Судова хроніка пропонує терплячим журналістам масу цікавих історій.  

«Судовий репортер» — це медіа з однієї людини. Її звати Ірина Салій, вона ходить у суди, читає реєстр та пише про справи, яких, як правило, не відстежують інші медіа. Наприклад, про те, куди подівся суддя Родіон Кірєєв, який колись посадив Тимошенко. Або про водія, який намагався дати 200 гривень поліцейським і заплатив за це 8500 гривень штрафу. Або про перебіг «бурштинових» і «діамантових» справ, про які новини відгомоніли й давно забули. Ми попросили Ірину розповісти, чому журналістам є сенс ходити до суду.

У залі суду мене часто зустрічають косими поглядами. Одного разу я почула, як прокурор запитав адвоката: «Хто привів журналістку?» Їм важко повірити, що журналістка може прийти сама, просто побачивши інформацію в розкладі судових засідань. Прийти по цікаву історію. Я ходжу до судів по історії вже два роки, а рік тому створила свій проект «Судовий репортер», який дав мені ширше поля для експериментів. Тепер я можу писати про справи, якими не цікавиться більшість видань загального інтересу.

Я відстежую різні справи, хоча найбільше тяжію до пов’язаних із грішми та корупцією. Раніше я працювала в проекті «Наші гроші», тому логічно було займатись темою, на якій уже зналася. Хоча в судах можна знайти найрізноманітніші справи — на будь-чий смак.

Стрічки новин рясніють повідомленнями про затримання й підозри, зробленими з прес-релізів поліції, прокуратури чи СБУ… Але про те, чим закінчуються кримінальні справи, ми чуємо набагато рідше. Наприклад, одна з найгучніших антикорупційних справ після Революції гідності — справа «діамантових прокурорів» — слухається в суді вже більше двох років. Медіа майже не звертають на неї уваги. У травні цього року я опублікувала першу частину допиту ключового свідка в цій справі. Вже листопад, а допит досі не закінчили, бо кілька разів судді не могли зібратись, а останнього разу не прийшов сам свідок. І все ж рано чи пізно в цій справі дійде до вироку, про який потрібно буде розповісти. Судова хроніка — це не лише цікаво: вона дає відповіді на питання, що відбувається з нашими правоохоронними органами, судами й суспільством загалом.

Інший приклад — справа члена Вищої ради правосуддя Павла Гречківського. В кінці жовтня суд виніс виправдальний вирок. Цю справу слухали менше року — це в наші дні порівняно швидко. Там були шикарні сцени, коли адвокати намагались вивести заявника-потерпілого на чисту воду й довести, що він провокатор. Як свідка допитували й колишнього слідчого Генпрокуратури Дмитра Суса, відомого тим, що їздить на машині, записаній на його вісімдесятип’ятирічну бабусю. На допиті він заявив під присягою, що в Генпрокуратурі були замовні справи й неофіційні доплати працівникам, які їх розслідували. На засіданнях у справі Гречківського я не бачила камер жодних телеканалів — навіть коли оголошували вирок. Більшість ЗМІ написали про вирок за телефонними коментарями адвоката, дехто ще й суму хабаря перебільшив у три рази. А скільки резонансу було, коли Гречківського затримали!

Щоб добувати ексклюзиви з таких справ, потрібно ходити в суд. Щоправда, тут є свої підводні камені. Наприклад, засідання часто не відбуваються через те, що не прийшов хтось із сторін.  

Про судові засідання я дізнаюся зі сайту «Судова влада», а рішення відстежую в реєстрі. Також анонси робить антикорупційна прокуратура та Генпрокуратура. Інформацію про те, коли й де слухатиметься цікава справа, можна отримувати від учасників процесу, адвокатів, прокурорів і активістів. З адвокатом і прокурором корисно спілкуватися ще й тому, що вони часто заздалегідь знають про скасування судового засідання й можуть допомогти заощадити час. Розклад судів складаю собі сама, бо деякі засідання «забувають» вносити в офіційний графік чи то випадково, чи навмисно. Врешті я почала продавати журналістам власну розсилку — це одне з джерел доходів «Судового репортера». Інше джерело — внески читачів. Я поки що єдина авторка свого сайту.

Я не маю журналістського посвідчення й не потребую його. До суду завжди приходжу як вільна слухачка. Останнім часом конфлікти трапляються дедалі рідше — київські судді звикають до публічності. Був випадок, коли проти моєї присутності були прокурор і адвокати, але суддя сказав, що процес відкритий, тож я можу залишитись, фотографувати і знімати відео. Хоча є країни, де фотографувати під час судового засідання заборонено.

Час від часу захист або обвинувачення намагаються використати журналістів. До цього треба бути готовими й завжди ставити собі запитання, чи коментар, який пропонує представник однієї зі сторін, справді стосується справи, чи буде цей факт врахований судом. Щоб це зрозуміти, треба вивчати передісторію, обставини, суть обвинувачення.

Хоч як нейтрально ви пишете про суд, вам однаково слід бути готовими до звинувачень у замовності, якщо ви напишете речі, які не до душі одній із сторін. Але я принципово відмовляюся від оцінок і критичних суджень на адресу будь-кого з учасників. По-перше, мені ще доведеться бачити цих людей і звертатись до них по інформацію, тож краще мати з ними нормальні ділові стосунки. По-друге, ставши на бік обвинувачення чи захисту, я б відразу обмежувала себе та відсікала частину аудиторії. Суб’єктивність коштувала би мені довіри читачів та професійної репутації.

Думаю, кожен обвинувачений заслуговує на справедливість і повагу до своєї гідності не лише від суду, а й від журналістів. Надто ж коли його провина ще не доведена. Журналісти та активісти часто надміру емоційно ставляться до обвинувачених, про яких знають лише із інтернету — Мартиненка, Крисіна, тітушок, беркутівців та інших. Ці люди ще не засуджені, а медіа вже формують до них упереджене ставлення.

Є історії, в яких розібратися складно — наприклад, справа Романа Насірова. Не думаю, що всі, хто мітингував під Солом’янським судом у березні 2017 року, зрозуміли суть підозри. У будь-якому разі треба розуміти, що, хоч у чому людину звинувачують, вона має право на адвоката, має право захищатись і відстоювати свою версію подій. А журналіст повинен передавати факти, не спотворюючи їх.

Наше суспільство не довіряє суддям. Тому, щоб люди не робили поверхових висновків і не поглиблювали упередження, треба ретельно розбиратись у причинах того, чому ухвалене саме таке рішення, аргументах суду і сторін, а також перспективах апеляції. Якщо рішення сумнівне, я пишу про це. Неправосудне рішення — злочин, за який суддю мають притягти до кримінальної відповідальності. Але засуджено неправедних суддів в Україні дуже мало, а покарано ще менше.  Більшість подібних справ закривають, не доводячи до суду.

На слуханнях багатьох цікавих справ я — єдина журналістка в залі. Що відлякує редакторів і журналістів від судової хроніки? Думаю, передусім те, що цій роботі потрібно приділяти багато часу, а кінцевий результат редакція отримає за місяці, а може, й роки. Можливо, власники деяких ЗМІ відохочують їх писати про резонансні справи. Ось і пишуть про все те саме, про що й інші: президента, Верховну Раду, уряд… Але суди — це третя гілка влади, про яку також потрібно писати. Зараз ця ніша в українських медіях не заповнена. Тому журналіст може прийти в суд, знайти тему і зробити собі ім’я.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.