FavoriteLoading 

Документаліст Громадського про єдиний спосіб не з’їхати з глузду в Україні, феномен їхнього видання і самого себе. 


Богдан Кутєпов – репортажист, розслідувач, телеведучий. Працював на СТБ і ТВі. У 2013 році став одним із співзасновників Громадського. Він залишається в команді і вірить, що разом вони змінюють українські медіа на краще. Створив і розвиває документальний проект Hromadske.doc. Богдан є постійним ментором Відеоакадемії документального серіалу Школи журналістики УКУ. Його завжди можна бачити з камерою, часто – з баяном, і значно рідше – із серйозним виразом обличчя. В інтерв’ю для MediaLab Кутєпов розповів, чим Громадське схоже на айфон, чому не має змісту вчитися на бакалавраті з журналістики і за що його називають скандалістом.  


Ви завжди жартуєте: більшість того, що ви робите на телебаченні, має злегка сатиричний тон. Богдан Кутєпов буває серйозним?

У мене все просто: серйозні речі не треба подавати пихато і складно, бо вони будуть зрозумілими лише серйозним людям. Таким дуже складно у цьому світі, тому вони не зовсім успішні. Складні теми варто висвітлювати або з вогником, або експериментально. Наприклад, якщо на Громадському висвітлюватимуть вибори в Молдові, то цю нерейтингову тему можна пов’язати з Іво Бобулом. Тоді це дивитиметься багато людей. Які врешті дізнаються хоча б те, що в Молдові були вибори.

 

На бекстейдж-відео Громадського ви сказали: «Бути Богданом Кутєповим цікаво й захопливо». Чому?

Кутєпов має правильний посил: відвертість, щирість. Я не вдаю з себе когось – ось і все. Що сьогодні актуально? Бути собою і приймати себе таким, яким ти є. Ось що цікаво читачам, слухачам і глядачам. До речі, себе й любити треба. Щоправда, в міру, аби не дійшло до самозакоханості. А запорукою успіху завжди були й завжди будуть чисельні помилки і граблі, розкидані в усьому світі спеціально для тебе.

 

Ви часто скандалите?

Мене часто називають скандалістом. Наприклад, батьки однокласників моєї доньки постійно думають, що я їх тролю. Насправді ж я ставлю незручні запитання. Буває, що роблю резонанс, але у мене це в крові. Ну от поцупили у тебе гаманець: поки та поліція і суди розберуться в ситуації, мине дуже багато часу. Краще спробувати наздогнати, зловити за руку і крикнути: «Злодій!». От і маєш – це вже скандал.

 

Ви отримуєте задоволення від того, що жартуєте з людей?

Жартувати й насміхатись – це зовсім різні речі. Насміхатися ніколи не варто. Навіть якщо люди здаються вам кумедними. Перш ніж жартувати з людини, треба зрозуміти, чи є у неї почуття гумору. Наша свобода закінчується де? Там, де починається свобода іншої людини.

 

Ви б хотіли, аби діти перейняли вашу харизматичність?

Хоч-не-хоч моя донька є моїм повним віддзеркаленням. Син спокійніший, а Ніна – це ураган! І добре, що мені на цьому світі випав шанс трохи спокутувати свої гріхи й подивитись на себе збоку. Іноді донька буває нестерпною: хоч і маленька, а я моментами розумію, що у своєму віці роблю точно такі самі вчинки, як вона. Наприклад, Ніна когось дістає, їй кажуть: «Припини, не роби того!». А вона: «Добре». І все одно робить! Зате, я певен, вона не дасть себе скривдити.

 

Ви відеограф, музикант, гуморист і журналіст. Чому журналістика? Не шкодуєте про свій вибір?

Чому всі люди хочуть бути юристами чи стоматологами? Бо вони заробляють нормальні гроші. Та ви будете поганим стоматологом, якщо цього хочуть лише ваші батьки. Коли я успішно закінчив музичну школу й отримав скерування до музичного училища, мені мама сказала: «Не грай». Вона була категорично проти – тато в культурі, мама в культурі, а я музикант?

Можливо, я досягнув би успіху в тій сфері, а може, й ні. Але я ніколи не терпів несправедливості. На той час життя давало мені вибір: правоохоронець або писака. Пішов до Інституту журналістики. Однак класична освіта мені фактично нічого не дала. Нема сенсу вчитись чотири роки на бакалавраті журналістики, а потім ще й іти на магістратуру. Це ремесло, якого можна навчити навіть мавпу. Мій диплом журналіста досі лежить в університеті – за одинадцять років я не мав часу його забрати. Те, що роблю зараз, мені дуже подобається. Цікаво спостерігати за людьми й занурюватись в одну конкретну тему.

 

Ви легко переходите з одного відеоформату в інший. Як сталося, що ви прийшли до документалістики?

Розслідуваннями я не займаюся доволі давно. Років десять, мабуть. У різні моменти мене цікавили різні речі, і я радий, що можу експериментувати, вибирати, а не думати: «Ні, це не моє». Треба себе шукати. От так і сталося! Я не вчився ні на документаліста, ні на оператора, яким я є, коли знімаю, ні на режисера монтажу, яким я є, коли монтую. Дуже важливою є тема «сродної праці», яку просік ще Григорій Сковорода: кожна людина має займатися чимось своїм.

 

Де ви шукаєте теми та героїв для своїх фільмів?

Багацько тем довкола – прямо під ногами й перед носом. Про кожного з нас, навіть про людину, яку ви вважаєте зовсім нецікавою, можна зняти прекрасне кіно. Я покладаюсь на випадок, але зовсім не вірю у випадковість – я завжди у потрібному місці в потрібний час.

 

Наскільки вам важливо, щоб ваші фільми були рейтинговими та охоплювали велику аудиторію?

Я ніколи не шкодував про те, що недостатньо людей подивилось мою документалку: кількість глядачів не є абсолютним показником успіху. У мене є відео, яке набрало мільйон переглядів – фільм «Контакт» про полонених у Донецьку. Є фільм «Невидимі» про перемогу паралімпійців, який набрав сім тисяч переглядів, бо ніколи стрічка на таку важливу тему не буде суперрейтинговою. Проте я розумію, що це якісна аудиторія, яка цінує емоцію, ексклюзив, резонанс. Обидві теми я намагався подати неформально – з вогником і тролінгом. В інакшому випадку фільми подивилися б від сили вісімсот людей. Увага – це теж допомога. Це додатковий стимул.

 

У чому феномен Громадського? Скільки, на вашу думку, проект триватиме?

Якраз не у кількості аудиторій. Кажуть, що Громадське ніхто не дивиться. І це говорять люди, які зайшли на паралельну трансляцію, яка є технічною. Ми є в мережах вісімдесяти кабельних операторів, є на супутнику, й не знаємо, скільки людей нас дивиться – п’ятдесят чи п’ятдесят тисяч. Не у тому справа. Феномен Громадського у тому, що ми змінили умови ринку. Є вже не тільки олігархічні ЗМІ. Є Радіо Свобода, Українська правда, Громадське і ще кілька медіа, з якими не можна не рахуватися. Хоч ми – ніщо, у порівнянні з рейтингами загальнонаціональних каналів типу 1+1, але на кожній прес-конференції Порошенко не може не дати нам слово, бо скажуть: «Забоявся». Ми нікому не належимо – ось у чому феномен Громадського. І триватиме проект вічно, бо це вже історія. Люди, які зібралися, щоб створити незалежне від олігархів медіа, це зробили. Коли нам кажуть, наприклад, що ми «ахмєтовські», я скидаю посилання на розслідування про Ахметова, і всі замовкають.

 

В чому ж відмінність Громадського від комерційних медіа?

Передусім ми забезпечуємо інтереси малих груп. У нас зовсім немає реклами, тобто ми не є бізнесом. Утім в Україні жодне медіа не є бізнесом.

 

Як Громадське бачить свою співпрацю з Суспільним?

Багато моїх колег пішли з Громадського на Суспільне. По черзі, непомітно, по одному. І це не є зрадою чи трагедією: я вважаю їх союзниками. Для Громадського Суспільне є партнером, із яким ми робимо важливу спільну справу.

В ідеалі це має бути єдиний канал, єдиний логотип, єдина команда. Однак я б не хотів об’єднуватися зі структурою, яка, знову ж таки, залежить від держави. Я не довіряю їй до кінця. Х0іба в окремих випадках. Словом, Громадське – це маленький айфончик, трохи побитий і трохи вже глючний. Проте, якщо його перепрошити, додати туди нових людей та ідей, він прекрасно працюватиме.

 

Кого Богдан Кутєпов вважає найсмішнішим українським журналістом, окрім Богдана Кутєпова?

Я не вважаю себе найсмішнішим. Мені дуже імпонує у тому плані Майкл Щур. Якщо не знаєте, то далекий родич Романа Вінтоніва.

 

Як залишатися позитивним, працюючи журналістом в Україні?

Щоб не здуріти, треба багато сміятись. Єдиний спосіб не з’їхати з глузду, працюючи в Україні – бути смішним. Можна взяти каністру і себе спалити, можна взяти бульдозер і щось розламати, але це не дуже допоможе. А ось іронія, усмішка – саме те, що потрібно, бо негативу довкола забагато.


Фото Анни Ютченко