – говорить президент Туреччини. – Наша релігія визначила місце жінки – це материнство». Екс-міністр охорони здоров’я Мехмет Муеззіноглу вторить Ердогану: «Материнство – єдина кар’єра для жінок», а колишній заступник прем’єра Бюлент Аринч радить жінкам «не сміятися в громадських місцях». Депутат від правлячої партії Айхан Сефер Устюн взагалі заявив: «Насильник менш винен, ніж його жертва, що зважилася на аборт».

Туреччина семимильними кроками йде в бік авторитаризму, основою якого є консервативний іслам. Після невдалої спроби держперевороту в липні минулого року президент Ердоган ввів в країні надзвичайний стан, призупинив дію Європейської конвенції з прав людини, провів масштабні «чистки» серед військових, поліцейських, суддів, журналістів і викладачів. Більше 100 тисяч людей втратили роботу, близько 50 тисяч відправились до в’язниці. Під приводом зв’язків з терористичними угрупованнями протягом кількох місяців закрили 370 некомерційних організацій, включно з великою кількістю тих, які відстоювали права жінок і дітей.

– Чому АКР так чинить? Тому що це партія націоналістів, що захищає владу однієї людини. Він каже: є тільки одна нація, одна мова, одна релігія. Він каже: жінку потрібно тримати в будинку за зачиненими дверима. Для АКР «жінка» дорівнює «сім’я», і не більше.

Їхній ідеологічний базис – ісламський фашизм. Дитячі шлюби, вбивства честі, насильство над жінками – все це ми бачимо як єдиний прояв національної політики держави, – пояснює Юлькю Байташ з Руху вільних жінок (TJA), найбільшої недержавної організації в курдському регіоні Туреччини.

Південний схід країни прийнято вважати консервативним, ворожим до всього іншого. Навіть самі турки з Анкари і Стамбула ретранслюють страшні історії про небезпечних курдів, про підпільні терористичні угруповання в Діярбакирі, про те, що жінкам тут краще не ходити по вулицях поодинці, не говорити з незнайомцями, уникати зорового контакту. У той же час жіночий курдський рух – рідкісний обнадійливий приклад сильної згуртованої жіночої спільноти на Близькому Сході.

Юлькю розповідає про законодавчі ініціативи правлячої партії, які ще більше віддалять Туреччину від декларованої світськості і посилять дискримінацію жінок. Уряд намагається легалізувати релігійні шлюби (нікяхи). Тобто, прирівняти церемонію, проведену імамом в мечеті, з реєстрацією союзу в муніципалітеті.

– Це тягне за собою безліч ризиків. Легальна процедура в муніципалітеті передбачає, що і чоловік, і жінка досягли потрібного віку і вступають в шлюб за вільною згодою. Хто може гарантувати те ж саме дівчині в рамках релігійної церемонії: чи буде вона розглядатися як рівна, чи не знехтують її волею? – запитує Юлькю і додає, що такі зміни створять додаткові проблеми в разі розлучення з правом на опіку над дітьми і на частину майна.

Однак це не найбільш одіозна ідея влади. Безліч скандалів і протестів викликала спроба правлячої партії легалізувати зґвалтування. У законопроекті прямо вказано: якщо ґвалтівник одружується на своїй жертві, в тому числі неповнолітній, він уникне кримінального переслідування.

TJA – це велика «зонтична» структура, яка протягом кількох десятків років підтримує і просуває курдських жінок в різні сфери суспільного життя: політичні партії, муніципалітети, НПО, ЗМІ, сферу освіти. Організація не раз потрапляла під заборону (в тому числі після невдалої спроби перевороту) і відроджувалася під новими назвами, поліція вривалася в офіс TJA, заарештовувала активісток – сотні в тюрмах донині.

– З літа минулого року уряд закрив в регіоні 43 жіночі правозахисні організації, в першу чергу ліквідував всі культурні департаменти при муніципалітетах, які займалися проблемами жінок, всі консультаційні та освітні центри, всі чотири притулки для жертв насильства. Ось це був справжній переворот – переворот проти жінок, – каже Гюльчихан Шимшек, спокійна стримана брюнетка з м’яким голосом.

 

У Гюльчихан за плечима великий досвід політичної боротьби і роки в’язниці. Спочатку вона відсиділа рік за «пропаганду тероризму» – в публічному виступі використовувала приставку «пан» щодо Абдулли Оджалана, лідера PKK (Робоча партія Курдистану, курдська терористична організація, що бореться за політичні права курдів у Туреччині та створення курдської автономії у складі країни). Потім ще п’ять років за «членство в терористичній організації» – курдській політичній партії DTP (Партія демократичного суспільства), яку уряд звинуватив у зв’язках з PKK і терористичній пропаганді.

Зараз вона займає пост співголови іншої курдської партії – DBP (Демократична партія регіонів), яку поки що не заборонили в країні, але чиї ряди істотно порідшали через арешти з літа 2016-го. Гюльчихан говорить про сотні колег-жінок у в’язницях – від регіональних активісток до депутатів парламенту: Фіген Юкседаг, співголова HDP (Демократична партія народів), єдиної опозиційної партії в парламенті; Гюльтан Кішинак, співмер Діярбакира; Себахат Тунджел, співголова DBP.

– AKP атакує нашу альтернативну модель лідерства, саму ідею спільного керівництва, відправивши у в’язницю жінок-співголів всіх примітних партій і організацій, – пояснює Гюльчихан. – Жінки стали першими жертвами влади, тому що вони не мовчать, їм нема чого втрачати. Це політичний геноцид: кого змогли, вбили, кого ні – посадили.

– АКР намагається побудувати нову ісламську державу за принципом Ірану, хоча постійно говорить про демократію. Їхня реальна мрія – покінчити з будь-якими меншинами: національними, релігійними, соціальними. Одна релігія, одна мова, одна держава – ось девіз влади. Для АКР жінка – це інструмент, вона повинна ростити дітей і підтримувати чоловіка. Курдки давно усвідомили: хочеш свободи – повинна боротися своїми руками. Десять років тому я не могла б так одягатися і показати свої тату. Курдські жінки, вступивши в боротьбу, змогли зробити це реальним для мене, – розповідає Хазал*, красива коротко стрижена брюнетка.

Тут же її старша сестра Шиммер – повна протилежність Хазал: спокійна, з лагідною усмішкою і тихим голосом. Відкрита майка дозволяє безперешкодно розглянути татуювання на кисті і передпліччі Хазал. На Шиммер – штани, довга сукня та хустка. Сестри – живе втілення подвійності турецького південного сходу.

Раніше Шиммер працювала в правозахисній організації, яка допомагала жінкам-жертвам насильства. Її і ще кілька співробітниць звільнили через скандал, що вибухнув навколо соціальної реклами проти ранніх шлюбів. Це був малюнок старого в традиційному для мусульман білому одязі, який тягне за руку маленьку дівчинку, з підписом: «Мухаммед любить Аїшу» – відсилання до третьої дружини пророка Мухаммеда, яку він взяв заміж дитиною чи то шести, чи дев’яти років.

– У підсумку нашу організацію, як і інші курдські організації, заборонили декретом уряду. Жінці тут більше нікуди йти за допомогою. Все, що є зараз – поліцейський відділок або притулок з менталітетом АКР. Коли жінка приходить туди, їй пояснюють: чоловік – головний, він кращий за тебе, потрібно бути покірною, не перечити, ти ніщо без нього, і відправляють назад до ґвалтівника-батька або чоловіка, – розповідає Шиммер.

В останній рік зросла кількість вбивств жінок, яких повертають в сім’ю, але політика держави така, що чоловіка завжди можна спробувати виправдати. Під час процесу злочинці говорять приблизно одне й те саме: я її дуже сильно любив, вона мені зраджувала, я був в стані афекту, вона була розпусно одягнена в місяць Рамадан. Іноді спрацьовує і суд приймає це як пом’якшувальні обставини.

Нещодавно в деяких містах Туреччини з’явилися автобуси, таксі та вагони метро рожевого кольору – тільки для жінок. Уряд каже, таким чином захищає їх, але на практиці це тільки погіршує ситуацію. Якщо жінка не знайшла вільне рожеве таксі і сіла в жовте, значить, вона сама шукала пригод, раптом щось трапиться.

Шиммер розповідає про те, як організація працювала з жертвами насильства. До заборони в регіоні було чотири секретні притулки для жінок: два в Діярбакирі і по одному в Вані і Мерсині. У структуру організації входили два соціолога, психолог, дві польові співробітниці, які їздили в села, інтерв’ювали, консультували, викладали базові навички і волонтери.

– Якщо жінці погрожували в сім’ї, били, змушували до шлюбу, вона могла попросити допомоги у нас. Якщо дівчинка неповнолітня, ми супроводжували її в поліцію і моніторили весь хід розслідування, якщо жінці 18 років і більше – ховали в притулок. Адреси цих місць зберігалися в таємниці, їх знали тільки працівники притулків з числа тих, хто раніше там переховувався. Тому що є багато випадків, коли чоловіки насильно забирали жінок з притулків, – пояснює Шиммер.

Вона показує в телефоні фотографію дівчини з розбитою головою: бувало, чоловіки приходили зі зброєю і погрожували співробітницям організації, навіть застосовували її. Одного разу до них вдерлися чоловіки з сокирами і ледь не вбили двох колег Шиммер. Поліція, приїхавши на виклик, замість того, щоб заарештувати нападників, атакувала правозахисників.

Жінка каже, що турецька поліція сприймається в регіоні як гнобитель і працює проти місцевих організацій. Тому вони співпрацювали з курдськими парамілітарними групами. Якщо чоловік небезпечний, бійці проводили «виховні роботи» – били насильника, залякували зброєю: якщо ти зробиш щось з цією жінкою – ми тебе вб’ємо. До чоловіка, який побив свою дружину, відправляли, як правило, бійців-жінок.

Якщо ситуацію можна було взяти під контроль і жінка хотіла повернутися додому, їй допомагали в цьому. Її чоловік або сім’я розуміли: більше жінку чіпати не можна, вона в будь-який момент може знову попросити захисту в організації.

– У будь-якому випадку спочатку жінка проходила у нас курс реабілітації і сімейного права, ми навчали азам роботи з комп’ютером, викладали мови, – розповідає Шиммер. Сама вона займалася психологічною допомогою жертвам насильства. – У моїй програмі був модуль про насильство, жінки завжди дуже бурхливо реагували на нього: ридали, ділилися історіями, про які раніше ніколи нікому не розповідали.

Була дівчина, яка вперше показала кому-небудь руку, скалічену опіками від сигарет. Її хлопець знущався над нею і погрожував сказати батькам, що вони займаються сексом, якщо дівчина не буде мовчати. Вона терпіла, бо сім’я могла вбити її за таке. Ще була молода мати, яка після смерті чоловіка віддала сина до притулку, а дочку залишила при собі. Коли синові виповнилося 18, вона забрала його назад додому і хлопець спробував зґвалтувати сестру. Мати стала на бік сина, тому що бачила в ньому гаранта свого майбутнього. Ще була жінка, яку в тюрмі жорстоко катувала поліція за участь в протестах: пропускала струм через геніталії, змушувала ходити по битому склу, а потім посипала рани сіллю. Вперше вона змогла розповісти про це в групі Шиммер.

– Ми не були рятувальниками, не гарантували рішення всіх проблем, але ми допомагали жінкам побачити альтернативу, і ті навички, яких навчали, давали їм шанс на інше майбутнє, – підсумовує Шиммер. Правозахисники намагаються зберегти напрацьовані зв’язки, хоча б мінімально робити свою роботу, відслідковувати долю підопічних, але поки немає ніякої реальної можливості відновити роботу.

– Це послання влади всім жінкам: ти повинна стежити за своїм одягом, словами, мімікою і жестами, двічі подумати, на який автобус сісти, куди і з ким піти, – додає Хазал. – Вони хочуть зробити жінок рабами чоловіків, а чоловіків – рабами системи.


Фото: Аліна Смутко

Переклад: Лілія Яким


Вперше опубліковано у виданні «Лівий берег»

Матеріал створено в рамках програми Black Sea Trust for Regional Cooperation за підтримки ГО «Львівський медіафорум» та у співпраці зі Школою журналістики УКУ. Погляди, висловлені в друкованих чи електронних публікаціях репортажів, не обов’язково відображають позицію проекту Black Sea Trust (The German Marshall Fund) чи її партнерів.