Pawel-Pieniazek FavoriteLoading 

Польський журналіст Павел Пеньонжек висвітлює події на сході України з квітня 2014 року. Минулоріч опублікував збірку репортажів з війни «Вітання з Новоросії». І вже працює над створенням другої книжки, вихід якої планує на березень 2017-го. MediaLab законспектував лекцію Павла Пеньонжека про те, що може трапитися журналісту на війні, як говорити про конфлікти, як проводити факт-чекінг у зоні бойових дій, а також про етичні питання у ситуаціях, коли йдеться про обстріли, тих, хто пережив тортури, і полонених.


Я ніколи не думав, що працюватиму в зоні бойових дій. Навіть не розумів, чому люди носять камуфляж, якщо вони не військові. Можливо, тому перший приїзд в зону конфлікту був зовсім непродуманим. Я їхав на Антимайдан, і коли з’явилася зброя й почалися обстріли, я зрозумів, що це не просто протести. Мої перші поїздки в так звану зону АТО — приклад того як не треба робити. Однак з розвитком подій на сході ріс мій досвід, тож тепер почуваюся впевнено. Хоча редактор «Польського радіо» колись казав, що саме у моменти впевненості журналіст перебуває в зоні найбільшого ризику. Не можна розслаблятися.

Там нікому не можна довіряти на всі сто. Пропаганда і дезінформація — дві речі, які використовують в конфлікті від самого початку і до сьогодні.

У мене відносно часто траплялися випадки, що я перебував на місці події, але не міг точно знати, що відбувається. Розумію, що всі дані є умовними. Навіть підрахунки жертв від ООН є сумнівними, адже організація часто отримує інформацію з офіційних джерел, які не дуже ретельно працюють. Проте це авторитетне джерело, якому варто довіряти.

Найпростіше побачити нехтування фактчекінгом, коли відбуваються обстріли, адже одна сторона конфлікту подає інформацію, яка зовсім відрізняється від тієї, що оприлюднює ворожа сторона. У зоні бойових дій треба максимально перевіряти інформацію особисто.

Пам’ятаю, я перебував біля Слов’янська з боку сепаратистів, і тоді в штабі АТО з’явилися повідомлення про розташування українських військ із назвою села. Я поїхав перевірити, але на тому місці був блок-пост сепаратистів. Вони сказали, що тут справді були українські військові, тільки 4 дні тому і за кілька кілометрів звідси, тобто зовсім в іншому селі. Таких випадків траплялося чимало.

Критично треба ставитись і до свідків. Люди на непідконтрольних територіях та у прифронтовій зоні часто розповідають журналістам, що вони є очевидцями якихось подій. Проте коли починаєш розпитувати про деталі і кілька разів уточнювати, що саме сталося, виявляється, що вони самі нічого не бачили. Їм просто хтось розповів. Так я натрапив на «свідків», які стверджували, що бачили, ніби українські військові збили малазійський Boeing 777. Я запитав про те, як це можливо. Адже це сталося на висоті 10 тисяч кілометрів. Утім люди самі вірили у те, що дійсно бачили цей літак. Пізніше з’ясувалося, що це їм розповіли інші, які, у свою чергу, побачили збитий літак у новинах по телевізору.

Часто люди намагаються виступати експертами з військової справи. Неодноразово жителі прифронтових територій розповідали, хто кого обстріляв і де розташовані ті чи інші бойовики. Це також дезінформація, адже часто справжній воєнний експерт не може остаточно сказати, звідки прилетів снаряд, бо деякі розриваються таким чином, що це просто неможливо визначити.

На Донбасі великий рівень недовіри до українських ЗМІ. Основною проблемою я вважаю вплив різних власників на контент і те, що окремі редакції дають в матеріалах багато емоцій замість фактів.  ЗМІ мають бути відкритими і говорити, зокрема, про порушення і з боку української армії.  Щойно журналіст починає цензурувати сам себе, це згодом перекидається на усі теми, не лише воєнну. Потім це може перейти у політику, в замовчування якихось розслідувань. Це небезпека. Але також варто розуміти, що на війні деякі деталі варто замовчати. Межа автоцензури дуже тонка, і немає журналіста, який би не припустився помилки. Тому на війні журналіст повинен бути критичним до інформації, яку публікує. Знімаючи відео обстрілу, коли в полон беруть цивільного, якого вважають диверсантом, варто пам’ятати і про його право на анонімність. Те, що бойовики його підозрюють, може виявитись брехнею, а ви подасте його аудиторії як зрадника. Тому варто ретушувати обличчя цивільних. Етичні питання залишаються актуальними, і відповідальність за них лежить на журналістах.

Щодо того, чи брати інтерв’ю в полоненого, я дотримуюся думки, що все-таки не треба, адже людина може і обманювати. Зафіксувати факт затримки потрібно, але розмовляти не варто. Людина може переконувати, що вона говорить вільно і на неї ніхто не тисне, але все одно вона затримана, а люди, що її утримують, мають зброю. Необхідно зачекати, поки людина вийде з полону, і вже тоді розмовляти з нею.

Досліджуючи війну в Іраку, я стикнувся з великим бажанням журналістів взяти інтерв’ю у жінок, які стали секс-рабинями. Журналіст повинен бути дуже обережним, адже не кожна людина, яка пережила насилля, готова про це згадувати. У таких випадках потрібно проконсультуватись з психологом. Ми також несемо відповідальність за шкоду, яку можемо заподіяти людям, які витримали полон і тортури.

На сході є чимало випадків катувань. Важливо бути добре підготованими, аби говорити з  людьми, які це пережили. Історії про них дають багато лайків і переходів на сайт, бо насичені сильними емоціями. Утім ми маємо пам’ятати, наскільки важко тим, хто це пережив.

Фото: www.yale.edu


*Матеріал підготовлено за підтримки проекту USAID «У-Медіа», що виконує міжнародна організація «Інтерньюз»