Як поляк Войцех Ґурецький перекладає Грузію, Вірменію та Азербайджан мовою репортажу.


Польський історик і репортажист Войцех Ґурецький написав три книжки про Кавказ. Це «Планета Кавказ», присвячена республікам Північного Кавказу, «Тост за предків», де йдеться про Азербайджан, Грузію та Вірменію, і «Абхазія». Дві останні  цього року виходять в українському перекладі у видавництвах «Човен» і «Темпора». Світлана Ославська поспілкувалася з Войцехом для Medialab про його кавказькі репортажі й про те, як зрозуміти інші культури й прийняти, що повністю осягнути їх ніколи не зможемо.

 

– На Кавказ я вперше приїхав у 1993-му. Я був дуже молодим репортером, мав 23 роки. Працював у газеті «Життя Варшави», яка вже не існує, і мене відправили в Калмикію, на Поволжя, де новим президентом став тоді 31-річний Кірсан Ілюмжинов – дуже багата людина, яка пізніше багато років очолювала всесвітню шахову федерацію. З Калмикії повертався до Польщі через Ставрополь, де познайомився з місцевими журналістами. Вони розповідали мені про те, що відбувається на Кавказі.

Я був глибоко переконаний, що розпад Радянського Союзу – це не одна подія, а довгий процес, який викличе низку різних інших подій, конфліктів, хвилювань. А Кавказ – це простір, де на невеликій території існує дуже багато всього: і народів, і проблем, і конфліктів, і мов.

Я поїхав на війну до Абхазії. І побачив, що не зрозумію тієї війни, якщо не пізнаю всієї Грузії. І що не зрозумію Грузії, якщо не їздитиму до Вірменії та Азербайджану, якщо не пізнаю добре Північний Кавказ. І так почалося.

Я відвідував Кавказ у  різних ролях. Спочатку їздив два-три рази на рік як журналіст. Пізніше розпочав докторські студії у Польській академії наук, де працював над темою «Невизнані республіки Південного Кавказу як новий чинник у міжнародній політиці». Хотів писати про Абхазію, Південну Осетію, Карабах. Дисертацію я, до речі, так і не написав.

Також розпочав роботу як аналітик у Центрі східних досліджень, де працюю вже 20 років. Це дозволило мені побачити Кавказ із погляду політолога. Намагаюся приїздити на Кавказ принаймні раз на рік на конференції.

Протягом п’яти років, з 2002 по 2007, я працював заступником посла Польщі в Баку. І тоді мав нагоду пізнати Кавказ ще й із погляду дипломата. Нарешті, у 2014 – 2015 роках працював у польській Фундації міжнародної солідарності – і теж їздив на Кавказ. Усе це дозволило мені з різних кутів побачити регіон.

Донині займаюся Кавказом – цього року буде 25 років. І він мені не набрид. Моє передчуття, що це надзвичайне місце, виявилася слушним. Попри те, що я весь час робив і роблю інші речі – зараз пишу книжку про Центральну Азію – все одно весь час досліджую Кавказ.

Перша половина книжки «Тост за предків» присвячена Азербайджану, друга – Грузії з Вірменією разом. Текстів із Азербайджану є не просто більше, але здається, що вони в чомусь глибші.

Насправді книжка має три частини. Третя має назву «Садахло». Це один коротенький текст, але я його вважаю повноправним розділом. «Садахло» є спробою подивитися на весь регіон із висоти пташиного лету.

До Грузії та Вірменії я їздив по кілька разів на рік. Натомість в Азербайджані мешкав. Це геть інший досвід. Ти бачиш усі пори року, свята – цілий річний цикл. Я мав свого перукаря, мав знайомого газетяра – купував у нього газети й завжди кількома словами обмінювався. Досі, коли потрапляю до Баку, йду до нього порозмовляти.

На відміну від репортажів з Азербайджану, в текстах про Грузію та Вірменію часто замість історій людей маємо цитати й історичні факти.

Я маю схильність навантажувати мої тексти історією – я історик за фахом. Люблю історію, і мені здається, що без неї не можна зрозуміти сучасності. Я хотів умістити в ті тексти якомога більше, аби читач зрозумів, що це за простір, що за країни. Мені здавалося, що через такі історичні описи я можу зрозуміліше це показати.

Окрім того, я писав книжку довго – взагалі довго пишу і дуже мучуся при цьому. Азербайджан писався наприкінці, хоча з нього все починалася. Може, в процесі роботи я виробив інший спосіб оповідання.

Коли переважає історія – це ще репортаж чи вже щось інше?

Існує жанр історичного репортажу – можна написати хоч про Середньовіччя. Я не мушу розмовляти з героєм, а можу як репортер викладати історію, послуговуючись документами й уявою. Тут, звісно, треба зазначити: це я думаю, що було так і так, хоч і не знаю напевно. Бо не маю права ані збрехати, ані щось домислити. В книжці «Тост за предків» мене цікавить доля народу. Звісно, щось можна показати через окрему людину, але не конче потрібно робити саме так.

Описуючи конфлікти, ви намагаєтеся бути нейтральним чи дозволяєте собі стати на чийсь бік?

Це не є мій конфлікт. Це конфлікт когось, кого я люблю – а я можу любити обидві сторони. Моєю роллю є написати так, як я бачу і відчуваю ситуацію. Якщо я переконаний, що хтось трохи більше має рацію, я маю право це зауважити. Але мушу дізнатися аргументи обох сторін і зробити все, що в моїх силах, аби зрозуміти й описати, а не оцінити.

Якщо це не ваш конфлікт, то чи можлива емпатія?

Без емпатії не вийде зрозуміти, чому люди поводяться так, а не інакше. Мою третю книжку, «Абхазію», я присвятив абхазьким та грузинським друзям. Її переклали грузинською. Не все, що я там написав, подобалося моїм грузинським друзям. Натомість найліпшим відгуком для мене були слова одного з грузинських політологів. Він підійшов до мене на презентації й тихо сказав: «Ми на перекурах говоримо те саме, що ти написав. Голосно цього не скажемо, але відчуваємо схоже». Для мене це був сигнал, що книжка написана чесно.

Азербайджан та Вірменія, на відміну від Грузії, менш знані і польським, і українським читачам. Як вам удається наблизити далекі і, може, не завжди захопливі реалії до читачів у Польщі?

Одним із методів було звернутися до польських авторів 19 століття, які описували Кавказ. Тоді велика частина Польщі була Росією, кордону між Варшавою та Баку не було. Чимало поляків потрапляло на Кавказ. Після цих поїздок – деколи примусових, часом добровільних – вони лишали записи. Я охоче цитую тих мандрівників.

Мабуть, також мені вдається використати якісь універсальні ноти, хоч я і не роблю цього свідомо.

Є дуже гарна думка, яку висловив письменник Фердинанд Оссендовський ще до гігантів антропології, коли не було заведено думати, що всі культури – рівні. Він написав, що в чомусь глибоко людському ми всі однакові, найпростіші речі у всіх людей спільні.

Мій учитель Ришард Капусцінський мав метод «роззброювання обличчя». Він їздив охопленими війною регіонами, і часто не міг порозумітися, скажімо, з озброєним вартовим, бо не знав місцевих мов. Коли Капусцінський бачив, що вартовий – затятий, злий, він усміхався. Часом після цього обличчя робилося ще злішим: приїздить якийсь білий і сміється з нас. А потім щось переломлювалося, і Капусцінський бачив, як у того чоловіка щось тане на кам’яному обличчі і з’являється усмішка.

Чи доводилося вам відчувати, що певна культура є вам чужою?

Ми ніколи не знаємо, наскільки зрозуміємо іншу культуру. В книжці «Абхазія» я описую момент, коли натрапив на стіну, усвідомив, що більше вже не зможу зрозуміти. Бо не знаю мови чи мені бракує емпатії. У певний момент відчув цей бар’єр.

Мій друг намагався розтлумачити мені прислів’я абхазькою. Скільки б він не перекладав, кожного разу виходила нісенітниця. Це була багаторівнева гра значень, і після пояснень вислів утратив сенс. Я зрозумів, що не перескочу цього, бо не знаю мови. Не вивчив, і вже не вивчу, бо абхазька – неймовірно складна. Зрозумів, що можу тридцять разів приїздити до Абхазії, але не ввійду в їхню шкуру. І треба це прийняти. Прийняти, що я – Войтек Ґурецький, мешкаю тут, а вони – там, і зі мною залишиться тільки те, що вони захочуть мені розповісти, те, що я зможу зрозуміти. Звісно, що довше перебуваєш там, то кордон пересувається все далі. Але він весь час присутній.  

Треба усвідомлювати свої обмеження. Як перекладач із іншої мови, який має передусім добре знати свою мову, я теж маю знати, ким я є і звідки я є. Усвідомлюючи це, я можу пізнавати інші культури та представляти їх читачу, як казав Капусцінський, як переклад.

Моїм методом є час. Я багато років присвятив Кавказу. І здається, розумію його. Але я впевнений, що є бар’єри, яких не подолати.

Книжка «Тост за предків» починається і закінчується темою приналежності Кавказу до Європи чи Азії. До такого поділу вдаються, пишучи про різні країни, навіть про Україну. Чи він актуальний?

Я закінчую книжку діагнозом, що на Кавказі немає виразного кордону між Європою і Азією. Здається, цей діагноз влучний. Ми почали розмову з того, що Кавказ є прикордонним регіоном, де все переходить в усе: Європа – в Азію, Схід – у Захід, християнство – в іслам, сунітський іслам – в іслам шиїтський. Гори переходять у рівнини, пустелі – в тропічний ліс, а море – в гори. Звісно, це літературний прийом, бо для мене немає найменшого значення, Європа чи Азія, адже це лише питання політичного рішення: вас приймемо до Ради Європи, а вас – ні. Я використовую цей прийом, щоб показати, що це прикордонний простір, і через це він багатий і не ортодоксальний. Я хочу показати, що це скупчення культур, регіонів, сторін світу, релігій тощо.  

А для чого, власне, ви пишете книжки?

Бо мушу. Маю такий внутрішній імператив. Відчуваю потребу поділитися тим, що побачу, почую, подумаю, з іншими. Звісно, в цьому є певна доза зухвалості – переконання, що це може когось зацікавити. Але без такої дози зухвалості не обійтися, коли пишеш.

Також дуже важливим є почуття боргу і вдячності. Я майже ніколи не їздив на Кавказ за власні гроші. Завжди було так, що певна інституція відправила мене кудись, прийняла на роботу. Я мав можливість бачити речі, які не кожен бачив, розмовляти з людьми, з якими не кожен мав нагоду розмовляти. Це сплата боргу перед моїми працедавцями, хоча ніхто цього, звісно, не вимагає.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.