FavoriteLoading 

«Постправда» стала словом 2016 року, за версією Оксфордського словника. Цьогоріч поняття не входить і до десятки найуживаніших. Що це було?


Оксфордський словник говорить:

Постправда – дещо, що стосується або позначає обставини, за яких об’єктивні факти менше впливають на формування громадської думки, ніж апелювання до емоцій чи переконань.

Правда – те, що правдиве, що відповідає фактам чи реальності.

Брехня – свідомо неправдиве твердження.

Постправда стала викликом для традиційних медіа та всієї світової спільноти минулого року. Сьогодні шок від дії цього поняття минув: воно стає об’єктом іронії та зважених роздумів. Яке місце на шкалі «істина–правда–брехня» займає постправда і як вона пов’язана із знанням, емоціями та вірою? Про це на Lviv Media Forum 2017 говорили австрійська письменниця Сюзанна Шолль і російський журналіст Константін фон Еґґерт. Модерував розмову Андрій Куликов. 


Правда-неправда. Постправда?

 

Костянтин фон Еґґерт: Запитання про правду і брехню постає не перше століття. Воно залишатиметься актуальним довго після нас. Розвиток нових медіа призвів до того, що правда, нібито, у кожного своя. Достатньо лише дещо підкрутити у своєму фейсбуці – і стрічка пропонуватиме тобі такі новини, яких ти хочеш. Суспільство розпадається на окремі спільноти людей, які говорять лише усередині цих спільнот. У цьому сенсі правда дійсно стала для кожного своєю.

Однак насправді нічого нового у цьому нема: людина завжди хоче слухати те, що їй приємно, і не бажає чути того, що їй не подобається. Тому усі розмови про фальшиві новини, про правду, постправду, напівправду, недоправду – це все минуще.

Звісно, якщо ми поглянемо на наше журналістське життя, то побачимо, що виникли певні проблеми. Наприклад, соцмережі наповнені такою кількістю інформації, часто вигаданої, що це дуже заважає журналістиці. Проте люди гроші заробляють на тому, що беруть новини із соцмереж і перевіряють їх. Отже, на постправду треба якось реагувати, шукати нових шляхів, а не опускати руки.

Так, це емоційне питання. Є загрози фактчекінгу, розважливому ставленню до життя. Утім для цього є те, що ми називаємо стандартами BBC. Усі емоції через неправдиву інформацію із соцмереж швидко минають. Погляньмо, що ставало головними політичними сенсаціями за останні кілька років. Наприклад, криза біженців. Скільки говорили про них поганого, скільки неприємних віщувань було. Але тема перейшла у нормальні політичні дебати. Істерика минула. Люди намагаються якось вирішувати ці питання. Європейський Союз не впав.

Реалії все ж беруть своє. Рано чи пізно з’являється необхідність вирішувати. Тут уже фейсбук не – найкращий помічник. Бо є потреба у перевірці, розслідуванні, аналізі. Журналістам варто шукати нових способів у роботі над тим, чим вони займалися завжди: з’ясовувати та інформувати.

Сюзанна Шоль: Я дуже здивована винесеному у заголовок дискусії слову – постправда. Такого поняття не існує: є або правда, або неправда.

Що таке правда? Це вже складно визначити. Однак у журналістиці, я вважаю, не складно зрозуміти, що правда – можливість дивитися на факти з усіх боків, з’ясовуючи нові. Тоді буде зрозуміло, що відбувається насправді.

Нещодавно я літала до Росії. Перше, що завжди роблю після прильоту – говорю із таксистом, що везе мене з аеропорту. Що мені можуть розповісти московські таксисти? Те, що вони бачили у телевізорі. Інколи вони точно повторюють формулювання із телевізійних новин. Останній сказав мені: «Але ж ви добре зробили це із біженцями – не пускаєте їх». Я йому відповідаю, що ми продовжуємо їх пускати, і що зараз проблема в тому, що їх немає де розміщувати. Тому уряди лише думають, щоби не пускати біженців. А він: «Ясно, що потрібно не пускати. Вони ж отримують по півтори тисячі євро на місяць і не хочуть працювати». Доводиться пояснювати, що біженці отримують по 40 євро і що їм заборонено працювати у наших країнах. Наприкінці поїздки він мені сказав, що я його все ж змусила думати. Ось, що таке правда.

Також він говорив, що наші медіа теж брешуть, що у Росії може бути свій погляд на речі і свої факти. Я йому відповіла: «Погляди-поглядами, а факти різними не бувають. Або вони є, або їх нема». Єдине, що на факти треба дивитися з усіх доступних боків.

К. Е. Так, наша правда – це факти. І ця правда одна. Але дуже багато залежить від того контексту, в якому у певний час розвивається суспільство. Наприклад, зараз світ переживає кризу політичних еліт. Це спричиняє хвилю популізму. Хоча це явище доволі давнє. У кризові часи політики і частина мас-медіа піддаються спокусі говорити людям те, що вони хочуть чути. Феномен теперішньої Росії не в тому, що «Перший канал» усім промив мізки. А у тому, що керівництво країни зрозуміло, чого хочуть люди після розпаду СРСР. Людям дали те, чого вони хотіли. Нащо їм правда?

Такі хвилі минають. І  в тих суспільствах, що мають інституції, здатні вирішувати реальні проблеми, це стається швидше. У Німеччині, гадаю, приймуть закон про міграцію. Це все частина нормального життя.

Для журналістики є загроза апеляції до емоцій: коли аудиторія вимагає емпатії. Медіа, які задовольняють внутрішнє «я» споживача, стало більше. Але я не думаю, що це глобально вплинуло на потребу знати правду. 

 

Нові медіа, емоції та професіоналізм

 

С. Ш. Проблема, що фейсбук та інші соцмережі сприймають як авторитетні джерела інформації. Це не журналістика. Усі були в захваті від того, що тепер інформація буде без жодного контролю. Із цього мало що вийшло. Коли ти надаєш інформацію без пояснення того, що відбувається загалом, часто виходять фейки. 

Журналістика – це дещо інше. Це система зі своїми усталеними законами, де репортаж – це репортаж, а колонка – колонка. Я шість місяців у московському університеті вчила студентів журналістиці. Попросила написати репортаж. Вони всі принесли мені коментарі і колонки. У такій журналістиці ти ніколи не знайдеш справжнього журналізму. Треба знати, що означає ця професія, щоби говорити про правду та неправду.

Ми часто говоримо про емоції у журналістиці, використовуючи приклад США. Тут можна звернутися до іншого випадку: Італія, Сільвіо Берлусконі. Він був медіамагнатом і так морочив людям голову, що змінив суспільство. За таких умов, гадаю, журналісти мають бути з усіма емоціями в опозиції.

К. Е. Дуже важливий приклад Берлусконі, бо він був політиком, залишаючись медіамагнатом. А Дональд Трамп жодним медіа не володіє. Він лише має приязне ставлення Руперта Мердока, якому належить Fox News. Якщо Трамп посвариться із Мердоком, у нього будуть великі неприємності.

Це новий феномен – такі канали зв’язку із чіткою позицією, що виникла у США приблизно 15 років тому: вони послідовно говорили про проблеми Америки, не соромлячись висловлювати свою точку зору. Трамп також є фігурою, що сильно поляризувала американське суспільство: все просто стало на свої місця, усі виявили свою позицію. Ну і добре. Нехай так буде і надалі: праві, ліві, демократи, республіканці. Конкуренція ж є. Я спокійний за майбутнє США: пережили Барака Обаму, переживуть і цього президента.

Що стосується сенсацій – того, що різко змінило журналістику. Скільки людей у 2010 році повісили собі на робочий стіл портрет Джуліана Ассанджа? Всі сказали: «Wikileaks – ось справжнє розслідування». Ну принесли на флешці 500 мільйонів файлів. Потім стало ясно, хто платить Ассанджу і від чийого імені він говорить. А який вплив його документи мали на вибори у Франції? Жодного. Де тепер ця сенсація? Де люди, які підірвали основи нашої професії? Ніде.

Витоки інформації продовжуватимуться. Але коли Міжнародний консорціум журналістів професійно підійшов до оброблення документів Panamagate, був зовсім інший ефект. Тобто, не треба впадати в паніку, коли щось нове з’являється. Інколи це може бути феноменом одного дня.

С. Ш. Я вважаю, що не буває нової та старої журналістики. Просто треба знати свою роботу, всіляко аналізувати її. Зараз є чимало різних проблем, пов’язаних з етикою чи мультимедійністю. Я рада, що вийшла на пенсію 2009 року і не застала моменту, коли телевізійники стали радійниками, а люди, які працювали над текстами, почали знімати відео. Нові медіа вимагають від журналістів високої швидкості роботи. Гадаю, досі найважливіше для журналістів – мати честь говорити «ні».

SM1A1605

 

Андрій Куликов: І Костянтин, і Сюзанна виступають проти поняття «постправда». Але під нею можна розуміти емоційний наратив, що апелює до базових ідентичностей людей. Виходить, що і професійні медіа, і демократичні уряди існують в одному інформаційному полі з авторитарними режимами, з «Ісламською державою». Як у цьому сенсі боротися із постправдою?

С. Ш. Те, що авторитарні режими використовують неправду – не нове. Звісно, протистояння сьогодні відбувається на емоційному рівні. Але я не говорю, що у журналіста не може бути емоцій. Вони завжди є, і такого поняття як об’єктивність уповні ніколи немає. Але треба дивитися на факти з усіх боків з усіма своїми емоціями. Неприпустимо випускати брехню.

К. Е. Думаю, що постправда – це нова назва пропагандистських витівок, якихось театральних постановок. Скажіть, коли у серпні 1939 року у Глівіце/Гляйвіці німці занесли до приміщення радіостанції трупи, переодягнені у німецьку форму, коли вони прокричали по радіо про провокацію із боку Польщі, це була постправда? Напевне. Отже, нацистський режим ще 1939 року практикував постправду.

Наші скарги – це реакція на виклики часу, які колись уже траплялися. Так, ми не можемо швидко перевіряти масиви інформації із соцмереж. Але це тимчасові складнощі. 15 років тому ми жалілися на мультимедійність: чому радіожурналіст повинен ставати текстовим, наприклад? А тепер ми усі – мультимедійні журналісти. Отже, ми подолали цей виклик.

А. К. Є одна проблема, пов’язана із прозорістю медіа та правдивістю того, що говорить журналіст. Це питання власності. Дуже часто журналісти перебувають під тиском власника свого медіа, того, хто платить їм зарплату. Яким є вирішення цієї проблеми? Як журналіст може чинити опір?

К. Е. Це питання теж не нове. Я наведу приклад Росії 1990-тих і Росії 2017 року. За президента Єльцина було щонайменше три великих телекомпанії, які висловлювали різні точки зору: державний – ВГТРК («РТР», тепер «Россия 24»), ОРТ (тепер «Первый канал») і «НТВ». Перший висловлював точку зору Кремля, другий – Березовського, третій – Гусинського. І журналісти відповідали вимогам редакційної політики. Звісно, це недобре, бо журналісти були палицями у руках олігархів.

Подивіться тепер на російський медійний ландшафт: там є лише один власник – держава. У цьому сенсі, більше хочеться жити у суспільстві, де страшні олігархи володіють різними ЗМІ. Тоді є декілька джерел інформації. Звісно, краще, коли будь-яка компанія має прозору структуру власності. Це важливо для посткомуністичних країн. Це питання того, як суспільство розуміє важливість такої прозорості.

Що робити журналістам у випадку тиску? Я не герой. Я лише одного разу пішов, коли зрозумів, що не зможу робити свою роботу не лише чесно, але й професійно. Це сталося тоді, коли мені почали пояснювати, як висвітлювати розлучення Путіна.

С. Ш. Не всі можуть вдаватися до відповідних рішень. Я впевнена, що більшість наших колег не мають такої можливості. Але також не переконана, що питання власності аж настільки складне. Я працювала у громадських медіа. У нас завжди був статут редакції, так що нас не могли просто так змусити до чогось чи звільнити. Думаю, це те, за що варто боротися журналістам тут і в Росії.


ФОТО: Ірина Середа

V Lviv Media Forum відбувся за підтримки Національного Фонду на підтримку Демократії NED, Фонду Джермана Маршалла (США), Представництва ЄС в Україні, Посольства США в Україні. Генеральний партнер — інвестиційна компанія Dragon Capital.

Організатори: ГО «Львівський медіафорум», Школа журналістики УКУ. За сприяння Львівської міської ради.