Про головну проблему культурної журналістики, три етапи написання якісного матеріалу про музику і чому видання про культуру прагне впливати на суспільство, розповідає шеф-редактор Cultprostir Ігор Панасов.

Як починався Культпростір?

Улітку 2013 року наш інвестор, арт-менеджер Юрій Комельков зацікавився культурним простором країни. У грудні зібрали команду. Ми домовилися: зі середини січня починається робочий процес. Числа 17-го чи 18-го зустрілися — тут кожен день важливий. Ми ще не розуміли серйозності усього, що відбувається. Не усвідомлювали, що можемо опинитися поза законом, і розійшлися із тим, що у понеділок виходимо працювати. За три дні сталося багато подій. Посипалися усі домовленості з рекламодавцями. До квітня була тиша, і я вже не сподівався, що щось відродиться. Коли відчуття, що війна підступає, стало дуже гострим, мені сказали: виходимо на роботу. Це був шок. 15 травня ми почали готувати запуск, а 1 липня – стартували.

Чому саме видання про культуру?

Тому що саме цього і бракує. Я не зустрічав жодного онлайн-видання, сконцентрованого на культурній тематиці. Це завжди додаток до чогось або часто має образливе формулювання «стиль життя», де і музика, і кіно, і машини, і гаджети. Я не проти, але це інше. Культура автомобілів існує, проте це більше пов’язано зі споживанням матеріального, ніж духовного. У нас, крім музики і кіно, є ще театр, арт тощо. У цьому і була ідея – зробити те, чого до нас не робив ніхто. Ми прагнули впливати на тло подій у країні. Я хотів, аби з’явилася точка відліку, за яку могли б зачепитися люди, яких цікавить не жлобство, а витонченіші речі.

Про щось свідчать цифри? Вам вдається впливати?

У нас 150-200 тисяч унікальних відвідувачів щомісяця. Можна вважати, що це мізерно, бо новинні ресурси збирають по 500 тисяч на добу. Проте є просте пояснення: гаряча новина одразу розходиться, а ми робимо ставку на якість. Нам потрібні люди, які не зацікавляться випадковою «смаженою» подробицею. Щоправда, такі теми є і у культурній сфері, і ми цим користуємося, аби залучити новий інтерес. Я переконаний, що заголовок не повинен брехати, проте може випинати будь-які сторони інформації. При такому підході ми цінуємо наших відвідувачів. Наше завдання – зробити так, аби читач повернувся. Ми хочемо показати, що тут зібралися люди, аби вести діалог, який як форма життя поки не надто популярний. І предмет цього діалогу – усі форми творчості.

Як нарощуєте аудиторію?

Америки я не відкрию. В онлайні є чотири джерела: пошукові системи, прямий трафік, соцмережі та оплачений трафік через агрегатори. Ми користуємося усіма, включно з останнім. Я розумію, що з Ukrnet часто приходить неякісна аудиторія. Утім з цих користувачів ми відсіюємо для себе якісних, і робитимемо це доти, доки це буде ефективно. Із пошуковиками налагоджуємо відносини: що більше живеш в інтернеті, то дружніший ти до них. Прямий трафік теж зростає – часом доходить до 20%. І, звичайно, ми робимо величезну ставку на соцмережі. Аудиторія, яка активно думає, сидить у Facebook, Twitter і трішки у Вконтакте. Сторінку у Вконтакте ми запустили недавно – зараз маємо близько 2 тисяч підписників, але ця аудиторія виявилася сумлінною. З них близько 500-700 людей щодня приходять на сайт.

Що читають найчастіше?

Я хворобливо скромний. Утім ці півтора роки привчили, що потрібно визнавати свої успіхи. «Музика» – найпопулярніша. Я чекав, коли з’явиться майданчик, на якому я зможу розповідати, скільки у нас талантів — виводити цих людей з тіні, з підвалів і кімнат, де вони, страждаючи, не можуть отримати відгуку. Стався збіг: з одного боку – моє бажання, з іншого – на хвилі війни, після Майдану, виявилося, що це потрібно. Я не уявляв, що за кілька місяців можна отримати армію у кілька тисяч читачів.

Друге місце – «Суспільство». Тут усі соціально-культурні питання. Ми не пишемо про кримінал, проте якщо клуб Closer у Києві закривають без спеціального дозволу, то ми це висвітлюємо. Влада заходить у культурне поле, проявляє себе – ми повинні відреагувати. Ми навіть робили інтерв’ю із поліцейською, бо це своєрідна культура – нова форма, манера поведінки. Щодо виключно політичних і соціальних проблем – ми туди не заходимо.

Наступна у рейтингу – рубрика «Кіно». Зараз ще беремося за систематичну публікацію фотопроектів. Раніше займалися нерегулярно, але це викликало інтерес. Для «Арту» і «Літератури» немає аудиторії, яка і знає про нас, і розуміє цю мову. Що стосується жанрів, то це вистрілює несподівано. Що більше у тексті авторського, то більше у ньому гостроти. Тоді матеріал потрібніший.

Як доносити «Арт» і «Літературу» так, щоби це цікавило кожного?

Юрій Комельков каже, що для таких категорій навіть у Європі немає великої аудиторії. Утім я вважаю, що читача треба виховувати. Потрібно шукати мову, зрозумілу людині, далекій від території, де живе сучасне мистецтво. Не у сенсі – бути примітивним, а виразним і зрозумілим. Розмовляти не із самим собою, не замикатися тільки на колі однодумців.

Ви у пошуку цієї мови?

Радше у пошуку автора, який володіє такою мовою. Люди з галузі арту кажуть, що на ринку ситуація «не дуже». Ті, хто себе зарекомендували, пішли на менеджерські позиції і не займаються журналістикою. Проте ми намагаємося. Був матеріал, де авторка побачила українських артистів як різні стилі мистецтва. У кожному вона знайшла характерну рису й іронічно це пояснила. Ось тут, на стику жанрів, народжується інтерес. Людина, яка цікавиться Джамалою, дізнається щось нове. Коли наступного разу ми висунемо виставку абстракціоністів, вона вже не буде шарахатися. Мені здається, десь тут пролягає шлях до читача.

Невже до вас ніхто не запропонував концепцію видання виключно про культуру? У чому, на ваш погляд, головна проблема культурної журналістики?

Думаю, ніхто не хотів ризикувати. До Майдану рівень інтересу і рефлексій українського суспільства був настільки низьким, що ми зрештою з’явилися вчасно. Може, нічого б доброго не чекало цей проект раніше. Вочевидь безнадія у головах людей, в яких могли народжуватися такі ідеї, їх зупиняла.

У культурну журналістику раніше більшість потрапляла за залишковим принципом. «Нічого іншого не вдалося — піду-но напишу про кіно чи музику. Я ж її слухаю. Я ж твори у школі писав». Я не про те, що усі народжуються геніями . Відсутність бажання навчитися – ось що сумно. Тобто на політиці і економіці треба знатися, а про кіно написати – пішов у кінотеатр, подивився фільм і цього достатньо? «Я думаю, що фільм – відстій, актори грають погано». А чому? В якому контексті вони з’явилися? Чию манеру наслідують? У допитливої аудиторії складалося враження, що немає сенсу купувати журнали/газети і ходити на сайти. Утворилося провалля, яке доводиться зараз долати, формувати шанобливе ставлення до культурної журналістики – не дилетанти приходять писати про кіно, а люди, які мають бекграунд, розуміють, як побудована індустрія, знають історію.

Одна з цілей Культпростору – просувати українську музику. Як писати про неї так, щоби хотілося слухати, і критикувати так, щоби не відбити бажання?

Поява хорошого матеріалу про музику долає три етапи. Перший – самозречення. Ти дозволяєш музиці заповнити себе. Другий – аналіз і збір інформації. І третій – сісти і написати. Це буває дуже непросто, бо ти сповнений емоцій, голова розривається від інформації. А з приводу критики – якщо це жорстко, то йдеться про те, чого і не треба слухати. Також важливо, аби автор не втратив повагу до творця музики. Якщо є нещадний сарказм, то читач сміятиметься, але щось пропустить. Потрібно писати так, щоби аудиторія відчула: навіть якщо музикантові не вдалося, ви переймаєтеся тим, що відбувається.

Які у Культпростору успіхи на ниві музичної журналістики?

Уже 8 місяців наш портал спільно з радіостанцією «Джем ФМ» готує програму «Селекція». Відомі музиканти приходять до студії і презентують молодих. Це друге місце за важливістю. Перше – проект «Слава України». Це книжка про 120 нині живих діячів культури. Команда нашого сайту написала для неї половину статей. Зараз видання готують до друку. Швидше за все, вийде восени. Третє місце за важливістю – Культпростір Хаб у Музеї Історії Києва. Вони надають майданчик, а ми реалізовуємо проекти: буде медіаклуб, де зустрічатимуться журналісти, які пишуть про культуру, вже працюють школа арт-журналістики і школа мови «Поліглот» (speaking club). Ще маємо задум зробити політичний театр, бо рішення влади не проговорюють у суспільстві. У ньому братимуть участь актори, політики і усі охочі. Відбуватимуться дискусії. Ставитимемо сценки у дусі «Що відбудеться, якщо Верховна Рада прийме той чи інший закон».

Чи можна назвати ці проекти способом монетизації?

Звичайно, треба ж за щось жити. Досі інвестор вкладає свої гроші. Але ми відчули, що певний бар’єр вдалося подолати. Йдеться про репутацію: коли зустрічаєшся з музикантом чи художником, то вже не доводиться довго пояснювати, звідки ти. Поки що я не бачив жодної людини, категорично незадоволеної нашим проектом. Це надихає, і ми почали вести переговори з одним з міністерств. Поки не хочу розповідати, з яким саме. Хочемо, аби наш контент був корисним для іноземців, які хочуть щось знати про Україну. Оскільки такої концентрації української культури більше немає ні у кого, нами зацікавилися. Ведемо переговори, аби нам дали гроші на продукування нового контенту і переклад іншими мовами. Утім держава – це інерція і бюрократія. Ще невідомо, чи вдасться. Ще є гранти. Ми запізно схаменулися, але сайт живе, тому є сенс цією темою займатися. Сподіваємося, гравці культурного ринку відреагують на наші пропозиції – спецпроектів чи окремих матеріалів без реклами, які висвітлюватимуть ту чи іншу тему. Банерна реклама – це копійки. Вона вимагає багато посидючості та уваги, але не приносить грошей, які можуть підживити проект.

Чи не побоюєтеся, що держава захоче на вас впливати?

Така небезпека завжди існує. У цьому я сподіваюся на волелюбний дух нашого засновника і на власне небажання танцювати під чиюсь дудку. Культура – це останній простір, який має здатися.

Спільнокоштом користуєтеся?

Поки що віримо у власні можливості. Для нас на сьогодні важливіше, щоб люди нас читали, а не давали гроші.

Чи не замислювалися про розширення Культпростору? Не хочете писати ще й про світову культуру?

Ми природно зачіпаємо світовий контекст, коли розповідаємо про українця, який робить проект за кордоном. Ми робимо інтерв’ю з тими, хто приїжджає з інших країн. Розповідати про світову культуру без прив’язки до України, було би круто, але ми зможемо це зробити, коли з’явиться ресурс. Поки ледь даємо раду із тим, щоби не оминути увагою усього, що діється тут. Якщо будуть гроші, то зможемо замовляти матеріали за кордоном. Це має бути не по-дилетантськи, а якісно. Ще років зо два-три нам потрібно концентруватися на тому, що тут відбувається. Ми довго були неуважні до усього, що лежить під ногами.

АВТОР: Вікторія Топол

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.