І на що не дають, але хотілося б.

Дружина поета Сосюри, яка працювала на НКВС, бот, який вчить розпізнавати фейки, та мультимедійна історія про незалежність Естонії — що їх об’єднує? Матеріали на ці теми українські журналісти створили за ґрантові гроші. На перший погляд, теми абсолютно різні. Виходить, що гроші дають на що завгодно? Не зовсім. Тенденції є. Ми поспілкувалися з журналістами, яким доводилося отримувати  ґранти, і спробували ці тенденції описати.

Сім кіл ґрантових відмов

У 2015 році в репортерки Олесі Яремчук зародилася ідея проекту «Наші інші». Це мав бути цикл репортажів про національні меншини, які мешкають на території України. Разом із командою The Ukrainians вона розробила концепцію і взялася до роботи. Оскільки експедиції дорогі, а в редакції необхідних ресурсів не було, з 2016 року Олеся почала шукати ґрант. За два роки вона подала сім заявок.

«Перша відмова від Інтерньюз була несподіванкою, розповідає журналістка. Я багато працювала з різними ґрантами та стипендіями, зараз також шукаю фінансування для проектів видавництва “Човен”, і вкрай рідко отримувала негативні відповіді. Заявка була досить чітка й зрозуміла. Тоді ми подумали, що, мабуть, наша ідея не збіглася зі пріоритетними векторами донора, тож продовжили пошуки».

Перші дев’ять текстів вийшли на гроші онлайн-журналу The Ukrainians та Олесині заощадження. Один із виїздів підтримало видавництво «Темпора». Тим часом Олеся подавала заявки до міжнародних фондів, які могли би зацікавитися темою національних меншин. У 2017 році вона отримала відмову від Фонду імені Роберта Боша, програми Reporters in the field: у листі похвалили ідею, але пояснили, що проект стосується України, тож треба пошукати фінансування серед українських фондів.

Тоді Олеся спробувала отримати ґрант від Міністерства культури України. У відповідь мовчанка: їй навіть не сказали, що проект не пройшов відбір, поки вона сама не зателефонувала в міністерство. Офіційних опублікованих результатів конкурсу журналістка не бачила й дотепер. Також у 2018 році авторка підготувала заявку для фонду «Відродження», але виявилося, що зараз можливостей на підтримку саме такого проекту небагато.

«Після шостої відмови в мене була легка депресія. “Для чого я це роблю? Може, воно нецікаве й нікому не потрібне? І взагалі чим я займаюсь?”. Підготовка однієї ґрантової заявки займає тиждень-два або й більше. І це витрачений намарне час. У той момент була загроза, що проект ми закриємо, бо він потребував грошей, яких у нас не було. Та все ж вирішили подати ще одну заявку в новостворений Український культурний фонд», розповідає репортерка.

Зі сьомої спроби Олесі вдалося вона таки отримала ґрант на цикл репортажів і буквально у день підписання контракту скочила в авто і помчала втілювати свої задуми в життя.

Чому є теми-фаворити

Поки Олеся Яремчук шукала ґрант для репортажів про національні меншини, з’являлися все нові й нові пропозиції для розслідувачів. «Я не пам’ятаю, щоб ґрантодавці якось обмeжували тeматику розслідувань, нe кажучи про вплив на визначeння конкрeтних тeм. Розслідувати можна все, що заманеться редакції головне, щоб це було суспільно важливим», — розповідає головний редактор агенції журналістських розслідувань «Четверта влада» Володимир Торбіч.

Журналіст Антон Семиженко каже, що найбільша кількість пропозицій стосується саме розслідувань. Незважаючи на це, останні два роки основний його хліб саме ґрантові проекти.

Антон вважає, що на другому місці за популярністю — тема євроінтеграції. «Зараз я беру участь в другому раунді проекту “Точне відображення угоди про асоціацію Україна-ЄС в українських медіа”. Попри не найзахопливішу назву, він дає широкий простір для журналістики. Я об’їздив шість країн (Естонію, Литву, Латвію, Румунію, Болгарію і Молдову), щоб показати зміни, що трапилися там після вступу до ЄС, і наслідки соціалістичного чи комуністичного минулого», — розповідає Антон.

Ще була канадська програма, яка стосувалася соціальних наслідків війни на Донбасі. Її перевага, на думку Антона, полягала в тім, що фактично не було обмежень у тематиці, гонорар був щедрим, а канадці хотіли лише, щоб у матеріалах згадали, що це вони дали гроші. Такої свободи у ґрантових програмах часто бракує, вважає журналіст.

Темою номер один антикорупційну журналістику називає і головний редактор «Громадське. Харків» Віктор Пічугін. Додає, що ґрантодавців цікавить децентралізація — у його редакції є досвід роботи з ґрантовим проектом про зміни в житті двох територіальних громад Харківської області. Один з найцікавіших ґрантових проектів «Громадське. Харків» — цикл матеріалів про фактчекінг і бота, який учить розпізнавати фейкові новини через пошук за зображеннями і першоджерелами. Віктор каже, що ґрантодавці люблять інноваційні формати, тож у цьому проекті в редакції створили ще й гру: користувач опинявся у кріслі головного редактора й у швидкому потоці правдивої й неправдивої інформації вирішував, що варто публікувати.

А от про тему війни майже не згадують: «Міжнародні організації не дуже люблять давати гранти на тему війни і суміжні з нею. Мені здається, вони хочуть бути поза конфліктом і бояться стати частиною війни, прийняти чиюсь сторону», — каже Віктор.

Антон Семиженко пояснює це тим, що ґранти — це замасковані піар-кампанії, у яких журналістів використовують як піарників. «У таких умовах багато залежить від журналіста: він може написати рекламний матеріал, а може — якісну статтю зі згадкою про те, звідки на неї взялися гроші; може відбути робочий день для статистики, а може зробити більше і зробити це класно для себе», — каже журналіст.

Журналістка та редакторка «Доступу до правди» Леся Ганжа працювала над проектом «Репортажі на Сході» від Інтерньюз. Каже, що не на всі теми можна отримати мікроґрант. «Це, однак, не означає, що теми, яким віддають перевагу ґрантодавці, погані, — наголошує журналістка. — У ґрантодавців є свої цілі, для просування яких вони наймають нас як агентів суспільства. Може скластися враження, що деяких тем забагато. Та для досягнення певного ефекту потрібна критична маса інформації, адже глобально ці теми конкурують із розважальним контентом».

Чого не вистачає

Віктор Пічугін каже, що йому було б цікаво писати про самоврядування і реформи, а також на тему війни: «Я думаю, що зараз важливо писати про повернення ветеранів до мирного життя. Це системна проблема. Якщо зараз нею не займатися, через 5-10 років, коли ми виграємо цю війну, бойові дії видаватимуться квіточками, порівняно з тим, що люди повертатимуться, не знаходитимуть себе і стрілятимуть собі в скроню або йтимуть у кримінал. Треба писати про те, що в державі немає нормальної програми адаптації до мирного життя. Я розумію, що дуже складно знайти ґрант для цієї теми».

Історичний журналіст Едуард Андрющенко зараз працює з архівами радянських репресивних органів у СБУ. Він розповідає, що все більше читачів цікавляться історичною тематикою: найбільше резонують несподівані аспекти відомих історичних подій чи персоналій (наприклад, агентка-дружина Сосюри). «Особливо важливо писати про історію українських перемог — це несподівано і надихає. Частина інформаційної війни і гігієни зараз — спростування історичних фейків. І я вважаю, що Україні дуже бракує якісного друкованого історичного журналу. Для таких проектів потрібні були б ґранти», — говорить Едуард.

Антон Семиженко каже, що бракує конструктивної журналістики: «Ми всі добре знаємо, що в Україні часто крадуть, брешуть, маніпулюють, лишаються непокараними. Нам бракує позитивного порядку денного, варіантів розвитку й ідей, як долати подібні проблеми. Мені здається, ґрантові проекти про такі кейси могли би бути ефективними». Також, на думку Антона, важливо розвивати репортажі. Оскільки саме вони найкраще розкривають і сучасне українське життя, й минуле: «Україна як спільнота людей досі не описана, ми мало знаємо одне одного навіть в межах райцентру. Добротних репортажів бракує, тому що для них потрібні гроші й час, яких у редакцій часто немає. Жанр розвивається повільно, але він потрібний, тому що так українці трохи краще розумітимуть самі себе і завжди матимуть цікаві історії для читання».

Олеся Яремчук вважає, що для розвитку медіа держава наразі робить не достатньо. Мовляв, хотілося би менше розраховувати на міжнародні фонди і більше — на власні сили. Журналістка називає два напрямки, які варто розвивати і на які потрібні ґранти: «Хотілося б, щоб українські репортери більше їздили за кордон і писали на глобальні теми. Водночас є великий простір для роботи з регіонами, бо вся журналістика концентрується у великих містах, а про реалії життя в містечках і селах знаємо не так багато. Тобто треба рухатися і за кордон, і в регіони».

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.