Не мати тематичної спеціалізації в журналістиці — погано?

Коли мене питають «Так а про що ж ти пишеш?», щоб не вдаватися до «ну…», «емм…» і «та про різне», я відповідаю: «Про людей і їхні досвіди». І хоча це чиста правда: є тексти про людей і злих, і майстерних, і ретельних, мудрих і не дуже, про мертвих і навіть про тих, яких немає, — здебільшого це формулювання не спрацьовує і розбивається об уточнювальні «тобто?» і «про яких людей?» Тоді я подумки сварю себе за невизначеність і неконкретність і до наступної такої розмови обіцяю підготувати нормальну відповідь. Втім бути журналістом, який не може лаконічно пояснити, про що пише, не добре і не погано. Це має причини і наслідки, які варто розуміти і враховувати, але яких не варто соромитися.

Їх спитаєш: «Яку музику ви любите слухати?», а вони візьмуть і не вагаючись назвуть кілька гуртів, виконавців та жанрів. Напевно, такі люди існують, але я до них не належу і, коли питають про улюблену музику, не можу згадати не то що улюблену, а взагалі ніяку. Тому здебільшого відповідаю, що слухаю «різне», «всяке», і «нічого конкретного». Ця невизначеність бентежна, але зацікавлених співрозмовників швидше за все влаштує відповідь у стилі «слухаю і те, і се, і всього потрошку». На додачу їх ще й можна відіслати до досліджень соціолога Річарда Петерсона про культурну всеїдність і про те, як вона пов’язана із толерантністю і місцем людини у суспільстві.

У журналістиці теж є люди, які можуть схарактеризувати свою роботу двома-трьома словами — пишу про енергетику, про сучасні технології, про національні меншини в Україні чи про сирійських біженців, — і ті, хто на запитання «Про що пишеш?» спершу кажуть «нуу…», а тоді химерними шляхами і хисткими конструкціями беруться пояснювати. Назвімо перших спеціалізованими, а других — всеїдними.

Вочевидь, визначитися зі спеціалізацією можна у різний спосіб. Когось до цього змушують вимоги роботодавця: якщо податися на вакансію журналіста в DOU.ua, доведеться писати про «людей та компанії з українського ІТ», навіть якщо це не єдина цікава аплікантові тема. Про інше він, якщо захоче, або писатиме у вільний від роботи час, або зосередиться на обов’язковій програмі і зможе пояснювати про себе коротко і незворушно: «Пишу про ІТ».

Робочі рамки, втім, бувають як вузькі, так і широкі, й інколи від журналістів навпаки вимагають бути всеїдними і писати на різні теми, навіть якщо вони ними не цікавляться і не тямлять у нюансах. За таким принципом здебільшого доводиться працювати на стрічці новин, особливо якщо це новини у виданні загального інтересу: писати про Мангера, Харона та Мосійчука, а також про те, що у Болгарії виявили схему виведення грошей з Венесуели. Аргументи «це не моя тема», «я на цьому не спеціалізуюся», «ніколи раніше не писала про Венесуелу» невалідні, це все одно що сказати «я звільняюся». Щоб стрічка не зупинялася, а редактор не втрачав самоконтроль, доведеться розібратись і з Венесуелою. До того ж, швидко. Не випадає гребувати темами і в маленьких редакціях, де вся робота тримається на кількох журналістках. Наприклад, протягом року роботи в регіональному медіа журналістці Марті Ониськів довелося писати і про євреїв, і про упівців, і про старі фотосалони, про мам, які провели декрет із користю, складати тести і робити фоторепортажі.

Інший спосіб спеціалізуватися — перепробувати різні теми, відкинути ті, які точно ні, і поступово заглибитися у ті, що цікавлять. Журналістка Крістен Ган, яка цьогоріч буде спікеркою Львівського медіафоруму і про яку MediaLab невдовзі розкаже більше, перемацала безліч тем, перш ніж сфокусувалася на писанні про права людини та суспільні процеси в Сингапурі. А журналіст Дейвід Саттер, перш ніж зосередитися на темі Радянського Союзу, а потім пострадянських країн, описував у чиказькій газеті кримінальну хроніку за добу. І навіть коли потрапив іноземним кореспондентом до Москви, спочатку мусив писати про найрізноманітніші речі, в тому числі про ті, які надиктовували агенти КДБ. Лише згодом він зрозумів, що хоче розповідати про недемократичний світ посттоталітарної країни, де людськими життями нехтують, а реальність вигадують.

Ще один спосіб визначитися зі спеціалізацією — прийти у журналістику, наперед знаючи, про що можеш і хочеш писати. Це зазвичай вдається людям, які попередньо отримали профільну, але не журналістську освіту (навіщо тоді потрібні школи жуналістики?), практику, досвід і можуть усе це доступно пояснити іншим. Коли на MediaLab треба замовити суміжний із якоюсь конкретною галуззю текст, ми перш за все пригадуємо авторок і авторів зі спеціальною освітою. Саме тому про стереотипи у різдвяних рекламах нам писала людина із маркетологічною освітою, про те, як шукати політологів, — із політологічною, а про те, як інтерпретувати соціологічні рейтинги, — ніякої інтриги! — із соціологічною. Втім порада здобути якусь спеціальність, перш ніж іти в журналістику, вочевидь, не пасує людям із дипломом бакалавра і магістра журналістики. Та й, справедливості ради, навіть маючи спеціалізацію чи досвід поза журналістикою, не всі хочуть писати саме про це.

Всеїдність у темах теж можна пояснити по-різному: браком досвіду у журналістиці і пошуком себе, ставленням до писання як до ремесла, якого можна навчитися і в якому достатньо бути обізнаним дилетантом, чи, знов-таки, вимогами роботодавця.

Бути сфокусованими на конкретних темах іноді допомагає, іноді — шкодить. Уявімо, що спеціалізуватися на темі — це як довго лупати одну й ту саму скалу. Чому це добре? Бо зрештою її вивчаєш досконало: обмацуєш кожен виступець, дізнаєшся склад гірських порід, імена всіх альпіністів, які зі скали зірвалися, та назви квітів, які ростуть біля її підніжжя. Поступово журналіст стає експертом-зі-скали і може писати про неї, не просячи ні в кого коментарів, або точно знаючи, в кого їх треба просити. Це економить сили і час і, ймовірно, робить матеріали про скалу більш якісними, а ще допомагає відрізнити правду від брехні, відкинути маніпулятивні судження коментаторів-про-скалу і не попсувати собі репутацію, опублікувавши про неї цілковиті нісенітниці. А ще всі навколо поступово дізнаються, що журналіст чи журналістка лупають саме цю скалу, і звертаються до них, коли потрібна новина про те, що скала виросла на два сантиметри за останній рік, репортаж про те, як на скалі оселилися рідкісні птахи, а підступні мисливці намагатися їх винищити, й есей про красу скали, яка надихає і зцілює від гризот і сірих буднів. Звертаючись до експерта-зі-скали, замовники сподіваються отримати ґрунтовний текст за порівняно короткий час: людині ж бо не доведеться розбиратися в усьому з нуля, отже, напише якісно і швидко. Втім варто остерігатися самопроголошених експертів-зі-скали, тобто тих, які називають себе так без достатніх підстав і, можливо, вперше побачили скалу тиждень тому і колупнули її двічі. Це не значить, що вони не зможуть про неї написати, але відрізняти їх від усіх інших варто хоча би для того, щоби поставити адекватне завдання й мати притомні очікування.

Для журналістів вигідно асоціюватися із темою — «О, я вас знаю, ви пишете про львівський транспорт!», — бо так є шанс отримувати більше замовлень і поступово схопити за хвіст чорного лебедя, тобто здобути славу й визнання. Однак журналісти, які точно знають, про що пишуть, і серед колег отримали невидимі ярлики, іноді потерпатимуть від неможливості вийти за рамки «своєї» теми і спробувати щось нове.  Захочеться відпочити від скали і написати щось про томос чи реформу української медицини, а запитів таких катма: редактори або мають на ці теми ліпші кандидатури чи кандидатури, про які згадають у першу чергу, або не хочуть турбувати експертів-зі-скали «нецікавими» їм темами.

Бути всеїдними і писати про різноманітні речі ― не значить робити це погано. Теми можуть бути різні, але потрібні для створення адекватного матеріалу навички завжди одні й ті самі. Частково вони зафіксовані у журналістських стандартах: уміти відрізняти факти від коментарів та оцінок, бути неупередженим і давати рівноцінно висловитися усім сторонам конфлікту. А крім того, ставити уточнювальні запитання, коли герой інтерв’ю намагається з’їхати із незручної розмови, уникати логічних хиб, ретельно шукати експертів, які допоможуть розібратися в темі та прокоментують її, і писати людською мовою. Перелік можна продовжувати, але сенс зрозумілий: хто вміє лупати одну скалу, імовірно, навчиться лупати й іншу. Навіть якщо знадобиться трохи довше покумекати.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.