Редакторка The Ukrainians Марічка Паплаускайте і письменник Пьотр Ібрагім Кальвас про те, чому у своїх героїв закохуватися не варто, а переїхати в іншу країну, щоб написати репортаж, можна.

За два роки роботи The Ukrainians опублікували кілька серій репортажів: «Траєкторія війни», «Наші інші»; загалом розповіли понад 150 історій. Деякі з них увійшли до збірки «Випробування демократією». Редакторка відділу «Репортажі» Марічка Паплаускайте вважає, що хороший репортаж — це коли читачам здається, ніби вони бачили описане на власні очі. А польський письменник Пьотр Ібрагім Кальвас прожив поряд із героями своєї книги «Єгипет: харам, халяль» вісім років.

Репортажу потрібні конфлікт, сильна історія та фактурні герої, сюжет та проста й красива мова. Почати ж можна з правила трьох ес.

Правило перше: слухайте.

Щоб розговорити героя, іноді варто помовчати. А тоді поставити потрібне запитання. Коли Марічка робила репортаж зі львівської спільноти взаємодопомоги для колишніх безхатченків «Оселя», тиждень мешкала зі своїми героями: роздавала обіди, готувала, сортувала одяг разом із ними. Одного разу після інтерв’ю вони з героїнею просто сиділи, мовчали, і Марічка поміж іншого спитала в жінки, чи має вона дітей. «П’ятьох, і жодного з них не знаю», — відповіла та. Так почалася історія про жінку, яка в молодості втратила дітей, а потім захотіла їх відшукати. Одну доньку вона знайшла у мережі, однак та їй не відповіла. Цю історію прочитали тисячі українців, а почалося все зі слухання на курилці.

Правило друге: спостерігйте.

«Одного разу до нас приїхала російська журналістка Марина Ахмедова. В компанії було багато журналістів, але саме вона помітила, коли ми виходили із закладу, що скрипаль, який там працював, грав і одночасно дивився по телевізору футбол. Не знаю, чи можна у собі виховати звичку помічати деталі, але, очевидно, треба старатися», — розповідає Марічка.

Іноді саме деталі рятують цілий матеріал. «Гоп! Де мама» — репортаж Олесі Яремчук, в якому 92-річна головна героїня нічого не пам’ятала і майже не говорила, лише повторювала «гоп, де мама». Саме цю фразу авторка використала як важливу деталь і написала  історію про останню єврейку у Бродах, яка в дитинстві врятувалася з ґетто.

Правило третє: співпереживайте.

Якщо хочеться — плачте, хочеться — смійтеся, нема чого сказати — помовчіть.

«Просто будьте собою, і тоді вам розкажуть історію, якою б не поділилися ні з ким», — каже репортажистка.

Марічка Паплаускайте під час Львівського медіафоруму 2018. Фто Марини Верещаки

Однак є одне «але»: ніколи, ніколи не закохуйтеся у своїх героїв.

У репортажі повинна бути метафора. У тексті про талановитого хлопчика-піаніста Ніколя метафорою став інструмент: вдома у нього піаніно було зламане і не звучало. Одного разу, гуляючи в парку, він побачив там інструмент і був вражений, що той стоїть просто неба і в спеку, і в дощ. Врешті Ніколя зібрали гроші на нове піаніно.

Репортаж не може бути пласким, потрібно, щоб додана вартість фактів зчитувалася між рядків. Наприклад, історія про науковця з Криму, який вишукував кістки зниклих мільйони років тому китів і потім виїхав з півострова, — не лише про науку, а і про пошук дому. Текст про клуб танців для тих, кому за п’ятдесят, може бути історією про самотність.  

«В кожній історії має бути друге дно. Щоб у читача, як після доброго вина, після тексту лишився хороший післясмак», — підсумовує Марічка.

Польський письменник Пьотр Кальвас 18 років тому прийняв іслам, обрав ім’я Ібрагім, а згодом вирішив переїхати до Єгипту. Не для того, щоб написати книгу. Він узагалі не вважає себе професійним журналістом. В Єгипті, за словами Пьотра, жити дешеве, та й клімат хороший. Він оселився серед місцевих, а не в туристичному гетто і шукав, тему, яка б зацікавила європейських читачів. Писати ж тексти почав не через інтерес до журналістики, а через гроші. Але що більше занурювався у культуру та менталітет країни, то більше відкривав інший Єгипет:

«Якось я їхав у автобусі і з вікна побачив продавця картоплі. Один чоловік сказав мені: “Не купуй тут картоплю”. Я запитав, чому. “Бо вона отруєна євреями”. Він розповів, що, мовляв, євреї шпують картоплю отрутою і продають в арабські країни. “Вони не хочуть, щоб ми народжували дітей, а ця штука викликає імпотенцію у чоловіків”, розказав подорожній. Я сидів шокований. Це був мій перший рік у Єгипті», — розповідає Кальвас. Тоді ж він дізнався ще кілька цікавих фактів «змови проти єгиптян» і вирішив це описати в деталях.

Пьотр Кальвас під час Львівського медіафоруму 2018. Фото Анни Ільченко

Кальвас почав досліджувати єгипетський андеграунд. Коли відвідав підпільний концерт важкої металічної музики, вперше в Єгипті побачив місце, де хлопці спілкуються з дівчатами, п’ють пиво, курять і танцюють. У країні, де панує терор віри, виявляється, є люди, які поклоняються стародавнім єгипетським богам, або зреклися ісламу і борються за право не вірити.

На хвилі революції 2011 року в єгипетському суспільстві почали обговорювати табуйовані досі теми: релігію, утиск меншин, секс, ЛГБТ.

«Досі всі усвідомлювали, що серед єгиптян є геї, але ніхто не вірив в існування лесбійок», — каже Пьтор. Єгипетські феміністки допомогли Кальвасу зробити проблемні інтерв’ю про жіночі обрізання (понад 90% дівчат у Єгипті пройшли цю операцію), а також про традиційний тест на цнотливість. Свої матеріали Пьотр Ібрагім Кальвас публікував у виданні Gazeta Wyborcza, а потім видав книгу «Єгипет: харам, халяль», де «харам» означає «заборонено», «халяль» — «дозволено».

Зараз Єгипет — авторитарна країна, Пьотр Ібрагім Кальвас вже два роки живе на Мальті. Він переїхав, коли почав писати про політику, злочинність та єгипетський уряд.

«Те, що я не професійний журналіст, допомогло мені провести інтерв’ю, заглибитися у єгипетське закрите суспільство. Вісім років дали великий поштовх і знання про цю культуру», — каже Пьотр. Із єгипетським народом у нього спільна хіба що віра.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.