Чи може література бути нейтральною? Як працювати із незручними темами? Чий вірш про війну на Донбасі увійде до класики української літератури? Дискутують сучасні письменники. 

«Література війни чи література про війну?» — під такою назвою проект Громадське.Схід провів публічну дискусію на 23-му Форумі видавців у Львові. MediaLab занотував думки луганської письменниці Любові Якимчук, автора репортажів з Донбасу Артема Чапая, письменника з Макіївки Олексія Чупи і українського військового Артема Чеха, який кілька місяців тому повернувся з передової. Модераторкою обговорення стала журналістка і ведуча Громадського Настя Станко.

Обов’язок письменника під час війни

Любов Якимчук: Письменник нікому нічого не винен. Війна породила багато сюжетів, але вони не унікальні і не нові. Завдання письменників — працювати з формою, показати цей сюжет таким чином, щоб аудиторія сприйняла його так, як хоче письменник. Це робота над літературою заради літератури, але також я маю внутрішній намір — зафіксувати світ, який формується, передусім для самої себе.

Олексій Чупа: Для нашого народу люди, які пишуть, завжди були чимось на зразок колективної совісті. І ми не зобов’язані, але перед кожним з нас стоїть завдання описувати те, що відбувається з країною і з людьми, які нас оточують. Література в широкому сенсі стосується психоаналізу. Пишучи книги, ми оговорюємо свої страхи, ми намагаємось їх позбутися і допомогти іншим з цим теж впоратись.

Артем Чапай: Завдання письменника — відображати реальність. Утім як саме питання скоріш естетичне, ніж політичне. У будь-якій літературі ти відчуваєш передумови, з яких виходить автор. Джордж Орвел у тексті «Чому я пишу» каже, що намагається не писати пропаганду, але йти до суспільства за певним політичним вектором. Є речі, які змушують писати. 

Любов Якимчук: Хороша проза завжди ідеологічна. Така, що підштовхує читача до певного висновку. Якщо ми зображуємо хорошого героя, який в кінці війни або ще під час помирає, то він стає небажаним — ніхто не бажає бути на нього схожим, ніхто не хоче помирати. Зараз нам особливо потрібна література, яка більше штовхатиме нас до життя.

Якісна література vs. пропаганда

Артем Чапай: У перший рік війни вийшов шквал книжок, бо всі намагалися проїхатись по цій темі. Потім все заспокоїлось. Тема набридла. Можливо, через кілька років з’явиться щось вартісне. Книжки «Прощавай, зброє» Гемінґвея і «На західному фронті без змін» Ремарка вийшли через дев’ять (одинадцять, – MediaLab) років після Першої світової війни. Обидва письменники служили там, але не писали одразу. Зазвичай якісна література не може швидко писатися.

Артем Чех: За десять років ніхто не буде читати твої пости у Фейсбуці, але читатимуть твої книжки. І оцінюватимуть війну саме за твоїми книжками — документальними, художніми. За 5-10 років станеться вибух воєнної літератури. Усе залежить від градусу на фронті. А зараз у нас умовне перемир’я: двоє поранених, один загиблий — війни особливо немає.

Настя Станко: Письменникам легше, ніж журналістам. На медіа тиснуть: не порушуйте тем корупції чи контрабанди до закінчення війни. Утім правда у тому, що війна некрасива, малогероїчна. І нам треба описати весь біль, весь бруд і всю жовч цієї війни.

Артем Чапай: Ще до початку активних бойових дій я потрапив на допит у штаб АТО. Це були тортури з боку українських військових. Як журналіст я не знав — писати про це чи ні. Проте знайомі казали: обов’язково писати, бо якщо армію не контролювати, вона перетвориться на зграю. У журналістиці треба робити все дуже швидко, а література має перевагу — є час подумати. Зараз все ще є дуже сильний попит на пропаганду. А в ідеалі літературою війни має бути поліфонічний роман. Треба намагатись повною мірою передати протилежні погляди. І це варто робити з відстані, коли вже всі заспокоїлись, коли ти можеш описати персонажа, як повноцінну людину, навіть якщо не погоджуєшся з ним. Якісної літератури про війну досі не було, тому що вона би не пройшла. Хоча вже зараз існує один вірш, який залишиться в українській класиці на рівні Шевченка чи Франка — «Звідки ти, чорна валко, пташина зграє?» Сергія Жадана.

Любов Якимчук: Поезія може реагувати швидше, бо це переважно коротка форма. Літературознавець Михайло Бахтін розглядає поезію як монологічний жанр, який висвітлює лише позицію ліричного героя. Я підходжу до поезії так само, як до прози — мають бути різні голоси. У мене є вірш на складну тему — про зґвалтовану жінку. Я не кажу, хто це робить — бойовик чи військовий ЗСУ. Неважливо, хто ця жінка і кого вона підтримує. Я показую жахливість того, що ґвалтують жінку, що під час війни відбуваються страшні речі. З прозою важче, ми можемо сфальсифікувати факти. Але емоційну історію сфальсифікувати неможливо, емоція більш правдива.

Артем Чех: Поезію про війну писати легше, тому що там присутня метафоричність, образність, і ми не знаємо, хто зґвалтував ту жінку. З прозою набагато складніше, ти не можеш не сказати, хто це зробив. Читач цього вимагає. Якщо це буде солдат ЗСУ, тоді писати цю книгу зараз — це смерть письменнику. Його з’їдять і заклеймують. Навіть через десять років він навряд чи потрапить до шкільної хрестоматії з літератури, навіть якщо буде геніальним письменником.

«Навіть у снах пахне горілим»: чого бояться письменники

Олексій Чупа: В мене є два страхи. По-перше, я боюся закінчити книгу і усвідомити, що я у ній виявився однобічним, що немає діалогу. По-друге, я ніколи не пишу, що люди, які виїхали з окупованих територій, більше туди не повернуться. Ці люди усвідомлюють ситуацію, але все ж живуть з мінімальною надією — це тонка і дуже болюча межа. Для більшості тих, хто виїхав, дім втрачений назавжди. А говорити про втрачений дім дуже страшно.

Любов Якимчук: В моєму домі на окупованій території живе бойовик. Єдиний спосіб впоратися із цією ситуацією — це відмовитись від цього дому. Тільки тоді ти можеш починати будувати щось нове. Поки немає відмови, є сподівання повернутись, яке руйнує тебе зсередини, призводить до депресії і постійного страждання. Я відмовилась від дому і перестала заздрити бойовику, який спить на ліжку моїх батьків. Проговорюючи якусь проблему, література показує певний шлях її вирішення, але ця функція не є основною. Люди купують літературу, тому що хочуть відчути певні емоції, але мають бути і побічні позитивні ефекти.

Олексій Чупа: Мені ця відмова від дому далася відносно легко, тому що я ніколи не асоціював себе зі своїм містом, сам хотів звідти їхати, просто все сталося набагато швидше, ніж я планував. Проте останнім часом я дедалі частіше відчуваю, що в кожного з нас валізи зібрані під прицілом, і тепер навіть у наших снах пахне горілим.

Артем Чапай: Дуже важко писати про війну, яка досі триває. Якби ця війна закінчилася, наш герой би помер, але ми б мали певний результат — перемогу, статус-кво абощо.

Артем Чех: Пишучи зараз про війну, дуже складно триматися нейтралітету. Навіть якщо ти за правду. Мій герой загине, і людина, яка дочитала книгу, буде думати: «Чекайте, а за що він загинув? Де результат?» Це дуже страшна штука — не знати результату.

Зображення: hromadske.ua