Головред Karabas Live Ігор Панасов про те, чому до Винника і Дзідзя варто придивитися уважніше, навіщо він купує квитки на концерт і чи впливає на нього інвестор.


Рік тому журналіст Ігор Панасов покинув сайт Cultprostir, який очолював два роки, аби створити музичне видання нового для України типу. Інвестором проекту став сервіс продажу квитків на концерти Karabas. Попри це, йдеться аж ніяк не лише про рекламу концертів: засновуючи Karabas Live, Ігор Панасов задекларував намір писати про всю українську музику без винятків. Про  те, як це працює і що буде далі, говоримо з Ігорем у Львові, куди він приїхав, щоб провести майстер-клас у Школі журналістики Українського католицького університету.


 

Ігоре, навіщо множити нове, якщо можна вдосконалити старе? Чому важливо
було створити Karabas Live? Чи не можна було, наприклад, детальніше пропрацювати музичну тему на
«Культпросторі»?

 

Ні, це було неможливо, бо це було б нечесно стосовно таких явищ як театр, фото і кіно. Сенс порталу «Культпростір» полягав у тому, що всі напрями рівнозначні й усі їх водночас потрібно було підтягувати вперед. В якийсь момент у це треба було влити додаткові ресурси, аби видання почало працювати на новому рівні. На жаль, мені не вдалось знайти порозуміння з інвестором. Тому я й пішов займатись новим проектом із фокусом на тому, на чому розуміюсь найкраще. Подібного видання не було в українському медіапросторі. Частіше за все проекти, присвячені музиці, пишуть лише про те, що цікаво самим журналістам. А ми намагаємось писати і про це, і про те, що цікавить аудиторію, яка має значно ширше поле вподобань.

 

Від часу заснування ви наголошували на тому, що Karabas Live писатиме про всю музику, без винятків. Як вам удається витримувати баланс між різними музичними стилями?

 

Я намагаюсь витримувати баланс усіх жанрових секторів української музики. Коли з’являється більше дрібних новин про українських інді-музикантів, то натомість ми готуємо багато великих матеріалів про поп-музикантів, і навпаки. Тобто ми стежимо за тим, щоб була рівновага. Робити це досить нескладно, бо приводів музиканти дають дуже багато. Головне – встигати придумувати нові формати подачі інформації про них. Намагаємось не проґавити тих, хто справді старається робити щось нове. З’являються нові імена, старі намагаються втримати планку. Для цього їм доводиться креативити, не бути нудними, не повторюватись. Тому ми намагаємось стежити за найкращими у своїй справі. Адже можна бути найкращим у тому, що ти збираєш більшу аудиторію, можна краще за інших робити записи, а можна бути найкращим тому, що ти створюєш музику, якої не можуть створити інші.

 

Кого ви вважаєте своєю аудиторією (особливо, зважаючи на те, що пишете про все)?

 

Це людина з певним набором захоплень, толерантна до смаків інших і охоча вступати в обмін інформацією з іншими течіями. Навіть коли ми пишемо про тих музикантів, чию творчість ми, подекуди, й не можемо назвати мистецтвом, то робимо це без образ, без нот снобізму чи бажання подивитись на когось з гори вниз. Ми намагаємось писати про всіх на рівних умовах. Це створює ауру одночасності процесів в країні: Олег Винник збирає стадіони, Оля Полякова – палац «Україна», а тим часом Vivienne Mort i Stoned Jesus збирають клуб «Sentrum» або «Атлас». Все це, на наш погляд, заслуговує уваги і повинно бути цікаво поданим. Тоді людина, яка має сформовані музичні вподобання, бачить подану в незвичному, часто розважальному, форматі інформацію про інших артистів. Вона може придивитись і звернути увагу на них просто тому, що оболонка, себто формат подачі, який придумали ми, є цікавим. А далі вже її вибір – слідкувати за цим артистом далі чи ні. Наше завдання я бачу в тому, щоб налагодити зв’язок. Щоб люди з різними смаками могли обмінюватись чимось цікавим не у форматі класичної «війни» у соцмережах. Музика – це один з ключових пунктів побудови соціуму, його настроїв, його бажань. Це мистецтво, що  супроводжує нас скрізь: у транспорті, в кафе, на вулицях… Музика – це дуже важливий соціальний клей. Тому нам цікаво зазирати у різні сфери та показувати, що не варто ненавидіти одне одного за те, що хтось просто слухає іншу музику. Придивіться, можливо Олег Винник і Дзідзьо – це по-своєму цікаво. Адже це явище привертає увагу людей, з якими ви живете в одній країні. Можливо, не варто поливати його брудом, а спробувати вдуматись, чому так відбувається?

 

На Karabas Live є тексти, у яких не обійтись без суб’єктивної оцінки. Чи вважаєте ви, що у ваших авторів (і у вас зокрема) достатньо досвіду та авторитету, аби критично оцінювати творчість найрізноманітніших музикантів? Чи є суб’єктивізм припустимим у журналістиці?

 

Я ретельно стежу і за собою, і за нашими авторами, аби ми не судили про те, в чому не розуміємось. Тому що у кожного є своя «стеля», свої рамки, за які ми не можемо вийти, бо кожна особистість обмежена по-своєму. Не може одна людина знати все про все. Тож автори – і штатні, й позаштатні – пишуть саме про те, на чому вони розуміються.

Об’єктивність журналістики – це дуже суперечливе явище. Крім жанру «сухої» новини, об’єктивних форматів я не знаю. Репортаж, огляд, колонка, есе, рецензія – це все оцінка об’єкту, про який йде мова. Більше того, навіть новина, найбільш суха й неупереджена, є дещо суб’єктивною, бо написана саме ця новина, а не інша. Тобто ми вже позбавляємо людей певного вибору, вносимо суб’єктивність в розумінні того, що це важливіше за те. Тому звинувачення у необ’єктивності я сприймаю з посмішкою, бо не розумію, як людина, тобто суб’єкт, за визначенням, може бути об’єктивним.

 

 

Яка роль платформи Karabas у вашому проекті? Чи є ви просто медійним додатком сайту з продажу квитків, чи чимось більшим?

 

Ми від початку є самостійними. Інвестор не втручався в концепцію та не давав жодних установок. Багато хто у це не вірить, адже в нас заведено вважати, що якщо людина замовляє музику, то під її дудку потім і танцюють.  Таке уявлення склалось через те, що більшість медіа замовляють політики. І люди екстраполюють уявлення про поведінку та цінності політиків на проект Karabas Live зокрема. Перші кілька місяців нас сприймали виключно як додаток до квиткового оператора, який обслуговує певні івенти. Те, що у нас від початку, щонайменше, половина матеріалів не мала жодного стосунку до подій, квитки на які продає Karabas, люди не хотіли помічати. Я маю справу з інвестором, який дбає про індустрію загалом. Його цікавить зростання активності в сегменті, де люди дізнаються про події, отримують про них якісну інформацію. Медіа для нього важливе ще й у тому сенсі, що воно породжує нових героїв. Музичний процес триває, й лише журналісти можуть допомогти аудиторії, яка має купу власних справ і проблем, зекономити час і визначитись із тим, куди й на який концерт піти, щоб отримати задоволення. Тому людина вклала кошти в майданчик, що допомагає аудиторії визначитись, куди піти. Мені жодного разу не давали жорстких установок «про це пишемо, а ось про це – ні». Ба, більше, у квітні був епізод, коли ми написали дуже жорсткий матеріал про Івана Дорна, після його інтерв’ю Юрію Дудю. Не знаю наскільки, але він вплинув на стосунки квиткового оператора з менеджментом Івана Дорна. Відверто кажучи, інвестор був не в захваті від ситуації, але жодних указівок зняти матеріал чи змінити заголовок я не отримав.

 

Яка фінансова модель Karabas Live? Чи заробляє видання, і якщо
так, то яким чином?

 

Схема проста: інвестор платить нам зарплату, як будь-який інший роботодавець. Що ж до наших самостійних заробітків, вони поки дуже незначні, на жаль. Ми не продумали рекламну стратегію від початку і тепер намагаємось заповнити цю прогалину.

 

Певний час серед журналістів була популярною тема «цей гурт класний, тому я куплю квиток, а не акредитуватимусь». Ви і ваші журналісти акредитуєтесь чи купуєте квитки?

 

Іноді ми купуємо квитки. Особисто я купую квитки на концерти артистів, які, на мій погляд, є прогресивними, свіжими і поки що не мають відпрацьованої комерційної схеми та менеджменту, а роблять усе власноруч. Мої колеги купують квитки ще частіше, бо вони більше відвідують концерти і не шкодують 100-150 гривень на виступ симпатичної їм групи. Це принципова позиція, адже ми можемо акредитуватись майже куди завгодно..

 

Чи залежить музична журналістика від політичного життя країни і чи повинен музичний журналіст бути аполітичним?

 

Добрий музичний журналіст не може бути аполітичним. Можливо, якби наша країна жила у спокійній, радісній і мирній фазі, можна було б не зважати на політику. Але на цьому етапі я просто не уявляю, як це можливо. Музика в повітрі, вона визначає наш настрій. Таким чином, музиканти впливають і на думки людей щодо певних подій та особистостей. Робити вигляд, що це все неважливо, що це частина життя артиста, на яку треба закрити очі, на мій погляд, не цілком чесно. Я вважаю, що громадянська позиція, особливо у час, коли країні не дуже добре, м’яко кажучи, повинна бути загостреною. Ти повинен чітко розуміти позицію артиста, усвідомлювати власну думку з цього приводу й робити відповідні висновки. Мені здається, що у цій темі дуже багато неврегульованих речей. Держава ховається, опускає очі, замість того, щоб виконувати свої обов’язки щодо регулювання механізму гастролей росіян  тут і виступів наших виконавців у Росії. Це актуальна тема, вона впливає на те, контактує аудиторія з артистом чи ні. Бабкін приїхав до Львова, а концерт не відбувся. Не важливо в цьому випадку, хто і як ставиться до артиста Сергія Бабкіна, важливо те, що люди, які хотіли його почути, не змогли цього зробити. Мовчати про це неправильно, варто розібратись в ситуації і щось написати. Що ближчими ми будемо до мирного часу, що більш стабільним буде наше життя, то більш доречно, на мій погляд, буде говорити про можливість музичного журналіста бути аполітичним.


Фото Катерини Хорощак

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.