Спікер LMF-2018 Аркадій Бабченко про відповідальність за свої слова перед 200-тисячною аудиторією.

Останній рік російський журналіст Аркадій Бабченко провів за межами країни, громадянином якої залишається і досі. В лютому 2017 року він заявив, що їде з Росії через погрози. Тоді Бабченко сподівався, що від’їзд буде тимчасовим, однак за цей час він встиг пожити в Ізраїлі та Чехії і зрештою зупинився на українській столиці. Від жовтня 2017 року він веде прямі ефіри на кримськотатарському телеканалі ATR. Щоп’ятниці у програмі «Что у них там за поребриком» Бабченко у властивій манері коментує останні новини з Росії. В інтерв’ю для MediaLab журналіст, який цьогоріч виступить на Lviv Media Forum, розповів, навіщо українцям новини «з-за порєбріка», наскільки дискусії про харасмент доречні, коли триває війна, та чи може журналіст заробляти гроші, коли працює сам на себе.


Чотири роки тому ви казали, що не збираєтеся виїжджати з Росії, і хочете, щоб ваша донька прожила в цій країні щонайменше до 18 років. Тепер ви відкрито говорите, що в 40 років стали біженцем. Як це сталося?

Мене виперли з країни. Подзвонили і попередили, мовляв, ще трохи і посадять. Як колись казала жінка, яка пережила Голокост: «Якщо хтось обіцяє вас убити, повірте їм». Так і зі мною. Коли тобі дзвонять і кажуть, що незабаром ти сядеш за свої публікації, нема сенсу не вірити.

Окрім нового життя, у вас тепер і нове амплуа телеведучого.

Ні, це не нове амплуа. Як і раніше, я — журналіст. Тільки тепер на телебаченні. Мені подзвонили з ATR, запропонували місце в праймі. Я подумав  — чому б і ні.

А чому саме такий формат? Вам на ATR так і сказали: «Аркадію, хочемо, щоб ви іронічно оглядали новини з Росії»?

Формат я обрав сам. Він, як на мене, наразі достатньо популярний. Щодо іронії — а як інакше варто говорити про такі речі? І глядачам подобається. Це сьогодні найрейтинговіша програма на ATR.

Як ви готуєтеся до ефірів? Сам підбираєте інфоприводи?

Сам. Головне — перевіряю, щоб не було фейків. А так — протягом тижня читаю новини. Це моя основна робота.

На вашу думку, навіщо така програма потрібна українському глядачу?

По-перше, українцям варто розуміти, що Росія за країна така, які процеси там відбуваються, наскільки вони там з’їхали з глузду. І вже виходячи з цього будувати свої стратегії. Я, наприклад, взагалі вважаю, що після 2014 року в Україні насамперед треба було створити інститут вивчення Росії. Це ворог. Дійсно сильний ворог. І за ним треба стежити та розуміти, що у нього в голові.

А, по-друге, програму дивляться не лише українці. В Росії активно дивляться. В Криму. Під час останнього ефіру телефонували з Москви. Людям це цікаво.

В Україні доволі часто звучить думка, що треба максимально віддалятися від російського інформаційного поля. Бо українці не дуже знаються на тому, що відбувається у власній країні, тоді як в курсі того, як живуть «за порєбріком». Ви з цього приводу що думаєте?

Я абсолютно згоден. Дійсно треба все менше залежати від Росії, не звертати увагу на те, що там відбувається. Водночас не можна забувати, що йде війна. Свого противника треба знати. Не треба його тягти в інформаційне поле. А от вивчати — треба.  І якщо є люди, яким це цікаво, — це непогано.

Якою ви бачите цільову аудиторію вашої програми?

Не замислювався. Хоча, безумовно, це мислячі люди, яких цікавить політика.

Ви передивляєтеся ефіри? Роботу над помилками проводите?

Звісно, проводжу. І ефіри обов’язково передивляюся.

За той час, що виходить програма, ви щось змінили, виправили?

Ні, нічого. Нормально все виходить. Я для себе найголовніший редактор, оскільки 40 років в Мордорі прожив, і, в принципі, розумію процеси, що там відбуваються. І в міру можливостей намагаюся своє розуміння донести.

У тому числі в іронічній формі?

Іронічна форма — найкраща. Нема сенсу ахати й охати. Сподіватися на щось теж безглуздо. Ось ви запитуєте — навіщо ця програма? Згадаємо, що пару років в Україні всі думали, що путінському режиму залишилося півроку, рік, два. А я, наприклад, тоді казав, що це не так, — режим стійкий. Допоки є нафта по 70 доларів за барель, допоки є Росгвардія і ОМОН, цей режим може триматися безкінечно. Виходячи з цього і варто будувати свої стратегії.

Чотири роки тому, коли тільки стався Крим і Донбас, ви говорили, що в нових реаліях Україні важливо не перетворитися на авторитарну державу. Одним із найважливіших аспектів ви тоді називали недопущення мови ворожнечі. У вашій програмі мова ворожнечі трапляється доволі часто, взяти хоча б «гелікоптери з галоперідолом», які, на вашу думку, стануть єдиним порятунком Росії. Як бути в цій ситуації?

Я мав на увазі внутрішню мову ворожнечі, між громадянами України. А яку мову варто використовувати на адресу ворога, котрий окупує твою територію, це, на мою думку, вже інше питання. Звісно, можна дотримуватися нейтральної мови. Проте Ілля Еренбург писав «убий німця», і це, як на мене, теж припустимо. Якщо люди ставлять себе поза законом, закони перестають діяти. Якщо люди порушують закони, я не думаю, що головним посилом для громадянського суспільства стає невикористання мови ворожнечі по відношенню до ворога. Це другорядне. А ось не використовувати її всередині країни  — дійсно дуже важливо.

Крім того, я ж не використовую ніякої мови ворожнечі. Іронія — так. Жорсткий стьоб — так. Тролінґ —  так. Головний критерій мови ворожнечі, на мій погляд, — це дегуманізація.

Але, якщо ми вважаємо, що всі росіяни з’їхали з глузду і їх врятують тільки «гелікоптери з галоперідолом», це хіба не дегуманізація?

Я просто називаю речі своїми іменами. Якщо країна їде з глузду, треба казати, що вона їде з глузду. Якщо вони там всі перетворюються на психіатричну палату №6, треба казати про це.

Коли ви переосмислювали свій досвід перебування на війні та повернення, ви казали, що переживали сильний синдром посткомбатанта не розуміли, як люди можуть мирно жити, коли поряд іде війна. Ви нещодавно відреагували у Facebook на звинувачення російського депутата Леоніда Слуцького у сексуальних домаганнях, і сказали, що обговорювати цю проблему нема сенсу, коли тривають війни. Це теж синдром посткомбатанта?

Чому?

А чому не варто обговорювати подібні речі, коли йде війна?

Можна обговорювати. Але я направляв свій месседж російським журналістам — тій напівживій відносно незалежній демократичній ліберальній пресі. Дехто з них вийшов до Держдуми з плакатами (8 березня журналісти та правозахисники влаштували низку одиночних пікетів з вимогою розслідувати звинувачення проти Леоніда Слуцького). Розумієте, Слуцький — військовий злочинець. Він напряму пов’язаний із розв’язанням агресивної війни. А це стаття 353 Кримінального кодексу Російської Федерації. Від 10 до 20 років позбавлення волі. На цьому фоні боротися з харасментом… Це ж навіть не зґвалтування. Це примушення. Використання свого службового становища. Звісно, це погано, це треба зупиняти, але пред’являти Слуцькому звинувачення в харасменті — це майже те саме, що звинувачувати людоїда в тому, що він вкрав хот-дог з магазину. Ці злочини не можна порівнювати. Спочатку треба вирішити проблему з тим, що якась країна  — агресор і окупант і вбиває людей, а тоді вже боротися з харасментом.

А якщо уявити, що йшлося би про іншого депутата, який не розв’язує війну? Теж не варто було б говорити про харасмент?

Нехай говорять, будь ласка. Я не сперечаюся, я висловлюю своє ставлення до цього. Головна проблема в тому, що Росія — окупант, що вона веде дві війни, вбиває людей. Звісно, харасмент — це погано. Але на мій погляд, основні зусилля варто спрямувати на припинення війни.

Поговорімо про ваш проект «Журналістика без посередників». Скільки він триває?

Років п’ять. Може, більше.

Як ви оцінюєте його успішність?

Я не оцінюю його успішність чи неуспішність. Як дбаєш, так і маєш (в оригіналі «как потопаешь, так и полопаешь»). Тобто успішність свого тексту ти бачиш із того, як на ньому заробляєш. Пишеш добрий текст — заробляєш, пишеш поганий — не заробляєш. Ось і всі критерії.

Вам реально вдається жити на гроші, зароблені від цього проекту?

Так. На життя вистачає. Купити щось велике — ні.

Якими є основні плюси та мінуси подібної форми існування?

Плюс — це свобода. Я можу робити, що хочу і коли захочу. Писати й ні на кого не озиратися. Мінус — це теж свобода. Так можна вилетіти за якісь межі. Зрештою, інколи редактор – це доволі непогано. І, звісно, мінус в нестабільності прибутку.

Уявімо, що я хочу запустити аналогічний проект. Якими мають бути стартові умови, щоб досягти успіху? Якими вони були у вас?

У мене була війна. Війна — це завжди найсильніший інформаційний привід. Так ти набереш свою аудиторію. Якщо хочеш стати військовим журналістом, є тільки один варіант — узяти фотоапарат, диктофон і їхати на війну. Інших варіантів немає. Але я б нікому не радив цього робити.

А як стати успішним журналістом без війни я, чесно кажучи, не знаю. В мене такого досвіду не було.

В який момент ви для себе вирішили запустити цей проект?

Я з’їздив до Південної Осетії. Здається, на вибори. Привіз звідти репортаж. Його ніде не взяли, тож я виклав його у Живому Журналі та написав: «Друзі, тепер я писатиму для себе. Після тексту будуть реквізити, якщо комусь сподобалось, можете ставати спонсорами цього проекту». І він пішов. Знову ж таки — була війна. Згодом були протести. Протести — теж місткий інформаційний привід.

В принципі, з цього можна вивести основну пораду — працюй, займайся гострими темами, і люди тебе читатимуть. Журналіста, як і вовка, годують ноги.

У вас майже 200 тисяч підписників у Facebook. Коли аудиторія настільки велика, ви все ще керуєтеся гострою необхідністю висловитися, чи вже гострою необхідністю втримати увагу читачів?

Ні. Радянський актор Володимир Басов у стрічці «Я шагаю по Москве» сказав: «Можеш не писати — не пиши». Ось коли я можу не писати, я не пишу. Сьогодні, коли країна, громадянином якої я й досі є, виступає агресором і окупантом, я не можу не писати. Моя основна задача як громадянина і як журналіста — зробити так, аби танки цієї довбаної країни забралися з чужої території.

Це означає, що, коли вони заберуться, ви перестанете писати?

Взагалі-то моя мрія — писати тексти для передачі «Спокойной ночи, малыши», для Хрюші та Степашки. Писати добрі дитячі казки. Ось коли танки заберуться, сподіваюся, я почну здійснювати свою мрію.

Тобто одного дня можна очікувати на ATR?

(Сміється) Сподіваюся.

Маючи таку велику аудиторію, ви відчуваєте відповідальність за свої публікації та за ідеї, які транслюєте?

Безумовно. Інколи життя мене мордою тикає в ці пости. Ось нещодавно у Владивостоку посадили хлопця, який перепостив мій текст річної давнини. Він розмістив його у Telegram-каналі. Тепер сидить і СІЗО. Безумовно, відчуваєш свою відповідальність за це. Країна повертається в часи довбаного «совку», тільки тоді саджали за Солженіцина, а тепер — за перепости текстів Бабченка. Я завжди кажу — не перепощуйте мої тексти. Я в безпеці, мене не посадять. А вас посадять. Навіщо? Це безглуздо. Цей режим вже не перемогти. Країна перетворюється на Рейх. Момент, коли з цим можна було боротися словом, вже пройшов. Наша задача — залишатися на волі живими та максимально здоровими. Якщо мої пости допомагають комусь вибудовувати стратегії безпеки — чудово. Але не треба відправляти себе до тюрми заради такої справи.

Подібні історії не відохочують вас писати?

Ні-ні-ні. Я попереджаю людей. Не ризикуйте. Краще ми помремо в 96 років здоровими та багатими, і матимемо змогу попісяти на могилу Путіна та підняти флаг свободи над Кремлем. Це наша з вами основна задача (сміється).