Автор «Новин пласкої Землі» Нік Дейвіс про те, як медіа порятуватися від низькопробності, і чому патріотизм не є частиною журналістської чесності.

Британець Нік Дейвіс належить до старої школи журналістики The Guardian, в якій над одним матеріалом можна було працювати тижнями, а редакція могла собі дозволити утримувати вузькопрофільних фахівців. У своїх книжках «Новини пласкої Землі» (2008) та «Hack Attack» (2014) він дослідив та описав масштаби змін середини двотисячних, коли журналістика, на його думку, повільно перетворювалася на дурналістику («churnalism»), засновану на переписуванні піар-матеріалів та позбавлену етичних, а деколи й правових норм. З одного боку, Дейвіс винуватить у цьому менеджмент ЗМІ, що почав здешевлювати роботу редакцій. А з іншого, говорить про інтернет, який зруйнував усталені бізнес-моделі. Про дурналістику, піарників, співпрацю з Wikileaks, а також проблеми журналістів у часи інтернету говоримо з одним із цьогорічних спікерв Lviv Media Forum Ніком Дейвісом.

 

Чи чули ви про Товариство пласкої Землі?

Так.

Що ви думаєте про цей феномен? Представники цього товариства не довіряють інституціям із певним авторитетом, наприклад, медіа чи науковим інститутам. Що вони можуть дізнатися із вашої книжки?

Перш за все, назва книжки — збіг. Але люди, які думають, що Земля пласка, є типовим прикладом людей, які вирішують вірити у щось без огляду на докази. Таких людей стає все більше; це стає дещо схожим на епідемію. Без огляду на те, якими є факти, люди вирішують вірити у те, що пасує їм найбільше. Вам, можливо, відомо про  вихід Об’єднаного Королівства з Європейського Союзу. Він стався, оскільки мільйони людей вирішили вірити у цілу низку без сумніву неправдивих речей. Це дуже небезпечний процес.

Як ви згадали, інша цікава річ полягає в тім, що це відображає недовіру до офіційних урядових ресурсів. І це, мабуть, провина урядів, що вони надто часто вдаються до брехні. Тому люди навчилися не довіряти їм. Відтак, вони доволі часто вірять у те, що зручно. Але, між нами кажучи, Земля не є пласкою.

Ви згадали недовіру до урядів. Але, можливо, є недовіра до медіа також?

Так, я написав «Новини пласкої Землі» 10 років тому, щоби спробувати пояснити масштаби та причини брехні та пропагандистських викривлень у новинних медіа. Це, без сумніву, реальність.

Саме тому я згадав про Товариство пласкої Землі. Не лише через збіг у назвах, але й через їхнє ставлення до журналістів та медіа, яким вони можуть не довіряти. І про це також ваша книга. Отже, пройшло десять років. Що змінилося з того часу в журналістиці?

Не можу бути впевненим, оскільки не досліджував цього. Але підозрюю, що ситуація лише погіршилася. У книжці я описав, як медіа зменшували кількість журналістів, очікуючи такого ж або й більшого обсягу зробленої роботи. Я простежив, яким чином це призвело до того, що ці журналісти більше не мали часу робити свою роботу добре. Вони перестали виходити з редакцій у пошуках історій та перевіряти факти. Це означає, що вони стали вразливими до маніпуляцій з боку піар-служб урядів, корпорацій, профспілок чи знаменитостей.

За 10 років з часу публікації книги інтернет завдав величезної шкоди доходам ЗМІ у всьому розвиненому світі. Тому вони ще більше скоротили штати редакцій. Боюся, проведене сьогодні дослідження показало би, що новинні організації стали ще більше вразливими до піар-маніпуляцій.

Лише піар?

Піар включає в себе усі ті організації або персоналії, які хочуть, щоби про них згадали ЗМІ: органи центральної та місцевої влади, корпорації, профспілки, знаменитості, спортивні команди. Коли я починав працювати журналістом 40 років тому, було доволі незвичним зустріти представника піару. Сьогодні вони усюди. Лише незначна частина того, що піар просуває у газети, є неправдивим. Але небезпечно публікувати піар-матеріал, навіть якщо він правдивий. Оскільки тоді саме піарники вирішують, що потрібно сказати про уряд, корпорацію, профспілку. Дозволити їм вирішувати, що саме нам про них говорити, дуже небезпечно.

Дещо осторонь перебуває пропаганда. Це не зовсім традиційний піар, а фабрикація історій військовими та розвідувальними органами. Коли я писав книжку, такі історії потрапляли у засоби масової інформації. Це досі трапляється. Але, звісно ж, сьогодні є твітер та фейсбук. Тому нині це відбувається масштабніше, ніж будь-коли досі.

Чи є альтернатива дурналістиці?

Якщо коротко, то нам потрібні організації, які дадуть можливість журналістам робити свою роботу. Журналісти повинні мати змогу вийти з офісу у світ в пошуках новин. А ще — час, щоби перевірити ці новини. Якщо казати журналістам: «Сиди за своїм столом та підготуй 5-6-8 новин за день із ось цих прес-релізів чи повідомлень Reuters», такий журналіст не матиме шансів зрозуміти, що є правда, а що ні.

Йдеться про ресурси. 25-30 років тому, коли новинні організації отримували величезні прибутки, редакції мали більші штати, а журналісти могли вийти з офісу в пошуках новин. А ще в редакціях працювали спеціалісти із глибокими знаннями у певних сферах.

Візьмемо, до прикладу, логістичні компанії, що доставляють пошту. Якщо така компанія поширює піар-матеріал із якимись нісенітницями, журналіст, який знається на логістиці, це зрозуміє. Тепер логістика доставки пошти не має такої ваги, але це лише приклад. Сьогодні така компанія могла би говорити що завгодно.

Засоби масової інформації не мертві, не всі вони займаються дурналістикою, але вони слабкі та хворі. Наприклад, видання, яке я знаю найкраще — The Guardian — без сумніву все більше займається дурналістикою. Більше, ніж 20 років тому. Однак воно все ще робить важливі розслідування.

На мою думку, ідея розслідувальної журналістики пройшла через декілька етапів. Коли інтернет уперше почав атакувати бізнес-моделі засобів масової інформації, менеджмент ЗМІ негайно зменшив кількість розслідувань, оскільки на них треба багато часу та грошей.

Тепер ми на другому етапі, коли менеджери зрозуміли, що пережити інтернет можна, лише якщо публікувати унікальні новини. Якщо публікувати такі ж новини, що й усі, ви втратите своїх читачів. Тому тепер вони знову вкладають ресурси в розслідування. Такі газети, як The Guardian, які пройшли через перший етап, тепер намагаються робити більше розслідувань.

Ви вважаєте, що ґуґл і фейсбук руйнують журналістику. Це пов’язано з економічною моделлю, в якій цим платформам потрібно заплатити, щоби отримати доступ до цільової аудиторії. З іншого боку, такі компанії, як Cambridge Analytica (пов’язана з Дональдом Трампом фірма, яка використала персональні дані користувачів соцмереж для передвиборної агітації), можуть теж купити доступ до тієї ж аудиторії без жодних зобов’язань дотримуватися журналістських стандартів. Отже, маніпулювати інформацією стає дуже легко. Тому не лише унікальний контент, але й доступ до аудиторії є проблемою. Чи може журналістика змагатися з Cambridge Analytica?

Я не впевнений, що бачу це так само. Cambridge Analytica намагається опублікувати повідомлення, щоби спровокувати емоційну реакцію людей та вплинути на їхню виборчу поведінку. Рекламні компанії намагаються використовувати дані дуже схожим чином, проте для комерційних, а не політичних цілей. Я не вважаю, що це змагання на одній території. Вони займаються мікротаргетингом, щоби надіслати інше повідомлення, ніж  мені, оскільки мої емоційні стосунки зі світом інші, ніж ваші. Ми не застосовуємо мікротаргетинг до наших читачів. Тому я думаю, що вони грають зовсім іншу гру.

Щодо ґуґла та фейсбука, то проблема не в тім, що ми платимо їм, щоби досягти аудиторії. Проблема у тому, що вони злодії. Перш за все, впродовж багатьох років вони брали новини, які ми пишемо, та поширювали їх безкоштовно. Це нечувано. Це так, ніби хтось прийшов до твого магазину, де продаються яблука та апельсини, і виніс їх усі на вулицю. Вони це зробили і ми на це погодилися, оскільки думали: «Люди все одно прийдуть на сайт. А якщо вони прийдуть сюди, то багато хто захоче розмістити тут рекламу». Здається, ми не зрозуміли і, мабуть, впродовж кількох років, фейсбук та ґуґл теж не розуміли, що найбільш цінним товаром в інтернеті є не заходи на сайт. Найважливішими є дані користувачів. Тому, коли The Guardian написали новину, її поширив фейсбук чи ґуґл, де її й прочитали, саме ці платформи і збирають користувацькі дані. Потім вони аналізують ці дані та продають їх рекламодавцям. Тому навіть коли кількість відвідувачів на нашому сайті зросла, кількість реклами почала знижуватися. Якщо повернутися до порівняння із магазином, що продає яблука та апельсини, фейсбук із ґуґлом забрали фрукти, роздали їх на вулиці, потім повернулися до магазину, відкрили касу та забрали всі гроші.

Це відверта атака на бізнес-моделі новинних організацій. І я думаю, що це не такі ж відносини, як із Cambidge Analytica.

Без сумніву, не такі ж. Однак Cambridge Analytica діє в політичній сфері та має вплив на вибори через дезінформацію.

На це запитання складно відповісти, оскільки це Cambridge Analytica стверджує, що може впливати на спосіб думання та голосування виборців. Але мені невідомі докази, які би це підтверджували. Це доволі гучне твердження, що вимагає ретельного дослідження.

Повернімося до знаного випадку з референдумом Brexit у Великій Британії. Він є прикладом того, як популярні засоби масової інформації були задіяні в кампаніях брехні. Це було дещо незвичним. Тому що модель дурналістики передбачає, що засоби масової інформації є жертвами піар-маніпуляцій. Під час Brexit видання організовували власні політично вмотивовані кампанії поширення неправдивої інформації. Я думаю, що саме це вплинуло на голосування. Якби була можливість порахувати вплив Cambridge Analytica, то він був би незначним.

Якщо говорити про голосування за Трампа в США, то я не знаю нікого, хто би розплутав те, що відбулося. Трамп — дуже кмітлива піар-постать. Він майстерно маніпулює медіа. Минулого року на конференції я інтерв’ював керівника передвиборчої кампанії Гіларі Клінтон Роббі Мука. Однією з його найбільших зауваг було те, що завдяки своєму вмінню маніпулювати Трамп вдає клоуна, каже божевільні речі та монополізує увагу ЗМІ. Кампанії Клінтон було дуже складно поширити власні повідомлення. Тому я не впевнений, наскільки більш істотним гравцем можуть бути Cambridge Analytica та їй подібні. Це просто не доведено. Зараз мене більше турбує слабкість журналістики й нечесність засобів масової інформації. Але побачимо, що станеться з Cambridge Analytica.

Як щодо медіаграмотності? Можливо, самій аудиторії час бути достатньо вправною та навченою аналізувати та визначати, що варте довіри, а що ні?

Можливо, однак це ширша проблема. Можна побачити, що трапилося в інтернеті з соціальними медіа. Вони — протилежність до того, чого прагнули творці всесвітньої павутини. Передбачалося, що в мережі всі будуть спілкуватися з усіма. Натомість маємо світ, де расисти поширюють расистську неправдиву інформацію, яку споживають інші расисти. Бачимо католиків, комуністів та послідовників ілюмінаті тощо, які роблять те саме. Чого ми не бачимо, то це якогось особливого зацікавлення людей дізнаватися правду. Ми можемо пропонувати безкоштовну універсальну освіту про те, як інтерпретувати та декодувати медіа. Але не знаю, скільки людей зацікавляться цим.

«Новини пласкої Землі» були критикою медіаіндустрії у Великій Британії. Зрештою, це критика ваших колег. Як вони реагували?

Був чіткий поділ. Багатьом головним редакторам та власникам медіа книга дуже не сподобалася. Їхня реакція була дуже агресивною. Однак заспокоювало те, що величезна кількість звичайних, менш впливових журналістів зв’язувалася зі мною, щоб сказати: «Я справді радий, що ти це говориш, оскільки на моїй роботі це виглядає так само». Так часто буває, що люди гніваються, коли намагаєшся розповісти правду.

Чи були документи Wikileaks, які ви не публікували, оскільки це могло загрожувати чиїйсь безпеці?

Так, була велика дискусія між журналістами та Джуліаном Асанжем, коли він отримав документи від солдата, знаного тоді під іменем Бредлі Меннінг. Щойно ми почали переглядати цю добірку записів із війни в Афганістані, побачили, що деякі з матеріалів можуть потенційно загрожувати безпеці та життю певних людей в Афганістані. Там були доповіді американських військових, в яких описано, як вони увійшли у певне село та говорили із певними людьми, які дали їм корисну інформацію про Талібан. Якщо розмістити це в інтернеті, представники Талібану це прочитають і, очевидно, є ризик, що прийдуть та вб’ють людей, які інформували проти них. Це не наша робота — допроваджувати до вбивств. Тому я категорично проти публікації деталей, які можуть загрожувати життю людей. Джуліан Ассанж мав інший погляд, тому було дещо складно.

Яким було рішення?

Засоби масової інформації притримали інформацію, яка могла загрожувати чиємусь життю. Джуліан в останній момент вирішив не публікувати проблемні матеріали. Я не пам’ятаю, скільки, але це була значна кількість документів. Однак було трохи запізно і деякі опубліковані документи ідентифікували людей, які могли внаслідок цього постраждати. Це негайно мало реальні політичні наслідки. Білий Дім зміг атакувати те, що ми робили (знову ж таки піар). Вони використали піар-тезу «Руки WikiLeaks у крові». Це потрапило у заголовки по всьому світу. Ми так і не дізналися, чи хтось постраждав або загинув унаслідок цього. Ми просто не знаємо. Не так легко про це дізнатися у такому місці, як Афганістан.

В Україні це частина дискусії між журналістами про те, як висвітлювати війну з Росією. Для однієї сторони бути патріотом своєї країни — важливіше, ніж дотримуватися журналістських стандартів. Аргумент іншої сторони — що дотримання цих стандартів власне і є актом патріотизму. Як висвітлювати війну,  коли окремі новини є чутливими для національної безпеки, а журналісти вважають протилежну сторону конфлікту ворогом?

Я думаю, що ключовим тут є величезний обов’язок журналістів бути чесними. Потрібно говорити правду. І патріотизм не є частиною цього. Якщо дивитися на це з моральної точки зору, то відповідь проста — чесний журналіст не має поширювати патріотичну пропаганду. Однак якщо дивитися на це не з моральної точки зору, а з практичної, я визнаю, що багатьом журналістам дуже складно працювати, коли редактори тиснуть на них, а в деяких суспільствах влада нав’язує громадянам патріотизм. Є місця, де за недостатній патріотизм можуть заарештувати, катувати або вбити. Тому відповісти на моральне запитання легко. Якщо тобі пощастило жити у суспільстві, де твої права захищені, ти, без сумніву, маєш бути чесним. Якщо ж говорити про журналістів, які працюють за умов жорстокої тиранії, — це не змінює поняття правильного та неправильного, все одно треба бути чесним, — я можу зрозуміти, якщо журналістові буде важко сказати усю правду. І, думаю, нам потрібно на це зважати, перш ніж вдаватися до спрощень.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.