Журналістика виживе, якщо замість своєї «свободи слова» почне боротись за економічну свободу для всіх.

Медіа тісно пов’язані з людьми. Та коли йдеться про долю й перспективи медій, ми дуже мало говоримо про людей. Натомість згадуємо технології, бізнес-моделі, стандарти, місію, функції, гроші. Трохи менше — про умови роботи, структуру редакцій, зарплатню, освіту й підвищення кваліфікації журналістів. Але в цілому розмова про медіа в Україні — це розмова машиністів про депо й паровози, в якій про пасажирів згадують лише тоді, коли йдеться про оплату за проїзд. Хоча, якби не пасажири, яким треба кудись їхати і які готові за це платити, паровози б не їздили й машиністів би не існувало.

Медіа, журналістика — це інформаційний сервіс. Як і залізниця, вони виникають там, де з’являється досить багато людей, яким потрібна ця послуга для того, щоб досягти мети.

Ми часто чуємо від експертів, що нам слід переосмислити сприйняття медій. Окрім визнання вирішального впливу інтернету, це переосмислення полягає в тому, щоб розірвати зв’язок медіа зі сферою комунікацій, які походять від бажання людей сказати щось одне одному. На початку медій — не слово, а дія. На відміну від інших інформаційних сервісів журналістика має справу з людською діяльністю.

Діяльність — це завжди вибір між альтернативами. Журналістика й медіа виникають за умов, коли, щоб досягти успіху в суспільстві, люди починають шукати більше інформації про діяльність інших людей. Журналісти допомагають їм знаходити цю інформацію.

Послуги журналістів — це не просто інформування. У суспільстві відбуваються складні процеси, і спостереження та повідомлення фактів і оцінок не наближає споживачів інформації до їхнього розуміння. Те, що справді потрібно людям від журналістів, — складний, дорогий сервіс із збирання та аналізу даних про діяльність інших людей.  

Те, чи потребують люди послуг журналістів, залежить від їхньої економічної активності в умовах ліберальної конкурентної економіки. Там, де немає вільного інтенсивного обміну товарами й послугами, нема й журналістики. Вона там просто нікому не потрібна.

Не потрібна вона й у країнах, де виробництво й торгівля контролюються державою. Запиту на медіа не виникає, бо держава контролює канали поширення інформації, її зміст та прагне замінити медіаактивність на виробництво й поширення пропаганди.

Якщо ж ринок вільний і держава на нього не тисне, медіа сприяють головній рушійній силі економіки — підприємництву. Вільні медіа необхідні людям, щоб діяти ефективніше: досягати своїх цілей, скорочувати витрати, збільшувати прибутки, перемагати в конкурентній боротьбі. Видавці медіа також підприємці. Завдяки підприємцям виникає й існує журналістика як фах.

Що ж в Україні пішло не так?

Злий жарт із нами зіграла перебудова в середині 1980-х. Вона відбулась під гаслом «відкритості» і «гласності». В СРСР партія та уряд вимушено послабили тиск на суспільство й дозволили людям читати й дивитися не тільки пропаганду. Інформаційний голод був таким сильним, що радянські люди були готові читати все, що друкувалося на папері. Почали виходити сотні газет і журналів. Низькі ціни навіть у ті небагаті роки стимулювали передплату. Країну накрила інформаційна хвиля, яка несла людям раніше заборонену правду — від таємниць минулого вождів соціалізму до останніх досягнень народної медицини.

Здавалося, що незалежність України лише сприятиме розвитку медій, і українці отримають більше якісних видань, потрібних у нових економічних умовах. Журналістика перестала бути партійною, держава втратила монополію на газетний папір і почала продавати радіочастоти. Але щастя не приходило.

Пострадянська економіка швидко опинилась під контролем молодої держави. Чиновники захопили все — від землі до цілих галузей економіки. Після короткого періоду відносної свободи на початку 90-х українці стикнулись із втручанням державного начальства в усі сфери життя. Базари залишалися вузькою сферою, де діяли закони ринкової економіки, а активність людей була штучно обмежена найпростішими формами бізнесу.

Коли люди прочитали все, що газети могли написати про смерть Леніна, перспективи епідемії СНІДу й деталі висадки інопланетян на Землю, ажіотажний попит на продукт медій почав ущухати. А скоро в людей забракло на газети грошей. Ми просто не стали країною, де люди потребують якісних медій.

Хоча були винятки. Короткий період розквіту кооперативного руху викликав до життя унікальне для України явище — тижневик «Галицькі контракти». Створений для задоволення попиту економічно активних людей, часопис мав успіх. Коли чиновництво накинуло на підприємців податковий зашморг, популярне видання занепало. Як і решта медіапроектів, які виникали як реакція на попит аудиторії. Рано чи пізно вони зникали внаслідок чергових успіхів державного регулювання економіки.

Економічний занепад, який супроводжує Україну всі роки незалежності, отруїв медіасередовище. Попит на інформацію скоротився. Не дивно, що Україна так і залишилась без загальнонаціональної щоденної «якісної» газети, без якої важко уявити будь-яку європейську країну. Коли ж українці масово вирушили в онлайн, медіасередовище було вже остаточно переформатоване під поширення державної та політичної пропаганди — сфери, де держава щедро платила за послуги й не дуже цікавилась результатом. Що меншим був вибір, який залишала громадянам держава, то менше вони шукали відповідей у медіях, задовольняючись власними спостереженнями за навколишнім світом.

Унаслідок цього журналістику може остаточно поглинути пропаганда. Держава та її економічні агенти — олігархи — залишаються єдиними помітними працедавцями на медійному ринку. Змагання за доступ до бюджету замінює ринкову конкуренцію, деформуючи економічне підґрунтя медійної галузі. Медіа замикаються в собі, піклуючись про інтереси власників та уявних сутностей — держави й народу, які замінили їм інтереси живих людей.

Тим часом публіка, яка намагається зберегти себе як економічних суб’єктів у так званій тіньовій економіці, переходить до нової форми задоволення своїх інформаційних потреб: медійного самообслуговування в соціальних мережах. Виникає альтернативна медійна реальність, у якій люди знов, як у стародавні часи, напряму обмінюються інформацією та її аналізом.

Розрив між медіа й суспільством стає небезпечно глибоким. Деградація професії в таких умовах буде тільки прискорюватись. Штучні мовні й адміністративні бар’єри, які вибудовує держава навколо медіасфери, лише ускладнюють повернення до глобального інформаційного середовища, в якому звикають до відсутності України.

З чого потрібно почати, щоб змінити цю ситуацію на краще?

З дискусії про фундаментальні засади медій. Проблематика відносин медій і держави, медій і суспільства давно зникла з порядку денного або існує в формі скандування політичних гасел. Будь-яка спроба чинити спротив «інтересам держави» прирівнюється до зради й підпадає під завзяту неконструктивну критику. Протести проти наступу держави на фундаментальні права людини — право на себе, право власності, право вирішувати свою долю самостійно, — обмежуються до масштабів дозволеної боротьби за «свободу слова», межі якої своїми рішеннями визначають чиновники. Дискусія про природу медій поверне нас до реальних інтересів окремої людини, яка створює добробут.

Журналісти повинні припинити боротись за «свободу слова» й почати боротись за економічну свободу за кожного. Між державним управлінням і вільним ринком медіа мають без жодних застережень обрати ринок. Досить носити ланцюг «псів демократії»; час захищати свободу і незалежність особистості. Це не політичне гасло, а питання повернення медій у велику гру.

Коли медіа стануть на захист інтересів індивідуума, вони матимуть шанс повернути довіру, яку майже втратили. Скоріш за все, за межами пропагандистського поля медіа не будуть здатні створювати традиційні моделі у формі підприємств чи організацій. В Україні вже не існує способів забезпечення економічної незалежності для тих, хто хоче працювати в форматі класичних видань. На зміну їм мають прийти нові формати — мережеві. Гнучка мережа професіоналів у різних сферах буде здатна якісно виконувати складні завдання в умовах, коли грошей мало.

Журналісти мають працювати там, де вже перебуває їхній читач і партнер — в онлайні. Але важливо критично ставитись до використання популярних соціальних платформ. Вони все глибше в’язнуть у намаганні задовольнити вимоги переляканих їхніми можливостями політиків і чиновників, тож найближчим часом можуть стати новим поколінням «псів демократії».

Єдині працездатні бізнес-моделі для сучасних медій в Україні — краудфандинг та абонентська платня. Не треба недооцінювати готовність спільноти фінансувати проекти, які оберуть своїми пріоритетами свободу і право. Обсяг так званої тіньової економіки в Україні ніколи не падав нижче за 40-50% від валового внутрішнього продукту. Це і є справжня економіка, яка намагається уникати тиску держави.

Сучасні українські медіа нічого не пропонують цим людям. Це потужний резерв фінансової підтримки оновленого медіаринку. Оздоровлення ж ділового середовище з часом поверне до медій і гроші рекламодавців.

Розвернути медіа від катастрофи до процвітання зможуть лише люди, які вже сьогодні почнуть вивчати найновіші теорії людської діяльності. Цього ще не викладали в українських університетах, тому доведеться самим знайомитись із роботами Людвіґа Мізеса, Фрідріха Гаєка, Мюррея Ротбарда. Вони ще не перекладені українською, тож читати їх потрібно в оригіналі. Журналісти мають бути серед перших, хто опанує ці знання та зможе ділитися ними з аудиторією, яку позбавили практики життя в умовах вільного ринку і верховенства права. Чесність, відкритість і нові знання об’єднають медіасередовище та його аудиторію в життєздатну систему, яка буде рости й розвиватись попри ті складні умови, які ми маємо зараз в Україні.

Головне фото sunriseadventuresports.com

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.