Від розмов в електричках до монологів гір.

Другий CompassFest, організований Львівським медіафорумом, зібрав у Львові тих, хто мандрує і пише про мандри, а також тих, хто любить про них читати і слухати. MediaLab побував там і зафіксував кілька яскравих моментів обміну досвідом та емоціями на відео, а також занотував дещо з розповідей про те, як писати про подорожі.

Відео Ангеліни Ломакіної

Їхати й говорити з людьми

«Якщо спробувати скласти інструкцію для подорожей електричками, то почати варто з пункту “комунікація”. Головне правило тут просте і дієве – слухати більше, ніж говорити. Здебільшого в міських потягах розмовляючи, люди не дивляться одне одному в очі. Якщо розмова торкається злободенних речей, типу політики чи доріг, співрозмовник буде розводити руками, хитатися, кривитися і мотати головою так, що погляд його зловити майже неможливо. Часто під час цих розмов виникає враження, що перед тобою сидить актор, який відсторонено репетирує монолог. Інколи беручи зависокі інтонації, а інколи замовкає посеред речення, ніби забув слова». Це цитата з книжки Павла Стеха «Над прірвою в іржі», випущеної видавництвом «Темпора». На початку року, коли MediaLab розповідав його історію, Павло лише готувався до подорожі електричками, з якої мав привезти цю збірку репортажів.

Щоб написати її, він чотири рази вирушав в експедицію. Перша тривала три доби, друга чотири, третя п’ять, остання ж — східними областями України — майже тиждень. Ця остання була найважчою. «Я вийшов у Херсонській області і до окупованого Криму не потрапив. Та часто їхав дуже близько до лінії розмежування, й це було виснажливо не так фізично, як психологічно. Було враження, що у вагоні всі родичі, які мовчки, понуро їдуть на похорон близької людини», — розповідає репортажист.

Павло називає поїздки в електричках добрим способом дізнатись важливі речі про свою країну. «Люди в приміських потягах їздять на коротку дистанцію й дуже часто проїжджають одну й ту саму дорогу значну частину свого життя. Герої дуже комунікабельні, особливо коли кажеш, що ти журналіст: вони сприймають це як відкритий мікрофон і розповідають усе, що сталось у їхньому житті», — пояснює він. І згадує про поїздку Рівненщиною через села, де нелегально добувають бурштин, коли попутник розповів йому про технологію розмивання ґрунту, бо сам цим займався. Розмова, говорить Павло Стех, завжди починається з «п’ятихвилинки ненависті»: «Люди говорять про наболіле, а коли випустять пару і їм стане трішки легше, стають відкритішими. Їхні історії іноді просто вражають: про кожну можна писати книжку».

Випадкових співрозмовників в електричці не заведено питати, як їх звуть. Для Павла це стало проблемою: «Ти просто сідаєш, починаєш говорити з людиною, минають години. І ось її станції, вона виходить, а ти думаєш: як її звали?» Тому в «Над прірвою в іржі» чимало безіменних героїв.

Бути обережною, носити хустку

Відтоді, як MediaLab розмовляв із Світланою Ославською, вона встигла побувати в Ірані. Повернувшись, зловила себе на тому, що, перш ніж сфотографувати щось, замислюється: чи це не заборонено? «Пишучи в фейсбуку свої іранські нотатки, я намагалась не критикувати, бо боялась, що сторінку моніторять, — розповідає репортажистка. — А найбільше відгуків набрав пост, написаний після повернення додому, про репресії та утиски, які я бачила або про які чула від іранців».

В Ірані намагаються створити те, що тамтешня влада називає «халяльним інтернетом»: сегмент мережі, так суворо контрольований, що там не буде нічого недозволеного ісламом. Тож людині, яка приїжджає в Іран, варто подбати про VPN на своїх ґаджетах: фейсбук, твітер і ютуб тут заблоковані здавна, а цього року до переліку заборонених ресурсів долучився телеграм. Раніше він був дозволений, але адміністратори каналів із більш ніж п’ятьма тисячами підписників добровільно зголошувались, аби їх моніторив спеціальний бот.

«Мандрівникові важливо мати де жити. Booking.com і каучсерфінг в Ірані заборонені. Останній все ж користуються попитом у місцевих, які ризикують бути звинуваченими в роботі на іноземну розвідку. Тож не варто публічно говорити, що зупиняєтесь не в готелі», — розповідає Світлана. Вона не записувала розмови з іранцями на диктофон, а лише нотувала в блокнот. Каже, що це зручно: можна нічого не розшифровувати, а співрозмовники почуваються розкутіше.

«Сімейна пара, в якої ми з напарницею ночували, провела нас на гору, з якої було видно автовокзал, базар, кінотеатр просто неба і площу Азаді, що в перекладі означає Свободи. Раптом чоловік сказав: “Уряд у нас називає вулиці і площі на честь свободи, але свободи в нас немає”», — згадує Світлана.

Ісламській республіці в Ірані скоро сорок років, і місцеві запевнили Світлану, що всі обмеження послабились. Мовляв, наприкінці вісімдесятих тут не можна було побачити кольорових хусток на головах у жінок, з-під яких визирає волосся. Та все ж жінки не мають права співати, танцювати, ходити на футбол, отримувати візи чи виїжджати закордон без дозволу чоловіка або опікуна.

«Дівчина, яка організовує TEDx в Ірані, сказала мені, що мріє організувати іранський TEDxWomen, але поки що проводитиме його у Вірменії: ”Щоб підготуватись до цієї конференції, потрібно стільки дозволів, але де їх отримувати, я не знаю”», — розповідає Світлана. Втім, у Тегерані вона бачила на вулиці жінку з непокритою головою — приклад того, що іранське суспільство стає ліберальнішим. Хоча кожну іранку, з якою Світлана спілкувалася, хоч раз у житті зупиняла «поліція моралі» за занадто вільно одягнений шалик чи короткий одяг.

Дати місцю розповісти про себе

Журнал La Boussole, про який MediaLab нещодавно розповідав, вимірює свою ефективність у квитках, куплених читачами після прочитання чергового числа. «Ми намагаємось вкласти в кожен текст заклик до дії: візьміть квиток, побачте на власні очі, спробуйте себе в якійсь новій сфері, не сидіть на місці. Якщо скласти всіх, хто за нашими порадами кудись поїхав, то ці люди помістяться в потяг із п’ятнадцяти вагонів», — розповідає засновниця видання Тетяна Полонік.

До випуску про Херсон редакція включила текст про гори. Справжніх гір у Херсоні немає, йшлося про красиві горби біля лиману. Журналісти намагалися розпитати про них у місцевих мешканців, але не змогли довідатись майже нічого. Тоді вирішили, що гори в тексті розповідатимуть самі про себе. «Ми любимо персоніфікувати природні явища, предмети і процеси. Наша естетика — це чуттєве сприйняття світу», — каже Тетяна.

Автори La Boussole — затяті мандрівники, тому писати про подорожі для них не робота, а стиль життя.  «Зараз ми готуємо новий тематичний випуск про ліси. Одна пара знімає у Цуманській пущі на Волині, інша фотографиня в Херсонській області знімає хвойні дерева в Олешківських пісках. Ми не радимо нічого, чого самі не спробували й не побачили», — розповідає Тетяна. Локації La Boussole часто рекомендують читачі у соціальних мережах. Іноді складають маршрути або зголошуються провідниками, щоб показати журналістам цікаве місце. А часом, їдучи в автомобілі повз гарне місце, творці журналу просто спиняються, оглядають територію, а потім повертаються, щоб підготувати текст для La Boussole.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.