ЛЕЛЬ

ПЕРШИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ЕРОТИЧНИЙ ЖУРНАЛ
Журнал Лель - явище особливе та унікальне в українській журналістиці.
Це еротика, але не порно. Це переклади і фольклор, але не літературний альманах.

Це україномовний журнал про кохання, що виходив в Україні
з 1992 по 2003 роки і мав шалену популярність.

Ми запитали про Лель у його творців, авторів та читачів.
Це той випадок, коли потрібно не лише дивитися на фото, а й уважно прочитати текст ;-)

16+

Сергій Чирков,
головний редактор і засновник Лелю:
Журнал читали всі. Всі, у кого були гроші і кому вистачало сміливості його купувати або передплачувати. Із пошти «Лель» приносили без упаковки, що це за журнал було видно всім.

На наших світлинах не було сцен злягання. Не можна було публікувати чоловічий орган в ерегованому стані. Це вважалося порнографією (великою чи невеликою – це вже кому як пощастило). Статевий акт не мав бути самоціллю художнього твору.

Грань між еротикою та порно хитка, і в різні часи вимоги змінювались.
Лель був не просто еротичним журналом. Тут публікувалися художні твори, переклади, інтимні поради, відповіді на питання читачів на сексуальну тематику.
Моделі до редакції не приходили
Фотографи самі домовлялися з моделями, брали у них необхідні дозволи. Ми не підписували з дівчатами нічого. Я вибирав з готових фото. Це були цілком пристойні світлини. Дівчата тоді не дуже погоджувались на зовсім відверті речі.

Із нами працювали усі найвідоміші на той час фотомайстри. У мене досі зберігається слайдовий архів. Вони тоді майже всі знімали "ню" і не мали їх куди подіти. Присилали й приносили в «Лель». Ми говорили, скільки можемо заплатити. Сума фіксувалась у доларах – інфляція була страшенною.

 

 

 

В'язниця за порно

Одного фотографа навіть посадили за порнографію і у звинувачувальному акті була наша обкладинка. Але до нас ніхто після того не приходив.
Років два він відсидів, а потім ще заходив до нас.

Еротика - це поезія кохання, а порно - це фізіологія.
— Сергій Чирков
Сергій Чирков

головний редактор:
Коли вийшов другий чи третій номер, завітали хлопці, які контролювали мережу "розкладок". Вони запропонували видавати журнал російською і обіцяли забирати одразу 100-150 тис. примірників. Бізнес тоді будувався на маленьких газетах, які були на порядок дешевшими за журнал. Але ці видання були за межею культури і пристойності. Я відмовився.

Через рік після появи «Леля» запросили мене на один телевізійний канал (він досі існує). Вручили мені візитки, надруковані на карбованці, і запропонували робити такі собі "відео-додатки". Пропонували підпільно робити порно. Гадали, у мене є гурт дівчат-моделей, як у Г'ю Гефнера. Я зрозумів, що журналу вони не бачили і не читали. У мене не було таких моделей. І «Лель» ніколи не виношував планів, пов'язаних з фільмами для дорослих.
Через недостатнє фінансування, доводилося "спарювати" номери. «Лель» не був аналогом «Плейбоя». У нас завжди було що почитати. Ми хотіли, щоб наш журнал працював. Суспільство було у такому стані, що про секс ніхто не знав, бо ж його, як відомо, не було в СРСР.

Ми піднімали і повертали в культурний обіг багаті фольклорні пласти. Виявилось, що у нас є доволі змістовна, всеохоплююча народна сексологія. У вигляді прислів'їв, приказок, пісень, анекдотів. Цей масив забезпечував нам Микола Сулима. Відомий науковець. Людина поважна і знана. Микола Матвійович має доступ до архівів, які були певний час закриті. На жаль, у переліку наукових здобутків Сулими не позначено тієї роботи, яку він зробив для відродження народної культури.
Нас передплачували різні люди. В селах, райцентрах. Були випадки, ми рятували сім'ї, зберігали людям життя. Якось мені подзвонив чоловік, який кілька кілометрів їхав до райцентру, щоб дістатися до телефону. Молодий хлопець, тракторист закохавсь. Але мав великі комплекси. Думав, що його природа фізично обділила.
А потім почитав у «Лелі», що все нормально, і природа знає, що вона робить. Конструює людей по-різному, але всім знаходиться своя справа. Потім він листа прислав, що одружився, що у них все склалося, народили дитину.

Ми багато займалися сексуальною освітою. Тема ж була табуйована, інформації знайти практично не було де. У 1980-ті ходила простенька книжечка "Популярна сексологія", але вона була орієнтована на фахівців. Фактично, сексуальну освіту населення потрібно було починати з нуля .

Намагалися знайти сексологів у Києві, щоб вони писали для нас. Але тоді існували лише гінекологи, урологи і проктологи. Знайшли одного доцента, він погодився писати. Та згодом виявилося: він переписує тексти з тієї таки "Популярної сексології". Сухо і з термінами, які людям потрібно розшифровувати.

Почали шукати потрібну літературу. Виручили дослідження Алекса Комфорта "Радість сексу", і книжки Грехема Мастертона, американця. Він у 1980-х роках випустив цілу серію. Знайшли всі ці видання, стали вибирати змістовну інформацію, адаптувати до українських реалій.

СЕРГІЙ ЧИРКОВ

ГОЛОВНИЙ РЕДАКТОР:

Для чоловіків журнал відкрив "Клуб Гойтосира", для жінок - "Клуб Дівонії". Поради в них давали Лель-сексолог, Лель-психолог, Лель-соціолог... У «Лелі-ревю» працював "Сексодром", де вміщувалися відповіді на запитання читачів.

Рубрика для поетів мала назву "Тисяча і один вірш для Шехиризади", а для прозаїків - "Від Апулея до Андруховича". Потім почали відкривати авторські рубрики.
Першої удостоївся Петро Федотюк – «В алькові Ігоря Ченича». Тоді половина авторів ховалася за псевдонімами.

Потім нас ощасливив Андрій Мястківський. Йому було вже за 70 років. Він приніс вірші. І розповів, що до нього прийшов його вихованець Михайло Сіренко і сказав: "Я надрукувавсь у «Лелі». А вам, діду, – зась?" Андрій Пилипович, природна річ, завівся. І от – написав. Потім приніс невеличке оповідання. Потім ще одне. Сподобалось. І ми вирішили придумати йому рубрику. У нього кілька разів вигулькував у творах пасічник, старожил села. Навколо пасіки, знаєте, життя крутиться. Назвали рубрику "З пасіки діда Андрія". Його дружина мені казала: "Він таке пише, що мені аж соромно друкувати". З цих оповідань назбиралася блискуча книжка з назвою "Хочу".
Книжку, на жаль, так і не видали, рукопис лежить у мене вдома.

СЕРГІЙ ЧИРКОВ

ГОЛОВНИЙ РЕДАКТОР:

Останні номери «Леля» були жорсткішими за попередні. Ми прагнули утриматися на ринку. Але якби можна було повернутись у ті часи, я б ще подумав, чи випускати ті номери з відвертими обкладинками, чи краще зупинити журнал на рік раніше.

Нас підтримувала Соломія Павличко. Передавала ксерокопії з фондів Канади. Твори для перекладу. Зокрема, з її рук ми отримали «Філософія в будуарі» маркіза де Сада французькою мовою. Я побоювався, знав, що там нецензурна лексика. А потім почув, що московіти готують російськомовне видання і захотів їх випередити.

Запросив Віктора Шовкуна, аби він переклав. Він переглянув і каже: друкувати цього не можна і не треба. Там самі матюки. Але я попросив: "де Сад виходить скрізь, це явище культури, давайте візьмемо за орієнтир Декамерон Бокачо у перекладі Миколи Лукаша. Його «Декамерон» – це поезія, це красиво. Зробимо де Сада без купюр, але мовою Лукаша". Так і вийшло. Скоротили моралізаторство, якого там забагато і опублікували твір. Давали фрагментами, хоча переклали весь текст.

Перекладач підписався псевдонімом. Сказав, у мене дочка-підліток. Не хочу, аби вона потім соромилася. Але потім Леся стала студенткою і прийшла в редакцію по переклад - де Сада стали вивчати в університеті.

Чудовим перекладачем з англійської був Володимир Мітрофанов. Унікальна людина, я кращого літературного редактора не бачив. Всеволод Ткаченко перекладав із французької.

Чому журнал не вижив? Ми не схотіли ставати порно-продуктом і відмовлятися від української мови. Після виходу Закону України «Про захист суспільної моралі» Державне підприємство «Преса» без жодних експертних висновків на початку грудня 2003 року вилучила з продажу щойно надрукований випуск часопису. Журнал зазнав великих збитків.

В останні роки над журналом через фінансову скруту я працював, фактично, самостійно. Гонорар на той час ми вже не платили. Замість нього я обіцяв всесвітню славу. Закривався «Лель» з тиражем в 12 тисяч. У моєму комп'ютері зависло два зверстані і готові до друку випуски.

Після того, як «Лель» пішов з ринку, – через рік приблизно – у кіосках з'явився «Плейбой». Раніше його представники виходили з пропозицією про спільне видання. Але вони не збиралися нічого змінювати у «Плейбої». А я не хотів рухатись у бік «Плейбоя» й змінювати щось у себе.

"Програвати взагалі не дуже приємно.
Але нас добив закон"

Роман Марковець

редактор, відповідальний секретар, заступник головного редактора:
Роботу над першим номером «Леля» я розпочав у грудні 1991-го. Первинну концепцію розробили до мене. Підготовкою перших номерів займалися переважно колеги із журналу «Однокласник» (колишня «Піонерія»). Незабаром редакція була укомплектована власними фахівцями. Загалом у «Лелі» протягом 1991-97 рр. працювало близько 15 людей. Плинність кадрів до 1997-го була невеликою.

Перших півроку я займався художньо-технічним редагуванням часопису. Згодом працював відповідальним секретарем редакції, заступником головного редактора, заступником фірми «Деркул» (видавець «Леля» після відокремлення нашого проекту з компанії «Довіра»). Організовував злагодженну роботу відділів редакції та наших партнерів; залучав інвестиції в розвиток проекту; займався питаннями друку видання в різних типографіях; долучав до співпраці нових авторів і штатних співробітників; керував відділами збуту та реклами тощо.
Хочеться думати, що суспільство реагувало на «Лель» в цілому добре. Судячи зі сталих, хоч і відносно невеликих, як на 52-мільйонну країну, накладів* – інтерес був чималий. Крім того, треба врахувати високу вартість не товстого часопису (до 52 сторінок) – більше одного дол. США за примірник – на той час чималі гроші. Журнал мав попит по всій Україні, включно із Кримом. Найбільший читацький інтерес (за статистикою передплати і роздрібного продажу), протягом усіх років спостерігався у Полтавській області (співвідношення читачів до населення регіонів). У певних регіонах (переважно Західної України) були складнощі з реалізацією «Леля» в роздріб – через позицію християнських церков.
Дуже широкою була географія авторів «Леля» – буквально вся Україна й чимало з-за кордону. Першими на народження нашого «еротичного журналу для сімейного читання» відреагували колеги з газети «Вечірній Київ» (1992 р.): «У кіосках преси й на торгових розкладках столиці з'явилась миршава подоба американського Playboy – український "Лель"». На жаль, вкрай недоброзичливий щодо засновника видання анонімний фейлетон надрукували в якомусь із товстих літературних часописів.
Трішки про цензуру. Одного разу нам не вдалось отримати дозвіл Національного музею Тараса Шевченка (Київ) на оприлюднення автопортрета оголеного Кобзаря (згодом малюнок побачив світ в академічному виданні). Іншим разом вже сама редакція не ризикнула надрукувати еротичну повість про юнацькі роки майбутнього більшовика Володимира Ульянова (Леніна) – цікаву з точки зору редакторів «Леля» – через побоювання позиції комуністів-депутатів Верховної Ради України. Якраз тоді відбувалися слухання законопроекту про «еротику/порнографію».

Моя родина, друзі та знайомі ставилися до моєї роботи в «Лелі» переважно добре, а дехто, можливо, з іронією. Я ніколи й ніде не приховував свого лелівства і не соромився цього періоду в кар'єрі.
«Лель» читали буквально всі – від підлітків до пенсіонерів. Всі, кому було цікаво. Про це свідчила й редакційна пошта. На той час ще не існувало загальнодоступного інтернету, проте не був вгамований великий інформаційний голод на теми, що раніше жорстко табуювалися в СРСР, де «сексу не було», а письменники та художники переслідувалися правлячою компартією. Розмаїта аудиторія кожного випуску «Леля» сягала кількасоттисячних показників.
РОМАН МАРКОВЕЦЬ

РЕДАКТОР, ВІДПОВІДАЛЬНИЙ СЕКРЕТАР, ЗАСТУПНИК ГОЛОВНОГО РЕДАКТОРА:


Було приємно, що ми були піонерами в галузі просвітництва надзвичайно важливої й делікатної теми. Колектив був хороший, професійний, молодий, заповзятий. «Лель» устиг донести до широкого читацького загалу шалену кількість якісних творів української та світової літератури, образотворчого мистецтва, позабутої народної творчості. Часто-густо це були першодруки (всіх часів і народів). Не подобалась тодішня (порнографічна) якість української поліграфії. Засмучувало мене також несумлінне виконання редакцією зобов'язань щодо передплатників «Леля» – на жаль, ми завжди істотно запізнювалися з випуском номерів і робили це не в повному обсязі (спарені випуски, зменшення кількості сторінок і кольоровості часописів тощо). Причинами того були небачена інфляція першої половини 1990-х, власна недостатня ринково-економічна підготовленість, несумлінні партнери (друкарні, Укрпошта).
Кожне покоління потребує й заслуговує на надійне, цікаве та якісне джерело інформації (текстової, аудіо-візуальної) з важливих для людини тем рідною мовою. Багато з того, що друкувалося в «Лелі» чверть століття тому, актуально понині й залишатиметься таким, мабуть, до скону віку. Як Соломонова Пісня над піснями. Інша справа – форма подачі матеріалу, носій інформації (звичайний папір чи електронний). Таким, як «Лель» був 25 років тому, він, звісно, вже не буде ніколи.
У «Лелі» друкувалися твори сили-силенної авторів, кожен із яких був і залишається по-своєму цікавим. Саме в нашому журналі виходило чимало першодруків, у т. ч. таких письменників, як Іван Аврамов, Юрій Андрухович, Олександр Бригинець, Леонід Вишеславський, Микола Вінграновський, Юрій Вінничук, Євген Гуцало, Василь Довжик, Оксана Забужко, Юрій Нікітінський, Ігор Ченич тощо. Проза Леопольда фон Захера-Мазоха, маркіза де Сада та багатьох інших літераторів світової слави – теж уперше побачила світ у найкращих перекладах українською саме на шпальтах «Леля».

А ще твори безіменних авторів з українського народу, чиї сороміцькі пісні та коломийки, анекдоти й приповідки свого часу записували Микола Гоголь, Михайло Максимович, Леся Українка, Іван Франко, Тарас Шевченко. Той фольклор, до речі, ми планували видати окремою книжкою (під назвою «Бандурка», якщо не помиляюся) в рамках «Бібліотеки Леля», що зібрала на початок 1993-го більше 10 тисяч передплатників, але не була реалізована в повному обсязі через економічні труднощі й, можливо, самоцензуру першого видавця «Леля» – фірми «Довіра» (існує в Києві досі).
Одних тільки поетів – більше двохсот – назавжди ввійшли в Лелівську скарбницю. Друкувалися також на сторінках «Леля» десятки й сотні талановитих художників, карикатуристів, фотографів. Нерідко всесвітньовідомих.
Однією з вагомих причин банкрутства «Леля» були, на мою думку, слабкі ринкові знання та навички співробітників редакції.

Вкрай незадовільний рівень тодішньої української поліграфії теж не сприяв розвитку ілюстрованого часопису з особливими потребами до якості друку. А закордонні типографії з низки причин були довгий час недоступні «Лелю».
Не в останню чергу далися взнаки економічні чинники початку й середини 1990-х: гіперінфляція, тотальний дефіцит і зростаюча дороговизна матеріалів (папір, друкарські форми, плівки, фарби тощо), монополія й корумпованість державної пошти (передплата і розповсюдження).

Врятувати «Лель» од занепаду й закриття нам тоді, на жаль, було не до снаги. Зрештою, дефолтний 1998-й добив і набагато сильніші видання не лише в сусідній Росії, а й в Україні.
Ярослав Любавін

художній редактор:
Я художник-графік за фахом. У січні 1992 року закінчив Національний технічний університет "Київський політехнічний інститут", видавничо-поліграфічний факультет. Хоча у 1986 році вступив до Українського поліграфічниого інституту, однак у 1988 році наш Київський вечірній факультет передали до КПІ.

З березня 1990 року почав працювати художнім редактором в пресі, в журналі "Радянська жінка". Це один з трьох монстрів і фінансових донорів усієї української підконтрольної Ком.Партії в пресі. Два інші - "Сільські вісті" й "Перець". В "Радянській жінці" я був головним фахівцем з художніх питань, адже посади головний художник не було.
Наприкінці червня 1992 року зустрів у кіоску найперший номер журналу "Лель". Тоді він ще називався "Еротичний журнал для сімейного читання", таке собі завуальоване визначення еротичного журналу для підлітків і навіть дітей.
Адже, як проект, він виріс із нереалізованого спецвипуску про кохання й секс улюбленого дитячого журналу України "Піонерія", що згодом став "Однокласник". ЦК Комсомолу України в 1991 році заборонило головному редактору Сергію Чиркову видавати такий спецвипуск. Над цим першим випуском працювали співробітники журналу "Піонерія". Вадим Вересюк - художній редактор, розробник візуальної концепції, макету, логотипу часопису, Роман Марковець - технічний редактор, Володимир Чистяков (псевдонім ВоВік) - науково-популярні й пізнавальні статті, поради, Валентина Митрофанова - літературний редактор.
Макет найпершого номера і № 3/1992 робила Олена Личик, хоча всі найпринциповіші художні рішення, як-от рубрики, логотип, обкладинку робив Вадим Вересюк, так само як і макет № 2/1992. Олександр Задирака - єдиний на ті часи фотограф-фрілансер, який погодився публікувати кольорові фото з оголеною натурою, довівши що всі необхідні дозволи від повнолітніх фотомоделей у нього є. Якби не він, і перший, і наступні номери "Лелю", можливо б, видавалися взагалі без фото оголеної натури. Звичайно, про це я дізнався згодом.
А тоді я подумав: "Як правильно починається справжня незалежність України".
В Москві Алексей Вейцлер видав перший номер еротичного журналу для дорослих чоловіків "Андрей" (видозмінена варіація журналу "PLAYBOY"), в Прибалтиці виходив теж для дорослих "Эротикон". Про ці журнали я чув, але тоді вони були недоступні. А ми їх переплюнули, в нас є еротичний журнал для дітей! Кожен хто пам'ятає як він був дитиною, тим більше в Радянському Союзі, легко зрозуміє чому саме такий журнал був важливий. Для дітей обох статей це набагато важливіше, аніж для дорослих. Я згадав, що в мене є ювілейний номер американського "Плейбоя" 1978 року, де надрукована довжелезна стаття засновника і головного редактора Хью Хефнера з пафосною назвою "Філософія Плейбоя". Це саме те що такому важливому журналу треба. І я засів за переклад. Скоротив, виклав тези послідовно, за темами, зі вступом і післямовою. Зателефонував до редакції та познайомився особисто лише в серпні 1992-го. "Філософію Плейбоя" ми надрукували тільки в першому випуску журналу "Лель-ревю" на початку 1994 року. Як не дивно, ані українська, ані російська версія журналу "PLAYBOY" цю статтю так і не оприлюднили, на відміну від польської, чеської, словацької й багатьох інших версій "Плейбою".
ЯРОСЛАВ ЛЮБАВІН

ХУДОЖНІЙ РЕДАКТОР:

Скориставшись нагодою, мене запросили працювати технічним редактором, але майже одразу зробили художнім редактором, бо попередник, Володимир Чупринін, артистичний псевдонім Волхв Слововежа, звільнився. Через рік мене підвищили, зробивши редактором відділу ілюстрацій, доти такої посади взагалі не існувало. А постійного ілюстратора матеріалів у "Піонерії/Однокласнику" і "Лелі" геніального жудожника Олександра Міхнушова зробили головним художником часопису.
Із журналу "Лель" я звільнився останнім з дружньої команди однодумців - творців "Лелю". Після, в 1998 році, Чирков перетворив часопис на компактне сімейне підприємство без зайвих сторонніх. За попередні роки йому вдалося накопичити дуже великий запас ще неопублікованого текстового й візуального матеріалу, то ж він міг собі це дозволити.
У 1997 році була нарешті придбали власну комп'ютерну техніку, і всю додрукарську підготовку, крім кінцевого кольороподілу плівок, зосередили в редакції. До того для верстки, сканування і обробки фотографій використовувалися згідно договорів комп'ютери і фахівці видавництва "Довіра", журналу "Єва", газети "Всеукраинские ведомости". За попередні роки через різні труднощі (з грошима, з друкарнями, з папером) журналу майже ніколи не вдавалося вийти на заплановану періодичність випуску раз на місяць, вихід номерів відкладався, деякі доводилося пропускати, здвоювати їх, майже завжди без збільшення кількості сторінок.
ЯРОСЛАВ ЛЮБАВІН

ХУДОЖНІЙ РЕДАКТОР:

Уявіть собі гіпотетичну ситуацію. В Україні багато років поспіль на ринку ліків коїться казна-що: підробки, непротестовані на людях препарати, непоодинокі і навіть задокументовані випадки суттєвої шкоди, а іноді смерті від вживання неякісних ліків, тощо. Верховну Раду і Президента все це "дістало". Без широкого обговорення і залучення експертів нашвидкоруч ухвалюється закон, про необхідність якого в кулуарах шепотіли 10 років. Закон повністю забороняє обіг в Україні усіх ліків, що не затверджені особливою компетентною комісією з фахівців. Алілуя! Але... Кошти на створення і роботу цієї комісії не виділяються. Навіть не ухвалюються нормативні акти про порядок створення комісії, добору її членів, не кажучи вже про рутинні подробиці, як от визначення термінології, графіки, порядок винесення рішень, оскарження. Бо ж та комісія не абищо, а при Президентові, й профільне міністерство самостійно ці питання вирішувати не має повноважень. Потрібно було зробити хоча б щось - і ми зробили. А далі вже якось воно буде. Люди не перестануть хворіти і ходити до аптек, фармацевти не перестануть їм видавати недозволені ліки. Але у силовиків і правоохоронців тепер усі вони "на гачку". Криша кришує, піпл хаває, що дають, "стрєлочнікі" працюють, але раптом що - сядуть куди слід. З медичною галуззю не все гаразд, та до такого ми ще не докотилися.

Що стосується порнографії, проституції, ігрового бізнесу. Всі вони зараз поза законом, але все це існує: хтось заробляє, а хтось кришує. І саме ті люди в політичній та бізнес-еліті (олігархи) зацікавлені аби не було законодавчо врегульовані питання про порнографію, проституцію і казино.
Ну скажіть, як можна було повністю заборонити виготовлення і продаж порнографії і не створити передбачену законом експертну комісію, не дати на неї грошей?
Тепер нема кому за законом розподіляти:
1) те, що можна продавати без будь-яких обмежень як художню чи документальну еротику, медичну літературу;
2) що треба розповсюджувати з обмеженнями і якими саме, як жанр сексплоітейшн або софт-порно;
3) визначити що саме відноситься до жорсткого порно, три ікси або hard porn, і які додаткові обмеження на нього розповсюджуються;
4) що саме треба повністю заборонити, ймовірно екстремальні види порно, як сказали б на Заході, відвертіше ніж "Три ікси" - зоофілію, педофілію, дитячий секс, секс-насильство і Snuff Porn (згвалтування/каліцтво/ вбивство).

Замість цього посадили за практично бездіяльною статтею Кримінального кодексу України за розповсюдження порнографії в тюрму одного з фотографів, який публікувався в "Лелі". Львів'янин Гліб Тюппа став цапом-відбувайлом, і про це надрукували велику статтю в журналі "ПіК" ("Політика і культура").

До того моменту еротика й порнографія в Україні крокували пліч-о-пліч приблизно 12 років, ніби скориставшись формулою Горбачова "всё что законом прямо не запрещено - то разрешено". Між собою в кулуарах народні обранці порнографію визначали так. Якщо в кадрі у фотографа чи режисера кіно не просто жіночі/чоловічі статеві органи, дупа, рот, а їх неприхована сексуальна активність (щось кудись входить або виходить). То саме це є порно.
Зі слів засновника і головного редактора журналу "Лель" Сергія Чиркова саме так йому переповідали зміст багаторічних кулуарних обговорень. Чирков орієнтував співробітників журналу, що такий підхід стосується тільки документальних видів мистецтва (кінематограф, фотографія), а для живопису, графіки, скульптури, анімаційного кіно, карикатури важливо не що саме зображається, а як саме, найголовніше, чи виправдано це з естетичної точки зору. Ще вільніше Чирков почувався з текстами (проза, поезія, драматургія, статті). Тут вільніше могли відображатися рідкісні й нетрадиційні різновиди сексу і фантазій (зоофілія, педофілія, сексуальні фантазії та розваги неповнолітніх, одностатеві зносини, оргія і багато інших). А не так як за Совєтів: любов була можлива лишень "к Родине, к Партии, к Вождю".Така от була примусова псевдоеротична сублімація. Народні депутати, виховані в Радянському Союзі, багато років тупцювали на місці навколо еротичних і порнографічних питань, виправдовуючись, як можна на повний голос перед народом України й усім світом обговорювати на пленарному засіданні різновиди сексуальних збочень, способів/ракурсів зображень статевих органів, чи як саме їх дозволити показувати/зображати, а особливо як забезпечити недоступність цих матеріалів для дітей і підлітків. У нас тут є важливіші питання: мова, пільги, пенсії, зарплати, бюджет, податки, тощо. Не такі слизькі й піаритися на них легше. А про проституцію, приміром, що б не сказав, виглядатимеш закомплексованим дурнем. І якщо запропонуєш зробити легальною, контролювати санітарію і сплату податків, і так само якщо скажеш заборонити повністю, робити "зачистки і посадки", відправляти на заслання, чи уранові копальні.
ЯРОСЛАВ ЛЮБАВІН

ХУДОЖНІЙ РЕДАКТОР:

Були в нашій роботі деякі цікавинки й кумедні випадки

1.
В друкарні "Преса України" дуже полюбляли згадувати як, здаючи черговий журнал до друку, я намагався уникнути скандалу через надто пізно помічену нетипову відвертість на фото оголеної дівчини з обкладинки і неможливість його замінити в останній момент. Адже в кадрі були не лише соски жіночих грудей, але й статеві губи, що прозирали крізь світленьке лобкове волоссячко. Я написав такий текст: "Убедительная просьба, по возможности заретушировать детали на лобке". То була епоха без PhotoShop, лише ретушер в типографії міг попрацювати з 4 кольороподіленими плівками. Вони згадували як всі гуртом це перечитували, роздивлялись ті подробиці і реготали аж до гикавки.

2.
Осінь 1992-го. Символічний збіг обставин. Я працюю вдома над проектом першого для мене "Леля", який став не №1, як планувалося, а №2/1993. Єдиний на той час незалежний приватний телеканал Мегапол в ранній вечірній час, майже вдень, крутить якийсь художній ретро-фільм про життя у старовинній садибі. Я на це не зважаю, бо увімкнув фільм не спочатку до того ж не встигаю вчасно зробити макет, скомпонувати тексти, фото й ілюстрації. І тут починається щось неймовірне! За сюжетом фільму у присадибному парку на розцяцьковану панночку в корсеті, криноліні, парику, парадному макіяжі нападає якась величезна хтива тварюка, чи то ведмідь, чи мавпа, чи снігова людина. Під старовинну вишукану мелодію на клавесині вона заграбастує панночку, зриває з неї одежу - і починається розмаїття натуралістичного сексу з незліченними виплесками сперми і велетенським фалосом збудженої істоти на весь екран. Спочатку панна буде два рази згвалтована, кунілінгус і вагінальний секс, а потім відчує смак і буде раз пораз доводити нещасну тваринку до ексазу, і між грудей, і губами, і руками, і ногами, аж поки та не сконає. Просто "разрыв шаблонов и когнитивный диссонанс". Як не дивно, доти я не бачив порно-відео і це була моя втрата відео-цноти, бо інтернету не було, телебачення таке не показувало, а до відеосалонів, чи на перегляд відеокасет у знайомих я не ходив! Тільки через кілька років я дізнався, що то був художній експеримент, іронічно-еротична адаптація відомого сюжету про красуню і чудовисько. А саме "Звір", режисер Валеріан Боровчик (La bête, 1975, Walerian Borowczyk). Так Європа передала нам привіт і благословила.


3.
1995 рік. Після довгих років рекламної цноти, коли журнал принципово відмовлявся від рекламних матеріалів, співробітники часопису і агенти-фрілансери шукають і знаходять досить багато бажаючих відрекламувати свої товари і послуги в журналі так би мовити "Про Это", тобто, де у текстах і картинках суцільні "сіськи-піськи". Роман Марковець знайшов керівника елітної стоматологічної клініки в самому центрі Києва, який хоче побачити свою рекламу у "Лелі". Текст він пише власноруч на якомусь папірці, а як побажання додає, щоб була красива оголена дівчина, аби привернути увагу. Марковець намагається пояснити, що в журналі, де і так оголені всі, радше треба красиво вбрану красуню. Клієнт погоджується на не зовсім оголену. Макет реклами роблю я, у відомого художника Valejo знаходжу малюнок сексапільної чорнявки-медсестри у прозорому коротенькому халатику і стильній темно-фіолетовій білизні, вона звабливо схилилася над столом і ніби запрошує, чого ж ти зволікаєш. Замовнику дуже сподобалося. Реклама містила фразу: Стоматологічна клініка "Назва". Всі види послуг. І телефони з адресою. Після виходу реклами замовник був вражений шквалом зі зливою дзвінків з усіх куточків України. Майже всі відгугнулися на оригінальну рекламу на їхню думку секс-послуг, усі ж бо види! Наступного разу реклама вийшла вже з фразою "Всі види стоматологічних послуг".
ВІКТОРІЯ СТАХ

ЗАВІДУВАЧКА ВІДДІЛУ УКРАЇНСЬКОЇ І ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА МИСТЕЦТВА

У «Лель» прийшла фактично в момент його заснування, до того ж прийшла вже зі своїм «посагом». 90-го року я створила скандальну еротичну поетку Мстиславу Чайку, яка згодом «розмножилася».
Я писала вірші під різними псевдонімами - від поетів і поеток, які, так би мовити, працювали в різних амплуа еротичної царини. Це спричинило, можна сказати, бум: багато українських літераторів почали писати еротику. І щоб якось зафіксувати в історії літератури це дивовижне розмаїття, я почала збирати антологію української еротичної поезії ХХ сторіччя «Біла книга кохання», бо, як з'ясувалося, багато українських класиків теж бавилися цією тематикою.

У тому ж часі в Сергія Чиркова виникла ідея створити «еротичний часопис для сімейного читання». Розуміючи, що я зі своєю антологією можу кожен номер забезпечувати щонайменше двома шпальтами, він запросив мене до співпраці. До моїх обов'язків входило забезпечувати матеріалами відділ української та зарубіжної літератури і мистецтва. Робити це доводилося практично з нуля. Я їздила до Львова, до Франківська, листувалася з митцями з усієї України і з української діаспори, і «в ручному режимі» збирала матеріали, спілкуючись із художниками, письменниками, перекладачами.

Це був розкішний час, хоча й велося дуже сутужно у фінансовому сенсі через раптову жахливу інфляцію. Авторські гонорари тоді геть знецінилися, і мені доводилося роздобувати матеріали винятково завдяки дружнім зв'язкам і безкорисливості діячів нашої культури.
Достатньо було замість гонорарів (чи як бонус до них) із власної платні купити пляшчину й до пляшчини і поспілкуватися на високі теми в майстерні якогось художника чи просто в моєму крихітному кабінетику, колишній фотолабораторії, у видавництві «Молодь», де була редакція «Леля».

Я так розумію, що журнал мав тоді не найблискучіше фінансове становище, хоча мені, як людині геть не практичній, це було не в голові: я лише заповзято наповнювала «редакційний портфель» матеріалами.
Крім віршів із моєї майбутньої антології, що виходили в рубриці з банальною (мені вона не подобалася) назвою «1001 вірш Шахерезади», там уперше було надруковано у вигляді містифікації роман Юрія Винничука «Житіє гаремне», стилізований під ХVI століття і поданий як віднайдена рукописна сповідь Насті Лісовської, «Історію О» в перекладі Юлія Шелеста. Саме в «Лелі» з моєї подачі вперше побачив світ українською мовою «Запах» («Парфумер») Патріка Зюзькінда у перекладі Ірини Фрідрих, дивовижний цикл робіт «Львівські кобіти» прекрасного художника Юрка Коха і багато-багато іншого. До співпраці залучили справді неймовірну кількість найкращих українських митців.

Незабаром (якщо не помиляюся, 1993 року) опікуватися відділом зарубіжної літератури взяли без перебільшення класика українського художнього перекладу Володимира Івановича Митрофанова. Пана Володимира «підселили» до мене у прокурену комірчинку й ми з ним дуже здружилися і чудово спрацювалися. Тоді ж літредактором на два часописи («Лель» і «Однокласник») працювала його дружина, Валентина Яківна, якій я неймовірно вдячна, бо саме вона (а не університет) навчила мене редагувати тексти.
Поволі видавнича політика часопису (як мені принаймні здалося) почала змінюватися, тяжіючи не так до «часопису для сімейного читання» як до «часопису однієї сім'ї» - сім'ї головного редактора. У тому не було нічого дивного і кримінального, адже «Лель» не був державним виданням, а, власне, заснований паном Сергієм Чирковим. Почалися скорочення. Я вилетіла першою (чи не тому, що згаданий уже «редакційний портфель» був у мене найтовстіший, заповнений на певний час наперед).

Притомних аргументів щодо мого вимушеного звільнення «за власним бажанням» я так і не почула, хоча мені було великодушно надано оплачуваний місяць на подальше працевлаштування і я, не гаючи часу, швиденько влаштувалася в журнал «Україна» з чудовим на той момент колективом.

Проте «Лель», хоч я там і працювала заледве два роки, був справжньою епохою в моєму житті – насиченою і творчою. Покинувши «Лель», я вже не стежила за його долею і розвитком: «ідучи, треба йти».

Поки працювала в «Лелі», завжди пишалася і самим журналом, і своєю причетністю до нього. Часопис мав дуже розмаїту й широку аудиторію. Його не соромно було показати ні старому, ні малому, адже там можна було знайти матеріали на всі смаки. Правду кажучи, я жодного числа «Леля» не прочитала від початку і до кінця, адже були там матеріали відверто не цікаві для мене. Але своїм тодішнім відділом літератури і мистецтва пишаюся досі. Крім того, поки там працювала, журнал не містив матеріалів російською мовою, інакше я навряд чи від самого початку погодилась би на співпрацю.
Мирослав Трофимук

АВТОР

До 1990 року я писав переважно віршовані твори. Чи не найпліднішим був час перебування в аспірантурі в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України – 1985 – 1988 рр., особливо після Чорнобильської катастрофи. Як часто буває в історії, ця межова подія не лише сприяла втраті страхів, властивих тоталітарним суспільствам, а й спонукала до на творчості, надихала на пошук нових засобів вираження, пошук адекватних мистецьких засобів, які б відповідали новим нюансам світосприйняття.

З одного боку – це був період стрімкого розвитку літературного процесу й численних акцій – презентацій, літературних вечорів, читань поетичних творів на акціях на кшталт «дня міста» (Києва, Львова). З іншого – відділ давньої української літератури був осередком наукової літературознавчої праці, довкола якого консолідувалися висококваліфіковані кадри літературознавців, викладачів, перекладачів. Люди намагалися використати можливості сприятливого часу (саме в ті часи почалося національне пробудження, яке спонукало керівництво СССР проголосити «перестройку») для втілення давно виношуваних планів. Саме в ті часи я почав професійно займатися перекладами поетичних і прозових латиномовних творів авторів XV – XVI ст.

Після захисту 1990 року (22 січня!) кандидатської дисертації у моєму житті виникла специфічна смуга: після реалізації наукової програми захотілося чогось іншого, нового. Я все ще продовжував писати віршовані твори, проте форма сковувала. Натомість у повітрі «висіло» відчуття новизни, відчуття змін. Після «ланцюга» 21 січна 1990 р. навіть найбільшим скептикам стало цілком зрозуміло, що формально світові радянського тоталітаризму прийшов кінець.

Коли у січні 1991 р. відбулися акції протестів у Литві, я якось особливо гостро пережив ці новини. Намагався висловити свої відчуття. Написалася новела «М,Ґ,/Б,». Жанр якось виснувався сам по собі, а ідея грубого насильства над мирним, незахищеним вилилася в образ вторгнення «залізної машини» зі знеособленими виконавцями у ідилічний світ гармонійних стосунків закоханих. Надалі я почав використовувати мотиви з еротичним присмаком для відтворення найрізноманітніших життєвих ситуацій.

У процесі спілкування з іншими авторами зачитував або ж давав друковані версії для читання. Вони мали успіх. Першою була опублікована новела «Actus acutus» у журналі «Фіра» (1991, № 1).
А одного разу при зустрічі Іван Лучук запропонував подати матеріали для київського еротичного журналу «Лель».
Я вибрав кілька своїх текстів, та й передав йому. Отримавши перше число журналу у січні 1992 р. зі своїм твором «Неновела», був потішений добрим поліграфічним рівнем видання. Мій текст там заграв цілком по-новому, і це не могло на породити позитивних емоцій. Наступна публікація – саркастичної новели «Скерцо фа–дієз мажор» – відбулася у п'ятому числі (це був неначе подарунок мені на день народження).

Цими двома публікаціями обмежується моя співпраця із журналом «Лель», проте мої новели ще були друковані 2002 р. у Альманасі кохання «Королівський ліс» (упорядник – Іван Лучук). Це було видання АУП, членом якої я є, під псевдонімом Мирослав Миляновський, та у часописі «Ї» (Ч. 33: Гендер, ерос, порно, травень, 2004) під псевдонімом Шурпіт Коц. Титул першої моєї опублікованої новели – «Actus acutus – дав назву підбірці новел, опублікованих уже під справжнім ім'ям у журналі дзвін «Дзвін» (№ 7 (777) липень 2009), – тут зібрано докупи усі згадані у спогаді твори.


Гостями «Леля» були актриса Ольга Сумська, співачки Ірина Білик, Наталя Могилевська, Камалія.
А фото співачки Жанни Боднарук навіть було на одній із обкладинок журналу.

Реклама. Напиши про себе сам

Реклами на сторінках журналу було небагато.

Сам же Лель рекламували на телебаченні (ролик знайти не вдалося).

Рекламні статті про видання публікувала українська преса, зокрема газети "Молодь України"та "Киевские ведомости".

Сергій Чирков зізнається, що часто писав рекламні матеріали самостійно. Тому й бачимо авторів статей у різних газетах: Сергій Петренко, Олег Петренко, Олексій Коваленко...

Реклама Університету культури у Лелі

Вони його читали:
Дмитро Слинько,
видання realist.online, редактор
«Лель» ми з друзями брали у районній бібліотеці, розташованій у багатоповерхівці під кодовою назвою «жлоб'ятня». Нам було років по 13 чи 14, і старенька бібліотекарка, палка прихильниця СРСР, ніколи б не видала нам щось менш цнотливе за «Тимура і його команду». Але її помічницею працювала молода дівчина з нашого дому – вона й відкривала нам двері у світ недозволеного. І поки бібліотекарка в розмові з іншою бабусею голосно жалілася, який поганий гімн «Ще не вмерла…», і яким мелодійним був гімн УРСР, ми сиділи в читальному залі із підшивкою «першого українського еротичного».

Журнал не був «забороненим плодом» – оголеними цицьками тоді неможливо було здивувати навіть дітей. Це були лихі 90-і, епоха вседозволеності. На той момент ми вже купували алкоголь у кіосках перед шкільною дискотекою і різалися в дурня картами «з голими бабами».

Більше того, я вже заробив свій перший у житті долар, причому саме на продажу порножурналу – імпортного, не «Леля». Я знайшов його під гуртожитком медучилища, де жили студенти з Близького Сходу. Коли ми з друзями роздивлялися силіконових краль, сидячі на лавці біля під'їзду, нас побачив знайомий старшокласник – він і запропонував мені угоду.

«Лель» ми не дивилися, а читали – саме тексти, а не картинки становили його основну цінність. І захоплювали нас в оповіданнях не стільки подробиці статевих актів, скільки невідомі раніше українські слова: «прутень», «пуцька», «гепа». Навряд чи якесь інше видання зробило такий вагомий внесок у просування української мови в Києві – у місті, де за пару-трійку років до того в кожній школі було декілька учнів, «освобождённых от укрАинского языка».

«
Андрій Іздрик,
Головний звукорежисер «Громадського радіо»
Завдяки журналу перечитав "Будуарну філософію" де Сада в 9-10 років. Результат вийшов несподіваним: стійка відраза до садомазо (дотепер) і інтерес до філософії (на найближчі 10 років).

«
Тетяна Савченко,
письменниця
Батьки передплачували. Мені було 13-14 років, тато з мамою вважали, що мені необхідно про все дізнаватися вдома із книжок, а не на вулиці, тому спокійно ставилися до того, що я таке читаю і навіть схвалювали це. Хоча я в ту пору більше цікавилася анекдотами і карикатурами, які там теж траплялися. А фото мені не дуже подобалися, смішили, я їх якось дуже критично сприймала. Я і зараз, діставши підшивку в мережі, сприймаю їх у більшості радше, як смішні, ніж збудливі. Хоч батьки мій інтерес до Леля толерували, але обговорювати з ними його вміст я однаково не поспішала. Був ще кумедний випадок, коли я дуже ніяковіла, питаючи батька, що означає слово ерзац, бо тоді вперше це слово прочитала у надрукованому в Лелі віршику Юрка Позаяка, отому самому, що його пізніше Мертвий півень переспівали. Ну і дійшла висновку, що це, мабуть, щось дуже непристойне, але з контексту не могла зрозуміти, що саме)) Я цей віршик звідти запам'ятала надовго.

Ще пам'ятаю якісь народні сороміцькі про "підняв запаску, вийняв ковбаску", вірші на одну літеру (сипле-стеле сад самотній...) дуже вразили мою уяву. Аж забагато віршиків, взагалі. Насправді Лель був найпрогресивнішим літературним журналом, який в ті часи міг потрапити мені до рук. Це був найнахабніший з усіх можливих спосіб згодувати масовому читачу сучасну українську поезію, навіть особливо герметичну і непросту для сприйняття. Я потім переглядала і офігівала, які суперзірки там друкувалися. Я їх вдруге для себе відкрила уже дорослою. І взагалі-то як на журнал, який призначений для еротичних фантазій, він трохи аж занадто падав на умняк. Така анархія, таке творення всупереч всім стандартам і бізнесовій логіці, мабуть, була можлива тільки в 90-х роках.

Юлія Смаль,
письменниця
Я ще мала була, але як, підліток. Тому все мріяла, що от, підросту, буду собі його купувати, бо оці всі дівчата на обкладинках. І в класі так тихенько всі між собою: "А бачив сьогодні нову обложку "Леля"?". Ооо, часи були.

«
Василь Бабій,
журналіст
Я колись студентом на початку 90-х (!) передплачував цей журнал. Єдиний на село, пам'ятаю листоноша приносила його із запізненням, таке враження, що його читали до мене))
"Васю, ти обіцяв на мені женитись. Мало що я на тобі обіцяв", - анекдот, що запам'ятався з цього журналу)
Підшивку із десяти номерів журналу Лель можна почитати тут.
Над проектом працювали:
Наталія Патрікєєва
Фото, відео: Валерій Сіроштан.
Рекламні статті скопійовані у Національній парламентській Бібліотеці України


Доповнення, погрози, побажання та рекомендації надсилайте на електронну адресу:
natali.patrikeeva@gmail.com
Made on
Tilda