bryndza FavoriteLoading 

Вікторія Бриндза, соціолог і керівник аналітичного відділу компанії Pro.mova розповідає про ієрархію українських цінностей та перешкоди для змін.  MediaLab пропонує конспект лекції експерта у межах тренінгу «Медіа як посередник у розв’язанні та попередженні конфліктів».

Формування цінностей

Цінності – це наші глибинні переконання, уявлення про те, що є правильним. Часто вони неусвідомлені, а ще – змінюються дуже повільно. Тому суспільство трансформується не за один рік і навіть не за одне десятиліття. Орієнтовно переміни відбуваються за покоління. Умовно, ми маємо нову поліцію зі своїми недоліками, поки що їй довіряємо, а наші діти вже кажуть: «Давай подзвонимо в поліцію» і не бояться.

На формування цінностей впливають чимало чинників: родина, навчання і соціалізація, медіа і мистецтво, поведінка еліт та зразки успіху, загроза безпеці, рефлексія. Школа, наприклад, демонструє, як ми застрягли у переході від системи, де людина була гвинтиком, до демократії, де вона має вирішувати самостійно.

Медіа мають залишатися медіа, а не ставати громадськими активістами. Якщо хотітимемо просувати якийсь дискурс, це буде нечесно з точки зору професії. Але це стається, адже ми – люди із певним набором цінностей та уявлень про добре і погане.

Чого бояться українці

За методикою Шварца, виділяють десять категорій цінностей. Він скомбінував їх у два виміри – більш егоїстичний напрям і більш відкритий для інших.

Для українців у 2009 році найважливішою була і залишається безпека. Такий самий показник мають південна та пострадянська Європа. Зосередженість на речах, що гарантують виживання, серйозно стримує розвиток. Однією із причин, чому українці переймаються безпекою і змушені дбати про це самостійно, є низький рівень довіри до інституцій: судів, прокуратури, міліції.

Наступними є універсалізм та доброзичливість. Далі – влада. Зокрема завдяки останній українці прагнуть досягнути безпеки, адже під цим поняттям мають на увазі не лише фізичну загрозу, а й усвідомлення правил гри. Існує тривожність, що не можна комусь довіряти, люди змушені самі все забезпечувати і дбати про розвиток для себе, а не для суспільства.

Конформізм посунувся. Його замінила самостійність, за якою, втім, українці найнижчі навіть на пострадянському просторі. У самому кінці залишаються гедонізм та прагнення ризику і новизни.

В Європі на перших позиціях тримаються універсалізм і доброзичливість, потім – безпека. Далі – конформізм, традиція, самостійність. І насамкінець – влада.

Коло «корупційного консенсусу»

Зараз в українському суспільстві діє умовний «договір корупційного консенсусу»: ми розуміємо, що держава краде, і дозволяємо їй красти. Органи контролю – це ті, від кого треба відкупитися і продовжувати робити своє. Раціональнішою вважають можливість заплатити за довідку, ніж потребу вистояти кілька черг і витратити час – краще посидіти з дитиною. Особисте переважає над суспільним.

Після Майдану з’явився запит на оновлення цього договору. Зароджується усвідомлення, що у такий спосіб ми ходимо по колу. Ми не зможемо розвиватися, якщо і далі будемо убезпечувати себе виключно за допомогою родичів та друзів, шукаючи щоразу знайомого лікаря. Для розвитку потрібно довіряти тим, кого ми не знаємо, поступово усвідомлюючи, що нас не обов’язково обмануть, а навпаки, можуть стати партнерами. Наразі громадянин розглядає іншого виключно як потенційну загрозу.

Ми не хочемо авторитаризму, але й до демократії ще не готові

За останні роки в Україні зменшився конформізм. Зростає рівень самостійності. Збільшується відкритість – це створює більше можливостей для свободи, але і тягне за собою відповідальність. Свободу поширюють егоїстично, незважаючи на інших. З одного боку, ми не хочемо авторитаризму, але і до демократії ще не готові.

Для того, щоби людина стала суб’єктом у державі, має бути не лише готовність, а й спроможність. Зокрема високий рівень критичного мислення, здатність не лише висловлюватися проти, а й пропонувати власну позицію.

Системність передбачає далекоглядність. Коли людина людині – вовк і займається виживанням, то вона фізіологічно не може дивитися у майбутнє, бо стає «короткозорою»: навіщо планувати – все одно невідомо, що буде далі і чи я доти доживу. Всі сили сконцентровані на сьогодні. У такій ситуації дії на майбутнє виглядають як розпорошення: чому це маю робити я, а не ціле міністерство?

Юлія Сосновська
Фото: Катерина Недеснова