kazarin FavoriteLoading 

Політичний оглядач радить журналістам, про що говорити з сусідами, як використовувати історичні паралелі і навіщо витягати читача із зони комфорту.

Павло Казарін – оглядач «Крим. Реалії».  Позаштатний кореспондент видання Slon.ru. Ведучий каналу ICTV. MediaLab пропонує найцікавіші тези Павла Казаріна із тренінгу «Медіа як посередник у розв’язанні та попередженні конфліктів».

Пояснюйте

Добування новин перестало бути потребою: їх створюють блогери і прес-служби. У часи Гемінгвея ранкову газету відкривали, аби дізнатися, що відбулося, а тепер – щоби зрозуміти, як події співвідносяться між собою і до чого призводять.

Журналістика – це мирні переговори у ситуації прихованого громадянського протистояння між різними соціальними групами, яке є у будь-якій країні. Журналісти – це ті люди, які пояснюють одним інших, і навпаки.

Коли ми говоримо про те, що Україна не розуміла Крим і Донбас, то не замислюємося, що так само не розуміли ні Закарпаття, ні Одесу, ні Харків, ні Дніпропетровськ. Ми й самі про себе багато чого не знаємо.

Сьогодні Україна виглядає, як людина після коми: ніби обмацує себе, намагаючись зрозуміти, яка вона є, що у неї працює, а що атрофоване.

У будь-якому регіоні є щось настільки очевидне для місцевих, що ви не бачите потреби це проговорювати. Проблема в тому, що вашим сусідам з інших областей саме ці теми і треба пояснювати.

Коли кажуть, що Крим проросійський – це неправда. Крим завжди був прорадянський. Там не могли знати Росію, тому що жодного дня у ній не жили. На 1980-ті роки припала золота пора існування Криму. Через це у 1991 році у мешканців півострову не було відчуття, що радянська економічна модель виявилася неконкурентоздатною. Натомість у них було відчуття, що все було добре, аж раптом прийшла незрозуміла Україна і тризубом приколола їх до соціального дна.

Визначайте картину світу

Коли пишеш текст, щоб щось пояснити, найголовніше – відповісти на запитання, для якої це аудиторії. Від цього залежить увесь інструментарій.

У свідомості будь-якої людини є картина світу – розуміння, як усе влаштовано, мотиви основних гравців. Коли ти її відчуваєш, то розумієш, чи можна домовитися з таким споживачем, чи  не зайде переговорний процес у глухий кут.

Працювати із читачами ліберальних російських видань легше, ніж, наприклад, з аудиторією «Комсомольської правди», бо у них є запит на розуміння ситуації. Коли пишеш для чужої (хоч і близької ментально) аудиторії, важливо показати логічність того, що відбувається. На історичних прикладах можна пояснити будь-який український феномен. Наприклад, між добровольчими батальонами часів війни за незалежність в Ізраїлі та нинішніми українськими є чимало спільного. Тексти із паралелями до інших держав читаються краще, ніж абстрактні міркування.

Працівникам медіа важливо розуміти, чому певна тема з’явилася на порядку денному: тому, що справді потрібна і важлива чи тому, що медіапростір сконструювано відповідним чином. Журналісти дивляться на те, що написано в інших виданнях, і зітхають: «Тему пропустили. Ось вона всюди, а у нас – жодної згадки». Якісна ж редакція передусім визначає власні теми, а не піддається впливу колег.

Звикли вважати, що українців багато чого не цікавить. У «міжнародці» маємо Росію, трохи Польщі і все. Навіть про США небагато пишуть. Приклад Івана Яковини із його текстами про Близький Схід у «Новое время» доводить: проблема, що якоїсь теми на сторінках немає, – не у читачах, а в авторах.

 

Уникайте спрощень

Ми живемо у ті часи, коли старі стереотипи перестали працювати, а нові нам нав’язують з кухонь, фейсбуку і транспорту.

Характерні історії про те, як беруть окремий випадок і перетворюють на тренд. Ось до прикладу: «Ми їхали автобусом. Підсів чоловік з донецьким акцентом. Почав співати “Мурку”, кидатися фантиками, плямкати. Від нього несло алкоголем. Він нагримав на водія…». Чи навпаки: «Чоловік з Донецька живе у нас біля будинку. Не має, що їсти. При цьому за власні кошти, на отримані з милостині гроші, купує фарбу і фарбує перила». Така стереотипізація – це надзвичайно погано.

Привчаючи до себе аудиторію, у якийсь момент відчуваєш себе її заручником. Завжди є внутрішня спокуса написати те, що буде прийнято, збере багато лайків і поширень. Ти усвідомлюєш, що багато речей, які ти міг би написати, не зрозуміють. Скажуть: «Продався».

Людині властиво занурюватися у комфортне уявлення про себе і реальність, що її оточує. А нормальний журналістський текст має залишати після себе додаткові запитання. Нерідко це текст, що витягує людину з її внутрішньої зони комфорту.

Коли ми пишемо про економічні проблеми Росії, це завжди добре лайкають, а коли говоримо про те, що стосується нас самих, особливо, коли не Порошенко, Коломойський чи Яценюк винні, а кожна конкретна людина, то отримуємо «зраду».

Журналістика – це не про спрощення картини світу. Ми привносимо додаткові елементи, показуємо, наскільки реальність непроста.

Юлія Сосновська
ФОТО: Катерина Недеснова