FavoriteLoading 

Соціолог Вікторія Середа – про те, куди після 2013 року прямують українці.

На тренінгу для журналістів «Медіа як посередник у розв’язанні та попередженні конфліктів» презентували результати дослідження, яке демонструє зміни в українському суспільстві після Євромайдану.

Проект розпочався у листопаді 2012 року. Це була спроба подивитися на регіональний аспект національної ідентичності і бачення майбутнього України. У березні 2013-го провели опитування, унікальне за вибіркою. Замість класичних 1800-2000 респондентів з усієї країни, поділених на макрорегіони (Схід, Захід, Північ, Південь), участь в опитуванні взяли 6000 осіб, які представляли окремі області. Результати показали: такий поділ недаремний – об’єднання у макрорегіони породжує стереотипи і накладає на людей непритаманні їм характеристики, що створюють конфлікти. Цьогоріч опитування повторили, не включаючи Крим і території, непідконтрольні українській владі.

 

Мішана ідентичність

До соціологічного блоку запитань (стать, вік, зайнятість) ми додали запитання про національність. При цьому дозволили варіант подвійної відповіді. Утім респонденти нечасто до цього схилялися. По всій території, крім Криму, обидва опитування показали перевагу української самоідентифікації (понад 70 відсотків).

Немає жодного регіону, де 51 відсоток населення назвав би рідною російську мову. Навіть у тих областях, де 2013 року більше половини респондентів обрали цей варіант, тепер результат коливається у межах 20-30 відсотків. Іще чверть населення України визначає себе як білінгвів.

Більшість опитаних в усіх регіонах відчувають себе мешканцями конкретного міста, області та України. Слабшими виявилися самовизначення «росіянин», «європеєць», «східний слов’янин». За два роки не відбулося ні падіння показника російської, ні зростання європейської самоідентифікації. Крім того, ми помітили переплетення ідентичностей.

Ми запропонували ієрархію маркерів ідентичності, і верх отримав політичний блок: почуватися українцем, поважати українські традиції, політичні інституції та закони, бути готовим захищати Україну у разі загрози суверенітету, допомагати співвітчизникам, брати активну участь у громадському житті країни, вважати українцями всіх громадян незалежно від етнічної приналежності. За два роки можна помітити тенденцію до зростання відчуття себе українцем та поваги до політичних інституцій. Ті елементи, що наголошують на етнічній ексклюзивності, як-от жити в Україні все життя і говорити українською, втрачають вагу. І знову ж таки, результати не змінюються залежно від області.

Схожий перелік маркерів давали і представникам національних меншин. Переважно це були росіяни. Перші чотири позиції посіли пункти «поважати українські традиції», «любити Україну», «бути лояльним громадянином України», «поважати українську символіку» і тільки потім – «цікавитися історією Росії», «відчувати зв’язок із російським корінням».

Під час таких досліджень ми змушені дуже спрощувати дійсність. Під час півторагодинного інтерв’ю людина може сказати, що вона русинка, потім зарахувати себе до російськомовної спільноти, далі – відповісти, що вона українка, а тоді описати, що бути українцем – це жити в Україні і говорити українською мовою. Це була б одна галочка в анкеті, але насправді люди почуваються саме так плутано.

Потрібно розділяти культурну і політичну єдності. Якщо до варіанту, що Україна і Росія культурно близькі, схиляються майже всі області, крім Заходу і Центру, підтримка створення єдиної держави із сусідами різко впала.

 

Євромайдан і війна

У ставленні до Євромайдану відмінності були помітні переважно між віковими групами. Молодь вважає, що це був стихійний протест, а старші люди із низьким рівнем освіти вважають ті події державним переворотом. Усвідомленою боротьбою громадян за свої права його назвали 47 відсотків опитаних – переважно українці, мешканці сіл і маленьких міст, характерних для західних регіонів.

Респонденти, які підтримували Майдан і роблять це досі або стали підтримувати тепер, становлять понад 70 відсотків. Це переважно люди дотичні до бізнесу. Розчарувалися у революції ті, хто працює у державних органах. Зовсім не підтримують Євромайдану старші люди з великих міст, із низьким рівнем достатку та освіти. На запитання про статус Криму вони відповідали, що це було волевиявленням його мешканців. Та набагато більше опитаних – 82 відсотки – назвали це незаконною анексією півострова.

Майже половина респондентів вважає події на Сході України відкритою чи прихованою війною з Росією. Найменше голосів отримали варіанти боротьби мешканців регіону за незалежність України або за приєднання до Росії.  Ще 17 відсотків вважають, що це боротьба терористичних угруповань проти уряду України. А 10 відсотків обрали пункт «громадянська війна».

У запитанні щодо каталізатора збройних протистоянь можна було обрати кілька відповідей, і близько 70 відсотків називають російську владу та збройні сили, також популярний варіант – «олігархи», що набрав 38 відсотків. Місцевих мешканців звинувачують 18 відсотків опитаних.

 

Майбутнє і неформальна активність

Різкі зміни помітні були у блоці запитань про майбутній розвиток України. Відчутно впала підтримка союзу з Росією, яка і раніше становила тільки 20 відсотків. Більше областей стали підтримувати союз із ЄС.

Важливо відзначити один результат. У 2013 році областю, де найбільше респондентів (14 відсотків) обирали варіант розпаду країни, стала Чернівецька. Наступними за «рівнем сепаратизму» стали Черкаська та Кіровоградська. Незрозуміло тільки, до кого вони хотіли відділятися. На момент опитування у Донецькій області і Криму таке майбутнє обирали 1,5 відсотки. Дослідження 1994 року так само показує не більше 3-4 відсотків підтримки. Ці дані доводять, що сепаратистський сценарій занесли в регіон ззовні.

Залишається складною ситуація з корупцією: якщо купівлю голосів на виборах і влаштування на роботу «своїх» оцінюють негативно, то подарунки лікарям і вчителям дві третини респондентів вважають нормальною практикою.

Після Євромайдану змінилася ситуація щодо політичної активності і культури. Зазвичай цей рівень вимірюють залученістю громадян до діяльності партій і громадських організацій. В Україні поширений неформальний активізм: можна просто зробити допис у фейсбуці чи створити групу, вказати номер банківської картки і «точково» допомогти, а не створювати організацію і писати звіти. Крім того, людина може одночасно допомагати солдатам і переселенцям, протестувати проти забудови, саджати дерева тощо. Важливо знати цифру – 40 відсотків. Саме стільки людей нічого із пропонованих варіантів відповіді не обрали. Але можна розглядати це як наполовину повну склянку – є ж інша половина, яка брала участь. А це високий рівень громадянської активності.

Юлія Сосновська
ФОТО: Катерина Недеснова