image FavoriteLoading 

Чи може література бути нейтральною? Як працювати із незручними темами? Чий вірш про війну на Донбасі увійде до класики української літератури? Дискутують сучасні письменники. 

«Література війни чи література про війну?» — під такою назвою проект Громадське.Схід провів публічну дискусію на 23-му Форумі видавців у Львові. MediaLab занотував думки луганської письменниці Любові Якимчук, автора репортажів з Донбасу Артема Чапая, письменника з Макіївки Олексія Чупи і українського військового Артема Чеха, який кілька місяців тому повернувся з передової. Модераторкою обговорення стала журналістка і ведуча Громадського Настя Станко.

Обов’язок письменника під час війни

Любов Якимчук: Письменник нікому нічого не винен. Війна породила багато сюжетів, але вони не унікальні і не нові. Завдання письменників — працювати з формою, показати цей сюжет таким чином, щоб аудиторія сприйняла його так, як хоче письменник. Це робота над літературою заради літератури, але також я маю внутрішній намір — зафіксувати світ, який формується, передусім для самої себе.

Олексій Чупа: Для нашого народу люди, які пишуть, завжди були чимось на зразок колективної совісті. І ми не зобов’язані, але перед кожним з нас стоїть завдання описувати те, що відбувається з країною і з людьми, які нас оточують. Література в широкому сенсі стосується психоаналізу. Пишучи книги, ми оговорюємо свої страхи, ми намагаємось їх позбутися і допомогти іншим з цим теж впоратись.

Артем Чапай: Завдання письменника — відображати реальність. Утім як саме питання скоріш естетичне, ніж політичне. У будь-якій літературі ти відчуваєш передумови, з яких виходить автор. Джордж Орвел у тексті «Чому я пишу» каже, що намагається не писати пропаганду, але йти до суспільства за певним політичним вектором. Є речі, які змушують писати. 

Любов Якимчук: Хороша проза завжди ідеологічна. Така, що підштовхує читача до певного висновку. Якщо ми зображуємо хорошого героя, який в кінці війни або ще під час помирає, то він стає небажаним — ніхто не бажає бути на нього схожим, ніхто не хоче помирати. Зараз нам особливо потрібна література, яка більше штовхатиме нас до життя.

Якісна література vs. пропаганда

Артем Чапай: У перший рік війни вийшов шквал книжок, бо всі намагалися проїхатись по цій темі. Потім все заспокоїлось. Тема набридла. Можливо, через кілька років з’явиться щось вартісне. Книжки «Прощавай, зброє» Гемінґвея і «На західному фронті без змін» Ремарка вийшли через дев’ять (одинадцять, – MediaLab) років після Першої світової війни. Обидва письменники служили там, але не писали одразу. Зазвичай якісна література не може швидко писатися.

Артем Чех: За десять років ніхто не буде читати твої пости у Фейсбуці, але читатимуть твої книжки. І оцінюватимуть війну саме за твоїми книжками — документальними, художніми. За 5-10 років станеться вибух воєнної літератури. Усе залежить від градусу на фронті. А зараз у нас умовне перемир’я: двоє поранених, один загиблий — війни особливо немає.

Настя Станко: Письменникам легше, ніж журналістам. На медіа тиснуть: не порушуйте тем корупції чи контрабанди до закінчення війни. Утім правда у тому, що війна некрасива, малогероїчна. І нам треба описати весь біль, весь бруд і всю жовч цієї війни.

Артем Чапай: Ще до початку активних бойових дій я потрапив на допит у штаб АТО. Це були тортури з боку українських військових. Як журналіст я не знав — писати про це чи ні. Проте знайомі казали: обов’язково писати, бо якщо армію не контролювати, вона перетвориться на зграю. У журналістиці треба робити все дуже швидко, а література має перевагу — є час подумати. Зараз все ще є дуже сильний попит на пропаганду. А в ідеалі літературою війни має бути поліфонічний роман. Треба намагатись повною мірою передати протилежні погляди. І це варто робити з відстані, коли вже всі заспокоїлись, коли ти можеш описати персонажа, як повноцінну людину, навіть якщо не погоджуєшся з ним. Якісної літератури про війну досі не було, тому що вона би не пройшла. Хоча вже зараз існує один вірш, який залишиться в українській класиці на рівні Шевченка чи Франка — «Звідки ти, чорна валко, пташина зграє?» Сергія Жадана.

Любов Якимчук: Поезія може реагувати швидше, бо це переважно коротка форма. Літературознавець Михайло Бахтін розглядає поезію як монологічний жанр, який висвітлює лише позицію ліричного героя. Я підходжу до поезії так само, як до прози — мають бути різні голоси. У мене є вірш на складну тему — про зґвалтовану жінку. Я не кажу, хто це робить — бойовик чи військовий ЗСУ. Неважливо, хто ця жінка і кого вона підтримує. Я показую жахливість того, що ґвалтують жінку, що під час війни відбуваються страшні речі. З прозою важче, ми можемо сфальсифікувати факти. Але емоційну історію сфальсифікувати неможливо, емоція більш правдива.

Артем Чех: Поезію про війну писати легше, тому що там присутня метафоричність, образність, і ми не знаємо, хто зґвалтував ту жінку. З прозою набагато складніше, ти не можеш не сказати, хто це зробив. Читач цього вимагає. Якщо це буде солдат ЗСУ, тоді писати цю книгу зараз — це смерть письменнику. Його з’їдять і заклеймують. Навіть через десять років він навряд чи потрапить до шкільної хрестоматії з літератури, навіть якщо буде геніальним письменником.

«Навіть у снах пахне горілим»: чого бояться письменники

Олексій Чупа: В мене є два страхи. По-перше, я боюся закінчити книгу і усвідомити, що я у ній виявився однобічним, що немає діалогу. По-друге, я ніколи не пишу, що люди, які виїхали з окупованих територій, більше туди не повернуться. Ці люди усвідомлюють ситуацію, але все ж живуть з мінімальною надією — це тонка і дуже болюча межа. Для більшості тих, хто виїхав, дім втрачений назавжди. А говорити про втрачений дім дуже страшно.

Любов Якимчук: В моєму домі на окупованій території живе бойовик. Єдиний спосіб впоратися із цією ситуацією — це відмовитись від цього дому. Тільки тоді ти можеш починати будувати щось нове. Поки немає відмови, є сподівання повернутись, яке руйнує тебе зсередини, призводить до депресії і постійного страждання. Я відмовилась від дому і перестала заздрити бойовику, який спить на ліжку моїх батьків. Проговорюючи якусь проблему, література показує певний шлях її вирішення, але ця функція не є основною. Люди купують літературу, тому що хочуть відчути певні емоції, але мають бути і побічні позитивні ефекти.

Олексій Чупа: Мені ця відмова від дому далася відносно легко, тому що я ніколи не асоціював себе зі своїм містом, сам хотів звідти їхати, просто все сталося набагато швидше, ніж я планував. Проте останнім часом я дедалі частіше відчуваю, що в кожного з нас валізи зібрані під прицілом, і тепер навіть у наших снах пахне горілим.

Артем Чапай: Дуже важко писати про війну, яка досі триває. Якби ця війна закінчилася, наш герой би помер, але ми б мали певний результат — перемогу, статус-кво абощо.

Артем Чех: Пишучи зараз про війну, дуже складно триматися нейтралітету. Навіть якщо ти за правду. Мій герой загине, і людина, яка дочитала книгу, буде думати: «Чекайте, а за що він загинув? Де результат?» Це дуже страшна штука — не знати результату.

Зображення: hromadske.ua