FavoriteLoading 

Під керівництвом Інни Кузнецової Радіо Свобода перетворилося на конвергентний ЗМІ, який продукує текстові і мультимедійні проекти. В інтерв’ю головред київського бюро розповідає, коли закриють Радіо Свобода в Україні, чому радіо — це хороший спосіб донести суспільству правду і як реагують люди з окупованих та анексованих територій на проекти про Донбас і Крим.

Після розпаду Радянського Союзу Радіо Свобода покроково припиняло трансляцію у країнах Балтії, в Польщі, Словаччині, Чехії, Угорщині і Румунії, мотивуючи це тим, що там радіо виконало свою місію. Коли у вас буде відчуття, що ви виконали свою місію в Україні? 

Коли життя в Україні буде таким, як в країнах Балтії, в Словаччині, Чехії та інших країнах соціалістичного табору, тоді, очевидно, наша місія буде виконана. Коли Україна подолає корупцію, тоді можна буде повісити величезного замка на дверях нашого радіо, і всі наші колеги підуть працювати у демократичних українських ЗМІ, які зможуть писати те, що є правдою, а не обслуговувати інтереси олігархів. 

На Радіо Свобода сьогодні ми бачимо багато відеосюжетів. Є окремі проекти, як наприклад «Схеми». Ви стали інтернеттелебаченням? 

Ми любимо говорити, що Радіо Свобода  це радіо, яке не лише говорить, але й показує. Нас можна назвати інтернеттелебаченням. Нас можна назвати бродкастом, який виробляє продукт для телевізійних каналів. Наша студія створювалася якраз під інтернеттелебачення. Вже потім телевізійники почали просити наш продукт. Це були переважно невеликі телеканали, які не мають можливості виробляти свій якісний контент. Ці канали хотіли співпрацювати з нами, але ми їм казали, що наші програми не телевізійні, якість відео не та, яка потрібна для телебачення, що в нас не телевізійний формат. І все одно телеканали брали наші програми, а ми були змушені підлаштовуватися під них і покращувати картинку. 

Радіо Свобода запустило проекти «Крим.Реалії» і «Донбас.Реалії». Наскільки ці проекти впливають на суспільну на окупованих територіях і які відгуки ви отримуєте? 

З відгуками з окупованої території усе не так просто. Ті люди, яким не подобається наш контент, кажуть нам, що ми пропагандисти, хоча ми такими не є. Ми отримуємо дзвінки від телеглядачів, коли мова йде про телепроекти «Крим.Реалії» чи «Донбас.Реалії». Подекуди люди телефонують, аби висловити своє обурення, кажуть, що ми нічого не знаємо про їхнє життя. Хоча інколи наприкінці програми знову телефонують і кажуть, що помилялися. У деяких людей мізки забетоновані російською пропагандою. З цим, звичайно, якимось чином треба боротися, а це можливо лише кажучи правду, інформуючи про те, як все є насправді. 

У вересні 2015 року Андрій Куликов відвідав так звану ДНР, взяв участь у телемості на одному з місцевих телеканалів. Після цього він закликав українських журналістів їздити в окуповані міста і вести діалог. Як ви ставитеся до таких ініціатив? З ким потрібно говорити у зоні окупації і хто повинен говорити? Чи вповноважені журналісти це робити? І як би ви реагували, якби журналіст Радіо Свобода без вашого відома взяв участь у такому телемості? 

Насправді журналісти Радіо Свобода працюють на окупованих територіях. Я не можу сказати, що вони так чинять з мого дозволу чи без. Радше без, бо переважно працюють іноземці. Українцям туди зась. Це дуже небезпечно. Більшість журналістів, які працюють у Києві, виїхали з окупованих територій, і зараз їх розшукує тамтешня влада. Стосовно діалогу: я бачила цей ефір Андрія Куликова. Я вважаю, що Андрій мав право їхати туди. Це його громадянська позиція. Я так розумію, йому гарантували безпеку ті люди, які його запрошували. Це також і картинка для російських телеканалів, яка мала показати, що журналісти можуть там перебувати. Чи можуть туди їхати багато журналістів? Навряд чи. Це не так вже й просто: потрібні спеціальні перепустки. Діалог, звісно, потрібно вести. Інша справа — з ким? Я б не вела діалог із керівництвом так званих республік. Але потрібно говорити з людьми. Мені здається, що радіо — це якраз хороший спосіб говорити зі всіма і водночас говорити із кожним окремо, тому що радіо — це інтимний спосіб спілкування. Ведучі на радіо через мікрофон звертаються не до мас. Вони завжди говорять до когось конкретного і думають про когось конкретного. І люди, які слухають радіо, також відчувають, що людина за мікрофоном звертається до них особисто, а не до когось абстрактного. І лише тоді, коли журналіст говорить до когось особисто, його думка стає впливовою і може зачепити душу слухача. 

Радіо Свобода дотримується стандарту балансу думок, але часто лунають звинувачення у тому, що воно у такий спосіб працює проти України. Чи є, на вашу думку, якісь обмеження для застосування стандарту балансу в умовах війни і чи можливо пояснити суспільству, чому баланс — це правильно?

Про баланс забувати не можна — інакше ви стаєте не журналістом, а громадянським активістом, блогером і про журналістику можна забути. Це звичайні норми, які потрібно пояснювати. Коли нам роблять закиди в ефірі стосовно цього – ми відповідаємо, коли нам пишуть листи – ми також відповідаємо. На нас подавали до суду, на нас писали скарги наші слухачі. Але це окремі люди, я не можу сказати, що це масово. Перед тим, як ми давали слово, наприклад, Захарченку чи «Моторолі», ми подавали їхню пряму мову у записі. Ми показували ці записи Міністерству інформації, і нам сказали, що ми діємо у межах чинного законодавства.

Останнім часом на «Радіо Свобода» стажується багато студентів різних вишів. Чи відчуваєте ви зміни у журналістській освіті? Чи можемо говорити про якісні зміни?

Все залежить від того, з якого вишу ці студенти. Наскільки вони самі вмотивовані. Був випадок, коли випускниця одного вишу після трьох тижнів стажування, причому не дуже фахової роботи, сказала, що навчилася більше, ніж за 5 років на журфаці.

Якими трьома словами ви б охарактеризували сучасний український медіапростір?

Молоді дівчата, олігархи і намагання бути патріотом.

Фото Олександри Чернової