І чим вони відрізняються від позаштатних авторів.

Слово ґоустрайтер (ghost writer — буквально письменник-привид) стало популярним в останні дні через скандал із колонками головної редакторки українського Vogue Ольги Сушко. Пояснюючи, чому замість її редакторської колонки в журналі вийшов текст російської журналістки 2006 року, вона написала, що «іноді доручала писати слово редактора позаштатному автору, з яким обговорювала контекст і повністю йому довіряла». Невдовзі уважні читачі почали знаходити нові й нові приклади плагіату в текстах Vogue. Редакторку відсторонили від роботи, а журналісти далі сперечаються про те, чи морально підписувати своїм ім’ям тексти (а надто авторські колонки), написані іншими людьми. MediaLab знайшов людину, яка мала досвід роботи ґоустрайтером і погодилась за умови анонімної публікації розповісти, що це таке.  Далі її текст.

Є така професія — писати. Професія цікава, часто зіркова і навіть статусна. І не було б про що говорити, якби ця професія не вимагала хисту, натхнення, таланту — називайте, як хочете. Хисту нема, а слави хочеться — дилема, еге ж? Та люди вигадливі, люди на все готові, щоб утриматись на теплому місці, зібрати лайків та мільйон підписників, видати книжку і написати дисертацію. Вони готові купити чужі слова. Вони готові ризикнути і заплатити дуже дорого за чужий текст.

Навіть не так: ціна тексту там мізерна, насправді платять за мовчання і за обіцянку не розкривати карти найближчі років двадцять. Так робив Джек Лондон, Герберт Веллс, та що там, навіть Мартін Лютер Кінґ і віце-президент Америки Джо Байден. Список можна б продовжувати й продовжувати. І це лише факти, які з тих чи інших причин випливли нагору. А уявіть-но, скільком справам ще не минув термін нерозголошення чи їм просто пощастило прослизнути крізь сито правди!

Скандали були знатні, нема що навіть рівняти до недавнього фейлу редакторки українського Vogue! Якщо коротко, то головна редакторка журналу купувала тексти для редакторського листа «на аутсорсі», як вона висловилася. Давно і на постійній основі купувала, а розкрилося це лиш тоді, коли виявилось, що куплений текст авторства відомої медіаперсони аж надто впізнаваний, щоб залишитись непоміченим. Скандал, обурення і шквал дизлайків.

Та облишмо Vogue і поговорімо про ключову логічну помилку, яка мені, ґоустрайтерці в минулому, не дає спокою: обурена аудиторія, зайнята активним каменуванням пані Сушко, не бачить різниці між аутсорсом (термінологія різна — фрилансер, копірайтер, райтер, позаштатний автор — але суть одна) і ґоустрайтером.

Аутсорс (і всі ті перелічені в дужках) пише тексти на замовлення, отримує за це офіційно обумовлену зарплатню і підписує текст своїм іменем. Потім, сидячи в барі з друзями, показує свої опуси, смакує деталі і не приховує, що ось цей прекрасний текст про кінні перегони в Аскоті написані ним/нею. Ім’я цього писаки не приховують — можуть не вказувати під кожним текстом, якщо це мініатюри на сайт із сукенками чи машинками — але не приховують. Його можна знайти в документації компанії чи редакції, просто спитавши. Ці тексти можна собі потім вписати в резюме і козиряти, що писав для «Боржомі». І «Боржомі» це підтвердить — папірчиком із печаточкою.

З ґоустрайтером усе не так. У нього нема офіційної угоди. Його ім’я ви не знайдете ніде і ніколи. Його особи просто не існує — тексти є, а людини нема. Містика, правда ж? Його тексти підписані чужим іменем. В барі з друзями він п’є мовчки або розповідає про свого кота. Лайкає свої-несвої тексти, підписані чужим іменем. Особливо цинічні чи мазохістичні навіть ходять на презентації своїх-несвоїх книжок. Його оплата — в конверті, на приватні рахунки і ніде в документації редакції не значиться ані його контактний телефон, ані пошта, ані дані паспорта. Дуже часто це все роблять через посередника й ґоустрайтер навіть не знає, де з’явиться його писанина. Випадково побачити десь свій текст — це сюрприз ще той, незгірш новорічного феєрверку. А пережити біль, побачивши під ним чужий підпис, і поготів.

Ґоустрайтеру добре платять за мовчання: якщо копірайтер отримає за текст, підписаний його іменем, нагадую, отримає, скажімо, тисячу гривень, то безіменний ґоуст, чий текст підпишуть чужим іменем, заробить удвічі більше. Мовчання дороге. Ризик дорогий.

Уся ця система дуже схожа на комерційні сексуальні послуги — все ніби  добровільно, але ніхто про це не говорить. Соромно тому, хто купує, соромно тому, хто продає. Щоправда, злочин чинить той, хто замовляє і той, хто спонукає. Ґоустрайтер обманює тільки себе, а той, хто купує текст — і себе, і читача.

Тепер, коли ви знаєте, як це працює, виникає природне питання: чому? Відповідь дуже проста і навіть банальна: ті, хто пише, заробляють гроші. І гроші їм важливіші за кількість лайків. А ті, хто купують, заробляють славу, й вона їм важливіша за потенційні ризики викриття. І ті, й ті вміють глушити голос сумління і здорового глузду; і ті, і ті в пастці, яку самі ж собі ретельно розклали. На щастя, ґоустрайтер ще може зістрибнути з голки і почати продавати свої тексти удвічі дешевше, радіючи, що вони таки підписані його іменем.

А той, хто купує цю напівлегальну в площині закону і нелегальну в площині етики «послугу», просто знайде собі іншого безіменного талановитого писаку. Коло замкнеться. І я дуже рада, що вже давно вийшла за межі тої удавки для марнославних.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.