Головні причини плинності кадрів у редакціях — непозбувна бентега і невміння чути.

Колеги з Львівського медіафоруму запросили мене прочитати на Школі медіаменеджменту лекцію про те, як знайти хороших журналістів. Я не фахівець із HR і не знаю секретів, описаних у розумних книжках, але спостерігаю за редакціями й журналістами. Майже всі редакції шукають людей. Багато з них беруть перших-ліпших замість тих, кого насправді хотіли б найняти. Шукають переважно на місце тих, які пішли. Багато журналістів, особливо молодих, не затримуються навіть на непоганій роботі й весь час відчувають потребу «рухатись далі».  То що ж може зробити редактор/менеджер, аби не так часто і швидко втрачати хороших журналістів?

Хтось та й погребе

Із циклу Бернарда Корнвелла The Saxon Stories (скоро, до речі, виходить аж одинадцята частина) я дізнався багато про вікінгів. Масова культура й література дуже їх міфологізувала наприклад, начепила рогаті шоломи, яких вони не носили. Міфом є й те, що вікінги зовсім не боялися смерті в бою, бо мріяли про загробне життя. Відвага справді була для них чеснотою, проте вони уникали сутичок, коли не мали явної переваги. Адже воїни були ще й веслярами. Якщо частина команди загине, корабель не попливе, а отже, невдовзі загине й решта. Тож ватажки робили все, щоб не втрачати людей.

Якби на місці скандинавського ярла опинився типовий український медіаменеджер, він би знайшов аргументи для самозаспокоєння: «Нехай гинуть, вони й так кепсько гребли й забагато жерли! Наберу місцевих гребти за півціни. Перекуплю гребців із інших кораблів, у нас умови кращі. Якось попливемо — менше весел, зате й корабель легший!»

Вважати, що звільнення працівника це не страшно, бо ринок наповнений журналістами і щороку кілька тисяч нових штампують журфаки, фатальна менеджерська помилка. Багато медіапроектів тонуть або пливуть погано саме через те, що веслують там не ті, хто треба.

Насправді втрачати людину, яка порівняно довго й ефективно працювала у вашій редакції, погано. Вам доведеться витратити час і зусилля, щоб не тільки знайти й підібрати заміну, але й пояснити новому журналістові специфіку роботи, цінності й формат видання. Якщо це не вдасться а часто не вдається, новий працівник теж напише в фейсбуку «це були чудові три місяці, але треба рухатись далі», й ви почнете все спочатку. Тим часом досвід, знання й контакти, здобуті журналістом у вашій редакції, збагатять іншу. Команді важко працювати згуртовано, якщо її члени постійно змінюються. Звісно, є редакції, де працюють як у Японії зі студентської лави до пенсії, й команда не змінюється десятиліттями. Та в більшості відомих мені видань редакція майже повністю оновлюється кожні два-три, максимум п’ять років.

Впізнай свою редакцію

Є п’ять типів редакцій, уражених плинністю кадрів порівняно більше за інші.

Каторга. Умови праці жахливі. Зарплати маленькі й нерегулярні, обсяги роботи непомірні та ненормовані. Керівництво сварить, штрафує і принижує, бо вірить у силу негативної мотивації. Надовго в таких редакціях затримуються мазохісти, люди, здатні працювати в умовах постійного стресу та абстрагуватись від пресингу, а також ті, що вбачають у цьому виклик – щось на кшталт зимового походу в гори. Інші, розібравшись, швидко йдуть, тому менеджмент навчився витискати з нових кадрів максимум якнайшвидше.

Курорт. На редакцію впала купа грошей ґрант або дотація від власника. Їх потрібно «освоїти», тож менеджер шукає знайомих, яким хоче дати заробити. Працівникам пропонують синекуру, якою радо користуються паразити. Сумлінні ж, зрозумівши, що видання існує без мети та результати їхньої роботи нікому не потрібні, йдуть.

Конвеєр. Обов’язки працівників максимально формалізовані та продумані так, аби їх міг виконувати будь-хто. Так часто буває в інформаційних службах телеканалів: якщо в один прекрасний день вони поміняються кореспондентами, глядачі навряд чи щось помітять. Люди стають функціями у редакції працюють не Вася, Галя, Аня і Сильвестр, а «новинар», «випускова», «редакторка колонок» і «спеціаліст по водоканалу». Таку роботу легко покинути, коли в сусідній редакції запропонують на двісті гривень більше.

Комуна. Вертикалі влади немає. Рішення приймаються колективно, завдання кожен вигадує собі сам, сфери відповідальності та обов’язки розподілені абияк, а за їх виконанням ніхто не стежить. Магія горизонтальної співпраці перестає працювати, коли вичерпується ентузіазм і журналісти усвідомлюють, що зарплатню їм теж ніхто не гарантує.

Сім’я. Взаємодія в редакції побудована на особистих стосунках. А далі кожна сім’я нещаслива по-своєму. Десь старші гноблять молодших, десь розвивається патологічний культ особи головного редактора, десь журналістів примушують до надміру праці, викликаючи почуття провини. Часто редакція поділена на основний склад, що користується всіма привілеями членів сім’ї,  і новачків, більшість яких не витримує атмосфери тоталітарної секти й тікає чимшвидше.

Описані ситуації рафінована патологія. Проте плинність кадрів є проблемою й порівняно здорових редакцій.

Чому вони йдуть

Ось найпоширеніші причини, які називають журналісти, коли йдуть.  

Життєві обставини. Переїзд до іншого міста чи країни, вагітність, хвороба, постриження в монахи… Іноді це справді причина, іноді привід.

Замало грошей. В Україні журналістика одна з найменш хлібних професій. Можливо, зарплатня й не нижче, ніж у видань-конкурентів, але жити на ці гроші все одно неможливо. Тоді люди змінюють професію або їдуть до столиці, де платять більше.

Пропонують кращі умови. Не обов’язково більше грошей, може посаду з більш презентабельною назвою, цікавішу чи ближчу тематику, можливість час від часу мати вихідний. Іноді людину вдається втримати, забезпечивши їй те, що пропонують інші до наступного разу.

Працювати нецікаво. Як у старому анекдоті: купив чувак ялинкові прикраси, а потім приніс повертати до крамниці браковані, мовляв. Чого браковані? Та щось не тішать. Зрозуміти зміст цього «нецікаво» можна, тільки докладно, відверто й без претензій поспілкувавшись із журналістом. Цього керівники часто не роблять.

Немає розвитку й кар’єрних перспектив. Людина відчуває, що більше нічого тут не навчиться, що набралась усього можливого тут досвіду, вперлась головою в кар’єрну стелю, тож задля професійного зростання пора змінювати роботу.

«Засидівся на місці, хочу змін» не кар’єристський, а суто екзистенційний мотив, який часто виникає в працівників, які працюють добре, але щодня роблять одне й те саме.

Відсутність порозуміння з керівництвом. Претензії та конфлікти, нездійсненні дедлайни та непідйомні завдання, нотації та догани свідчення того, що люди просто не підходять одне одному. Іноді це ціннісна несумісність, але частіше наслідок погано налагодженої комунікації.

Нездорова атмосфера в редакції. Психологічний дискомфорт у журналіста може викликати не тільки керівництво, а й редакція загалом. Сварки, ворожість, брак співпраці або просто відчуття, що ці люди не твої. Нищівний вплив на моральний дух команди справляє, наприклад, присутність у ньюзрумі редакторських пестунчиків, яким дозволено працювати впівсили.

Непозбувна бентега. Є незбагненна сила, яка спонукає людей, особливо молодих, змінювати роботу без причини. Таке враження, що їм страшно прирости до місця або втратити всі інші варіанти, зупинившись на одному. Такі втрати найприкріші, бо найбезглуздіші: людина йде, хоча могла б залишитись, нічого ж їй не бракує…

Вкорінити силоміць людину, яка боїться й уникає укорінення, ви не зможете. Якщо ви розумієте, що перед вами перекотиполе, краще відразу встановити часові рамки співпраці. Мовляв, працюєш півроку й котись на здоров’я… Або залишайся, якщо захочеш.

Що робити, аби не йшли

Як утримати журналістів? Найкраще створити їм умови, в яких вони не почнуть думати про звільнення. Головний ключик до цього комунікація.

Не відгороджуйтесь. Редактор, який сидить в окремому кабінеті й викликає підлеглих до себе, насолоджуватиметься особливим статусом і комфортом… І втрачатиме людей частіше. Місце редактора поруч із журналістами, бо так можна безперервно взаємодіяти, співпрацювати і знати, чим вони живуть. А не тільки контролювати, чи не байдикують.

Менше нарад, більше особистих розмов. Редакційна летючка, на якій усі по черзі звітують редакторові, а більшість просто марнує час, репресивний, виснажливий і шкідливий формат. Проговоривши так кілька годин, редактор може вважати, що виконав план. Та лише в розмові сам на сам людина говоритиме, що її насправді непокоїть. А наради краще проводити так.

Частіше запитуйте, що думають колеги, як вони почуваються. Так ви не пропустите невдоволення, розчарування, напруження, конфлікт. В ідеалі стосунки з кожним членом команди мають бути такими, аби він міг не боятись говорити навіть речі, неприємні шефові.

Заохочуйте ініціативу та інновації. Всі ідеї треба вислуховувати, найпродуктивніші впроваджувати.

Хваліть завжди, коли є за що. Один редактор, який не хвалив своїх підлеглих, колись пояснив мені: «Якщо я буду хвалити людей за добрий контент, вони будуть вважати, що це велике досягнення. А я хочу, щоб добрий контент був нормою».  Ніт. Люди скніють без фідбеку, почуваються недооціненими, стають нещасливими. Звісно, похвалу не слід вичавлювати з себе штучно, але визнати, що робота зроблена добре, не так і важко.

Якщо можна не сварити, не сваріть. Життя редакції неможливе зовсім без конфліктів, і кожен керівник час від часу має неприємні розмови з підлеглими. Але профілактичні моральні стусани, щоб не розслаблялись, або повчальна публічна екзекуція над тим, хто завинив, на очах у всіх інших найгірше, що можна придумати для збереження команди. Це підштовхує до звільнення не тільки тих, кого сварять, а й тих, кому боляче за цим спостерігати. Зауваження та з’ясування стосунків тільки особисто.

Дозвольте змінювати амплуа. Є редакційні функції, які виснажують наприклад, робота на стрічці новин. Не кожній редакції щастить знайти посидющого новинаря, який витримає хоча б рік. Якщо журналіста обтяжує саме ця робота, але він не проти залишитись у команді, пропонуйте тимчасово зайнятись іншими темами чи форматами.

Дозвольте брати таймаут. Якщо людина має особисті проблеми, хворіє, просто хандрить, а до відпустки ще далеко, краще відпустити її на кілька днів відпочити, ніж утратити назовсім.

Пропонуйте інші формати співпраці. Журналіста, який більше не хоче працювати в редакції, можна перетворити на позаштатного кореспондента, запропонувати вести спецпроект або будь-який інший формат збереження добрих і взаємовигідних стосунків. Якщо ситуація зміниться, можливо, його вдасться повернути.

І взагалі: давайте зрозуміти, що людина важлива. Що без неї корабель не попливе. Мені здається, що саме відчуття потрібності, свого місця в команді, своєї ролі, необхідної для досягнення спільного результату, може бути щепленням від непозбувної бентеги.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.