Чому воєнна кореспондентка Франческа Боррі ніколи, ніколи, ніколи не порадить нікому обрати професію, яку обрала сама.

Італійка Франческа Боррі більше 15 років провела на різних війнах, спочатку як правозахисниця, згодом як репортерка. Вона написала кілька книжок про свій досвід роботи у Сирії, Косово та Палестино-Ізраїльському конфлікті. Боррі — одна з небагатьох західних кореспонденток, яка живе і працює в Сирії та Іраку практично від початку війни.


— В одній зі своїх колонок ви розповіли, що, перш ніж стали репортеркою, досить довго працювали у польовій команді правозахисників. Із українського досвіду скажу, що зазвичай буває навпаки: журналісти розчаровуються та йдуть із професії, аби допомагати людям на практиці — у той же правозахист, благодійні фонди, соціальний бізнес. Чому ви стали репортеркою?

— Я вивчала міжнародне право й права людини в університеті Флоренції. Опісля фактично жила на Близькому Сході, здебільшого в Ізраїлі та Палестині, працювала консультанткою-правозахисницею. В університеті моїм викладачем був засновник сучасного міжнародного кримінального права й Міжнародного кримінального суду в Гаазі Антоніо Касезе. Він також був першим головою Міжнародного трибуналу для колишньої Югославії. Професор Касезе був мені як батько. 2011-го у нього стався рецидив раку після десяти років затишшя. Це звична історія для мешканців мого регіону на півдні Італії. Я народилася у Барі, за 200 кілометрів від Таранто, де працює один із найбільших сталеливарних заводів Європи. Ви можете уявити собі це місце осередок головної екологічної катастрофи Італії. Професор розумів, що цього разу приречений, і сказав мені: «Поглянь, ти відстоюєш права людини в Палестині, Іраку, країнах, далеких від тебе, і нічого не робиш задля захисту людей у себе вдома». Він спонукав мене розповісти про Таранто.

Чесно кажучи, завод Ілва не був секретом, особливо для італійців родом з Півдня, як я. Зібрати усі докази й свідчення докупи було легко, бо активісти вже зробили це до мене. Усе було готове і чекало свого часу; єдине, чого бракувало, — сміливості написати історію. Протистояти бізнес-елітам, індустрії такого штибу — справа не легка, тож до мене фактично ніхто, окрім кількох місцевих журналістів, не публікував матеріалів на цю тему. Власник Ілва Груп через суд затикав рота усім, хто насмілився хоча би рядком згадати про нього. Оскільки я вивчала право, то знала, як розповісти історію так, щоб не мати проблем. На той час уже вийшло дві мої книги, тож я могла опублікувати розслідування відразу в національній газеті, хоча й не була журналісткою.

Після публікації історію підхопили усі ключові газети, а за ними й телебачення. Тоді я ще не знала, як працює журналістика, тепер знаю: якщо одне національне ЗМІ розповіло настільки серйозну річ, — інші теж мусять. Не думаю, що журналісти змінюють світ, — це робота активістів. Проте так виходить, що ми попередньо фільтруємо ідеї та створюємо простір, де всі зацікавлені сторони (активісти, профспілки, політики, бізнесмени, звичайні містяни — усі гравці) можуть висловитися. Проблема, ситуація, явище починає існувати лише тоді, коли про це заговорять, і тільки те, що існує, можна змінити. Цього навчив мене професор Касезе. На жаль, він помер до того, як вийшло моє розслідування.

Коли я побачила резонанс навколо заводу Ілва, усвідомила, що це найвагоміша моя робота як правозахисниці. І коли редактор запитав, чи хочу й надалі писати для них, я відповіла ствердно. Це був початок 2012-го, місяць лютий, тиждень, коли в Хомсі убили найкращу воєнну кореспондентку усіх часів Марі Колвін. Сирія була в усіх заголовках, на перших шпальтах знімки жорстоких переслідувань активістів. Я сказала, що хочу повернутися на Близький Схід і писати про Сирію, мій редактор погодився.

— А як зараз, після стількох років роботи на війні, не розчарувалися у професії? Що допомагає не покинути цю роботу?

— Моя фрустрація переважно від того, що журналістика не змінює світ тут і зараз. Проте ми завжди впливаємо на історії, місця, людей, про яких пишемо, і, на жаль, здебільшого тільки погіршуємо ситуацію. Цей урок я засвоїла в Сирії. На початку війни, ще до того, як джихадисти проявили себе, ми зовсім не могли зрозуміти, хто такі повстанці. Ми сфокусувалися на крові й боях, абсолютно забувши про звичайних сирійців. І цим самим допомогли Асаду створити й проштовхнути свій наратив — міф абсолютного хаосу, протистояння Аль-Каїді, а потім Ісламській державі. Мій досвід роботи в Сирії — досвід провалу, там нічим гордитися. Але я не покину свою роботу через сирійців, палестинців, іракців, лівійців: вони вірять у журналістику й силу слова. Роберто Савіано, експерт з мафії й автор Гоморри, сказав: «Слова не описують, вони створюють».

— Хто ваш головний герой на війні? Про кого потрібно розповісти у першу чергу?

Цивільні, без сумніву. Уся моя робота зосереджена на простих людях. Це те, чого мене навчила Сирія. У 2013 році джихадисти почали викрадати людей задля викупу. Тоді я була єдиною західною журналісткою на підконтрольній повстанцям території, зовсім сама і ще досить недосвідчена. Не було жодної групи бійців, якій би я могла по-справжньому довіряти, тож не мала іншого вибору, ніж повернутися вглиб, до цивільних. Коли я опинилася всередині Алеппо, поміж звичайних людей, то усвідомила, наскільки іншою є для них ця війна. Коли ти з бійцями, завжди маєш їжу, воду, електроенергію — все, що потрібно, у доступі. Ти знаєш, що відбувається, хто кого атакує, де йдуть бої. Коли ти цивільний, то абсолютно й повністю загублений у самому центрі війни, яку не розумієш. У тебе немає геть нічого: ні їжі, ні води, ні електроенергії. Навколо тебе убивають і убивають, і убивають — і це реальна війна. Сьогодні цивільні перестали бути супутньою втратою, вони — основна ціль сучасних воєн, їх навмисне знищують.

— Як ви боретеся із посттравматичним синдромом? Чи вдається вам переключати режими «дім»/«робота»? Адже це два абсолютно різні світи, які в принципі ніколи не перетинаються.

— Насправді я не можу відповісти на це запитання, бо поки що постійно перебуваю у режимі війни. Сирія ще не закінчена і це моя війна. Поки надто рано, на жаль.

— Що для вас найскладніше у роботі?

Бути сфокусованою, не стрибати з однієї історії на іншу. Це те, що дається найважче, бо завжди хочеться бути там, де щось відбувається прямо зараз, куди всі їдуть. Зосереджуватися на своїй темі часом означає їхати туди, де не хочеш бути, і залишатися там стільки, скільки потрібно. До прикладу, останній місяць на Філіппінах був для мене дуже складним і незручним. Але там є Мараві, місто джихадистів, і я мусила поїхати.  

— Які плюси та мінуси бути жінкою-репортером у мусульманських країнах? Як на вас реагують місцеві?

Насправді жінкам набагато легше бути воєнними кореспондентками на Близькому Сході, ніж чоловікам. Жінку ніхто не боїться, а бійцям, які переважно чоловіки, подобається бути поряд з молодою привабливою жінкою. Окрім того, коли натикаєшся на джихадистів, можеш прикритися хіджабом чи нікабом і залишитися непомітною. З багатьох причин бути жінкою набагато простіше.

Проте стать — далеко не найважливіше. Є багато речей, що можуть полегшити чи ускладнити роботу репортера на Близькому Сході. Більшість колег думає, що я змогла так довго протриматись в Сирії, бо мені як жінці було легше приховати свою особистість. Що ж, без нікабу, можливо, я би і не вижила, але тільки його замало. Найголовніше — те, що завдяки моїм відносинам з Палестиною, моєму підходу до ісламу сирійці хотіли бачити мене більше, аніж дозволяли бути. Я не мусульманка, взагалі людина не релігійна, проте вивчала іслам, глибоко поважаю його і не боюся говорити про це тоді, коли практично вся Європа проти мусульман, а самі вони — ніби нові євреї у ХХІ столітті. Більшість журналістів приїздить на Близький Схід чи в Африку і тільки те й робить, що вчить місцевих, як їм жити і ким бути. Колоніалізм так і не зник, просто переродився.

Потрібно пам’ятати, що на Близькому Сході усі слова і вчинки формують твою репутацію як журналіста. Немає сенсу говорити про права людини в Іраку чи Сирії, якщо не маєш сміливості говорити про те саме у своїй країні. Ми в Італії критикуємо Ердогана за політику Туреччини, але подивіться, як уряд Італії ставиться до мігрантів із Лівії. Воєнні кореспонденти сміливі на передовій, але замовкають, коли повертаються додому. Близький Схід таке не забуває. Ти маєш бути готовий говорити голосно, навіть тоді, коли знаєш точно, що поплатишся за це, адже люди, які погоджують розмовляти з тобою під час війни, готові заплатити свою ціну.

— Як місцеві ставляться до того, що пишуть про них західні медіа?

— Сирійці, іракці, лівійці — всі вони стежать за тим, що про них пишуть на Заході, і жорстко критикують репортерів зі США та Європи. Для них немає нічого героїчного у нашій роботі, в тому числі й через це настільки часті викрадення. Вони вірять, що ми тільки погіршуємо ситуацію, і в мене нема як на це заперечити. Більшість із нас не розуміє і не говорить арабською. А скільки газет і журналів відправило би у Вашингтон кореспондентів, які не розмовляють англійською? Араби вправі критикувати західні ЗМІ.

— Що змінилося з тих пір, як ви тільки почали писати про збройні конфлікти? Чи складніше стало працювати, чи завдяки технічним можливостям легше?

— Мене завжди запитують про те, як інтернет змінив журналістику. Що ж, він впливає на роботу, бо в цілому впливає на світ — полегшує логістику подорожі, спілкування, але змушує повністю змінити підходи до власної безпеки. Раніше репортер міг дозволити собі сказати, написати будь-що, і ніхто в країні, де він працює, не міг би знати про це. Сьогодні приватності більше не існує. Все, про що я говорю з активістом чи бійцем при зустрічі, вважай, за 5 хвилин опиняється в мережі. Люди не розуміють, наскільки це небезпечно для нас обох, що я працюю з чутливими темами, зустрічаюся з опозиційними групами.

Щодо моєї роботи в цілому — мало що змінилося. Так, інформація з’являється в соцмережах у режимі 24/7, але вона потребує все тієї ж перевірки, уточнення, пояснення. Журналістика — це не тільки інформація, а те, що ти з неї вибудовуєш. Я працюю над великими репортажами. Моя робота — приїздити на місце, говорити з людьми, старатися зрозуміти, що відбувається. Це та ж сама робота, що була у Гемінґвея та Капусцинського. З появою інтернету вона не змінилася, просто у мене більше джерел інформації, ніж було в них.

— В одній зі своїх колонок ви написали: «Журналістика — це не індивідуальна справа. Ти нічого не зробиш, маючи лише записник Молескін та айфон». Поясніть, що ви мали на увазі.

Я твердо переконана, що успішна журналістика твориться у співпраці. На жаль, це позиція меншості. Між репортерами існує люта конкуренція, вони заледве розмовляють між собою, хоча вкрай потрібні одне одному. За всі роки в Сирії я була лише на підконтрольних повстанцям територіях. Це не вільний вибір журналіста, воєнкор не опиняється на тій стороні, де хоче бути, він просто не може перетнути лінію розмежування і залишається там, де йому дозволили бути від самого початку війни. Так, я намагалася отримати візу в Дамаск, але мені відмовили. Тому, щоб мати уявлення про те, що відбувається по той бік лінії фронту, мені важливо говорити з репортерами з підконтрольної Асаду частини Сирії. А їм потрібна я, бо вони абсолютно нічого не знають про те, що відбувається тут. Ми завжди потрібні одне одному, завжди. Але ми не говоримо один з одним, і це одна з причин, чому журналістика настільки примітивна сьогодні.

— Які свої тексти ви вважаєте успішними?

— Успішна історія це коли людина скаже: я читала і ніби була поряд із тобою в Алеппо чи Газі, чи десь в Іраку. Річ у тім, що один раз побувавши там і побачивши те, де була і що бачила я, людина більше не зможе робити вигляд, що цього не було; вона мусить діяти. Арундаті Рой сказала колись: «Один раз побачивши, ти не зможеш розбачити». Успіх історії це коли мої читачі стають відповідальними за те, що відбувається у світі.

— Люди стомилися від війни і страшних кривавих картинок, їм чим далі, тим більше хочеться хороших веселих новин. Як зацікавити аудиторію, щоб вона не відвернулася від теми війни назовсім?

Все так, особливо якщо йдеться про таку війну, як у Сирії, безкінечну й складну, коли читач заледве розуміє, що ж там відбувається і хто кого атакує. Здебільшого люди тікають від теми, бо почуваються  безсилими перед трагедією такого масштабу і винними, бо не знають, що з цим робити. Ось це почуття безсилля ключ до діалогу з аудиторією. Замість давати загальну картинку, писати про політику Туреччини, Ірану, США і Росії, варто фокусуватися на маленькій історії. Коли проживаєш цю війну день за днем, все змінюється: ти більше не між сунітами та шиїтами, мусульманами і християнами, ти між людьми, які виживають від різні до різні. Шкала більше не політична, вона стає загальнолюдською.

Я щойно повернулася з Філіппін, де президент Дутерте почав жорстоку війну з наркоторгівлею. Головна біда країни — наркотики, говорить він; я би сказала, що бідність, та президент вважає інакше. Для нього рішення проблеми — убити всіх наркозалежних, тож поліція об’їжджає райони й у довільному порядку убиває людей, у результаті — тисячі жертв. Більшість населення — це вкрай бідні люди без роботи. За таких умов 200 євро для будь-кого з них — цілком реальний шанс почати нове життя: стати вуличним торговцем чи купити триколісний велосипед. А що таке 200 євро для європейця? Ось чому я пишу різні тексти з війни — аналітику, великі репортажі і маленькі історії теж, аби нагадати людям, що 200 євро можуть змінити чиєсь життя назавжди. Тоді читач відчуває, що має силу.

— Велика проблема для журналіста в полі знайти спільну мову з редактором, у якого в пріоритеті швидкість і сенсаційність, а не глибина матеріалу. Як за таких умов репортеру відійти від концепції «прості відповіді на складні питання»?

Все так, на жаль, більшість редакторів, із якими мені доводилось працювати, хочуть крові й сенсацій. Але ж це я у полі, історія у моїх руках, і навіть якщо це не легко, завжди потрібно пам’ятати, що я говорю все-таки з позиції сили: я потрібна редактору, газеті, бо маю свою аудиторію. Читачі роблять мене сильною у щоденних боях з редактором. Завжди стараюсь пам’ятати, що історія належить мені і що я маю захищати її цілісність, мушу протиснути своє бачення. Зазвичай репортери на війні стараються уникнути проблем і не сперечатися з редактором. Більшість із нас досить мужньо поводиться на лінії зіткнення, бо в крові надлишок адреналіну, та коли заспокоюємося, у звичних сутичках із тим-таки редактором тушуємося.

— У вас є свій ідеальний редактор? Який він?

Мені пощастило, бо час від часу хороші редактори трапляються. Наприклад, я пишу про палестинців для однієї з головних ізраїльських газет Єдіот Ахронот («Останні новини») і роблю це лише тому, що мій редактор — із тих, про якого журналіст може лише мріяти. Працювати з ізраїльським ЗМІ — достатньо складний вибір для кореспондента на Близькому Сході, тим паче що починала я з палестинської сторони. Інший мій чудовий редактор — із головної італійської газети La Repubblica. Зазвичай я обираю саме редактора, а не видання, бо з ним мені працювати, і стараюся оминати газети, навіть найвпливовіші, якщо редактор має погану репутацію.

Для мене хороший редактор — допитливий, вміє слухати і допомагає скласти цілісну картинку, коли це потрібно. Наприклад, на передовій ти потрапляєш у вакуум і знаєш тільки те, що відбувається у тому маленькому куточкові світу. Більшість часу в полі ми ось так хаотично стрибаємо з місця на місце і редактор допомагає не загубитися у великому світі. А ще нагадує, що я мушу стежити за розвитком своєї історії, а не керуватися стадним інстинктом, бо ж завжди хочеться бути там, де щось відбувається саме зараз. Хороший редактор скаже: ні, це поза твоєю історією, не їдь туди, бо загубишся.

— Яка ваша позицію щодо принципу неупередженості й балансу думок? Чи можливо взагалі зберігати нейтралітет, фактично перебуваючи постійно з однієї сторони конфлікту?

 Це чутлива тема для журналістики, ми досить часто її обговорюємо і все одно багато непорозумінь. Зазвичай до цього повертаються, коли репортер пише у тексті «режим Башара Асада». І завжди буде редактор, котрий нагадає: потрібно вживати «уряд». Та це не про об’єктивність, а про норми міжнародного права. Поважаймо їх.

Неупередженість на війні більш складне й комплексне питання. До того, як стала журналісткою, я гадала, що поганий репортер той, наприклад, хто в Іраку прикріплений до армії США. Тепер я розумію, що воєнкор об’єктивно не може бути один, він завжди з кимось армією, повстанцями, активістами, волонтерами, цивільними. Цілком зрозуміло, що кожен старатиметься показати мені тільки те, що хоче показати, і нічого більше. Скільки разів бувало, що люди ховали від мене щось неприємне не зі зла, не для того, щоб надурити чи заплутати, просто хотіли здатися чужинцю кращими. Тож моя думка така: ми завжди вбудовані в ту чи іншу структуру і бачимо тільки те, що певна група дозволяє нам бачити. Тому найоптимальніше рішення бути вхожим у якомога більше груп. А коли це не можливо, старатися співпрацювати з колегами.

Проте є ще одна річ. Навіть коли ти стараєшся увійти у чим більше груп, то завжди потрапляєш до «своїх». Письменники кажуть: ти бачиш тільки те, чим ти є, і кожна подорож це подорож усередину себе. Філософи сходяться на тому, що безпристрасності не існує, людина завжди відстоює певну систему цінностей. Як на мене, єдиний вихід для репортера бути чесним, не приховувати свою позицію, не прикидатися, що ти над ситуацією. Я частина історії, про яку розповідаю, тому завжди маю суб’єктивне ставлення. Все, що можу зробити, пояснити читачеві, хто я, яка моя позиція і чому. Знову ж таки, це не про те, щоб бути за чи проти Асада. Усі ветерани воєнної журналістики знають: немає сенсу приймати одну зі сторін, бо ніколи не буває чорного і білого. Пояснити свою позицію це розповісти про свою систему цінностей.

— Якби хтось із ваших рідних сказав, що хоче займатися тим, чим і ви, що би ви відповіли?

Я не раз говорила з ветеранами воєнної журналістики про це і усвідомила, що ніхто цілеспрямовано не обирає професію воєнного кореспондента. До прикладу, американський фотограф Стенлі Грін, який працював в Іраку, Сирії, Сомалі, або Юрій Козирєв, мій найулюбленіший фотограф усіх часів. Так вийшло, що вони знайшли себе на війні. Я не планувала бути воєнкором, я стала журналісткою і поїхала в Сирію висвітлювати революцію, бо Арабська весна це історія мого покоління, а коли революція переросла у війну, залишилася і знайшла себе у ній. Стенлі Грін, до прикладу, знімав різні речі і знайшов себе у Чечні. І як він до кінця не повернувся звідти, так і я не повернуся з Сирії, бо з війни не повертаються. Тому я ніколи, ніколи, ніколи не пораджу нікому ставати воєнним кореспондентом.

Війна — це не тільки танки й обстріли, хоча саме вони є найбільш видимі. Війна — це не лише передова. Ба більше, лінія зіткнення — не те місце, де можна зрозуміти причини війни. Щоб розібратися у витоках, треба зробити крок назад. До прикладу, Мальдіви — країна з найбільшою у світі кількістю бійців на душу населення, що воюють на Близькому Сході. Усі, з ким мені довелося там говорити, підтримують Аль-Каїду або Ісламську державу. Тільки на Мальдівах, дуже далеко від епіцентру боїв, я нарешті почала розуміти джихадистів у Сирії та Іраку. Передова, направду, найлегше місце для перебування.

Головне зображення із сайту European Press Prize.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.