Антипосібник для журналістів «Теми. Люди. Історії» скачати безкоштовно без есемес і реєстрації.

Книжку «Теми. Люди. Історії. Антипосібник для журналістів» видав офіс Координатора проектів ОБСЄ в Україні. Розвиток вільних ЗМІ один із кільканадцятьох напрямків роботи Організації безпеки та співробітництва в Європі. Свої поради журналістам у книжці дали Марк Лівін із The Village, Олена Лептуга з «Накипіло», Віктор Пічугін із харківського «Громадського», дослідниця медій Анастасія Безверха, медіатренер та політичний оглядач Дмитро Тужанський та журналістка й перекладачка Євгенія Кузнєцова. Презентуючи збірку на BookForum 2018, вони говорили про те, що робити, щоб не публікувати новин лише про дохлу свиню, яку угоду потрібно укладати з героєм, чому журналіст має бути дзеркалом та як не перетворити текст на шмат м’яса.

Починайте зі планування, радить Олена Лептуга. Адже новинну стрічку слід наповнювати постійно, але якщо не спланувати роботу, почнеться хаос. «А потім з’являються новини про те, як “безрукая Наташа вырастила царицу полей” або “до Луцька по Стиру пливе дохла свиня”», — каже редакторка «Накипіло».

Дивіться на загальнонаціональні теми, але під кутом мешканців вашого міста. Можна використовувати сервіс Google Trends, аби бачити популярні серед українців пошукові запити. Можливо, вони мають запитання, на які ще не знайшли відповіді. А якщо писатимете «такого числа відбулася конференція», цього ніхто, запевняє Олена, не читатиме. Хіба колеги, які шукають новин, які можна передерти.

Те, про що пишуть усі, варто подавати нестандартно. Нещодавно багато медій писали про те, як на Харківщині урочисто відкрили зупинку. Але ніхто не розібрався, чому це відбулося саме так. Насправді, каже Олена Лептуга, тем для новин довкола багато. І якщо вам важко придумати, про що писати, можливо, варто зробити паузу й піти у відпустку. Або почитати цей щоденник журналістки, яка подолала кризу ідей. 

Анастасія Безверха називає найціннішим у журналістиці особистий досвід і людські історії. «Це тому, що ми хочемо знати, як живуть інші, — пояснює вона. — Але слід відрізняти розповідь про людину від новини. Основна відмінність — присутність емоції». Люди, яких інтерв’юють журналісти, діляться суб’єктивним поглядом на ситуацію: обуреним, захопленим абощо. Потрібно відокремити емоції від фактів, адже історія героя теж повинна відповідати на запитання «що сталося?». «Якщо ви опишете, що сталося з людиною, в якій ситуації вона опинилась, як виглядала, дасте цитату, в якій вона описує своє життя, це дасть аудиторії набагато більше простору та фактів, ніж дослівна розповідь», — пропонує Анастасія.

Укладіть із героєм угоду: він говорить тільки те, що вважає за потрібне, а журналіст пише тільки те, що він дозволив написати. В антипосібнику є перелік запитань, на які має дати відповідь журналіст, перш ніж писати текст або брати інтерв’ю. Одне з них: «чи створив я умови, аби мої респонденти почувались у безпеці?»

Марк Лівін згадує, як одного разу обрав цікаву тему та героя, але не мав із ним попередньої розмови. «Коли зустрілися, відразу заглибились у тему, й виявилось, що він іще не готовий відкритись. Я провів інтерв’ю, але у словах героя не було глибини. Емоції були стерильні», — розповідає журналіст. Кожен текст про людину, каже Марк, повинен мати свого внутрішнього ворога, щоб долати його і завдяки цьому ставати кращим. Щоб його знайти, Марк Лівін радить спілкуватись із героєм перед інтерв’ю, «видихнути поруч із людиною, дати їй заспокоїтись, відчути атмосферу, й тільки тоді починати розкачуватись». Іноді минає години дві, поки герой буде готовий говорити.

Розмовляючи з героєм, його треба приймати. «В момент розмови вас немає, ви тільки дзеркало. Дуже часто хороші історії псує автор, починаючи оцінювати та інтерпретувати», — каже Марк.

Не всі герої розуміють, що відбудеться з їхніми словами після розмови. «Якось я не розповів героєві логіку того, що відбувається після запису, — згадує Марк Лівін. — Зараз я завжди кажу, що розшифрую, оформлю текст і пришлю на фактчек. Не коригування, а саме перевірку фактів: чи не втратив я щось у процесі розмови, чи чогось не перекрутив».

В антипосібнику Віктор Пічугін був відповідальний за соціальні мережі. У тому, як українські медіа ведуть свої сторінки в соцмережах, він виділяє дві проблеми.

Перша — неповага до аудиторії. «У Харкові є видання, яке займається розслідуваннями. Кілька днів тому мене раптово додали в якийсь телеграм-канал. Потім я зрозумів, що це канал цього видання, куди, мабуть, вирішили додати всіх людей з телефонної книжки. За день на каналі з’явилося двісті людей. За два дні лишилося тридцять. Ці сто сімдесят людей більше ніколи не підпишуться на канал видання, яке їх не поважає», — каже Віктор. Він розповідає, що деякі видання постять посилання на свої матеріали в усіх соцмережах з однаковими підводками, «ніби кидають читачам шмат м’яса й кажуть: чуваки, ви і так усе прочитаєте».

Друга проблема — нерозуміння, що робити в конкретній соціальні мережі. «Якось я зайшов на фейсбук-сторінку одного з харківських медіа і побачив новину: “Двоє харків’ян побили і пограбували чоловіка біля кафе. Фото” І до того хештеґи: разбой, нападение, телефон, кроссовки. У фейсбуку погано працюють хештеґи, а хештеґ “кроссовки” це взагалі дно», — розповідає Віктор Пічугін.

Медіа має поставити собі запитання «навіщо?». Навіщо створювати сторінку видання в певній соцмережі? «Якщо ви засмічуватимете соцмережі однаковим контентом, це нічим не допоможе. Якщо ви позиціонуєте себе як найоперативніше видання в місті, вам обов’язково треба завести твітер, телеграм та канали в інших месенджерах, адже це найшвидші способи доставити інформацію до читача», — радить експерт. Але також потрібно розуміти, хто ваш читач, і зокрема як він поводиться в соціальних мережах. І лише після цього вибудовувати SMM-стратегію.

Керівниця проектів із розвитку медіа Координатора проектів ОБСЄ в Україні Марина Безкоровайна розповідає, що для регіональних видань, яким її організація допомагала безболісно пройти процес роздержавлення, найактуальніше питання — де заробити гроші. «Ми намагалися донести до редакцій, що продає в першу чергу якісний та цікавий контент, адже саме на нього йдуть читачі, а в кінцевому підсумку й рекламодавець. І тут виявилось, що систематизованих рекомендацій про те, як шукати теми й виробляти хороший локальний контент, немає. Так виникла ідея антипосібника для редакторів, журналістів, фрилансерів, студентів медійних спеціальностей і всіх, хто працює з текстами й хоче навчитись робити це якісно», — розповідає вона. Писати посібник запросили практиків. «Найперша практична порада, коли йдеться про тексти, — говорити людською мовою, тому ми відійшли від академічного формату. Кожен розділ написаний у тому форматі, в якому автор ділився б порадами за кавою чи чимось міцнішим», — пояснює Марина Безкоровайна.

Електронну версію антипосібника можна скачати тут.

Паперовий примірник можна отримати, заповнивши ґуґлформу

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.