Від чого буває боляче журналістам, продюсерам і редакторам.

Робота журналіста в редакції — суцільний дискомфорт, тут треба бути готовим до конфліктів, виснаження й професійного вигоряння. Погоджуєтесь? Ставте лайк. Ми — не погоджуємось. Багатьох негараздів редакційного життя можна уникнути, якщо говорити, слухати, поважати одне одного й учитись на чужих помилках. Ми вже писали про речі, які бісять редакторів, і про те, за що редакторів не люблять журналісти. Цього разу позбирали проблеми редакцій. 

Боляче, коли люди в редакції виконують не ті функції, які їм найбільше пасують. Шеф-редакторка програми «Ранок з Україною» Ольга Артюшенко називає три головні функції: придумування, планування і втілення. Людей, здатних поєднувати хоча б два типи функцій, украй мало.  

Наприклад, креативні стратеги можуть згенерувати ідею, але не розуміти, як її втілити. Як в анекдоті, де мишкам радили стати їжачками, щоб захиститись від сови. Аби так не сталося, потрібно чітко визначити, хто є хто, й правильно розподілити ролі та завдання.

Редакція ранкового шоу на каналі «Україна» — це майже три десятки людей. Журналісти, оператори й режисери монтажу відповідають за виконання. Ідеї генерують креативні продюсери, шеф-редактор і редактори. Продюсери з адміністраторами відповідають за план, бюджет і виконання. «Нещодавно креативна редакторка, прекрасна генераторка ідей, вирішила, що ведучий у кадрі має скуштувати борщ, — розповідає Ольга. — Адміністратор купив борщ у “Пузатій хаті”, налив у тарілку, віддав редакторці. Та поставила борщ на полицю для реквізиту. До ефіру залишалося три дні… Ведучий ледь не посивів, коли мусив їсти цей борщ». Тепер, за словами Ольги, редакторка «займається лише креативною складовою і соцмережами, де нічого не може скиснути».

Боляче, коли редактора не почули. Або редактор дав доручення всім, але нікому конкретно, або його слова хтось комусь не переказав. Таке часто трапляється у великих командах. Тому шеф-редакторка «Ранку з Україною» почала все записувати. «З часом я зрозуміла, навіщо створені онлайн-платформи з організації робочого часу й завдань на зразок Trello. Їх можна замінити хоч ґуґл-доком, але десь у загальному доступі мають бути всі завдання. Там можна відстежувати етапи їхнього виконання. Чати у фейсбуку — це мило, але треба суворо заборонити писати туди будь-що, окрім реально важливих питань. Інакше в чаті ВАЖЛИВО!!! ТЕРМІНОВО!!! будуть самі кошенята і меми», — каже Ольга Артюшенко.

Інформація може не тільки пропасти — її можуть не так зрозуміти. Ольга розповідає: «Якось ми готувались до зйомок марафону в Одесі. Журналістка доручила інформаційним продюсерам домовитися про екскурсію Одесою з Барським, який там виріс. Співак Макс Барських не розумів, чому його кілька днів умовляють поводити когось Одесою, адже він із Херсона. Але продюсери були невблаганні й майже його переконали, коли я втрутилась і пояснила: йшлося про коміка Бориса Барського». Тепер у «Ранку з Україною» журналісти фіксують свої заявки інформаційним продюсерам через ґуґл-форми.

Боляче, коли все треба пояснювати. Групова робота в медіях ефективна тоді, коли всі в групі знають, розуміють і вміють застосовувати одні й ті самі правила та практики. Коли ж люди в редакції постійно змінюються, або тоді, коли наполягають на своєму праві робити все по-своєму й не визнають правил, купа часу й сил іде на узгодження елементарних моментів.

Журналістка буковинської філії Суспільного телебачення Олена Дуняк каже, що деякі речі треба розуміти без слів. Наприклад, оператор має поділяти стандарти і правила редакції, де працює, уникати неетичних кадрів і знімати не абищо, а на задану тему. Це не потрібно проговорювати перед кожною зйомкою. «Наприклад, ми робимо сюжет про те, що купати шестирічних дітей в ополонці на Водохреща — це порушення їхніх прав, — каже Олена. — Інколи немає часу сказати оператору “жодних священиків у кадрі, знімай дітей, який тримають у воді, поки батьки не зроблять фото”. Оператор має розуміти це сам, бо про це сюжет».  Для журналістів і редакторів дуже важливо знати, що вони можуть довіритись оператору, не гаяти час на контроль і робити свою роботу.

Боляче, коли бракує робочих рук. У маленькій редакції з комунікацією проблем менше, каже головна редакторка онлайн-видання «Дивись.інфо» Валерія Печеник. Вона завжди знає, чим займаються автори, а кожен із журналістів розуміє свої обов’язки та обсяг роботи. Але коли у штаті троє постійних авторів, людського ресурсу просто замало. «Найприкріше, що кожен працівник має свій внутрішній ритм. Хтось довго розкачується й мусить доробляти все похапцем перед дедлайном. Хтось працює над текстом довше, ніж заплановано. Якби була можливість синхронізувати потреби з ритмом, у нас були б яскравіші, глибші, неординарніші матеріали», — коментує Валерія.

Продюсерка «Слідство.інфо» Дарина Шевченко каже, що проблема з розподілом часу може виникнути через нерозуміння, скільки зусиль на що потрібно. «Раніше ми не могли адекватно розрахувати час: нам видавалося, що накласти субтитри — це кілька годин (насправді ні), а фактчекінг “можна ввечері швиденько пройти” (ні, знову ж таки)», — каже вона. Довелося проаналізувати свої помилки та визначити оптимальний час для кожного процесу, згідно з яким редакція складає виробничі графіки.

Боляче, коли нема одного відповідального. Коли за одним процесом закріплені кілька людей, потім важко знайти винного в тому, що щось не вийшло: відповідальність перекидають з одного на іншого. На телебаченні, за словами Ольги Артюшенко, такі конфлікти часто бувають між журналістами і продюсерами.

Проблема «всі роблять усе» виникає й у маленьких командах, розповідає Дарина Шевченко зі «Слідство.інфо». «Розслідування — складний і непередбачуваний формат. Щойно постає терміновий виклик, треба видати якусь інформацію новиною, як на це може кинутись півредакції. Всі інші справи відкладають», — каже продюсерка. Часом ця проблема виникає через брак ресурсів: коли немає людини на ключовій посаді, наприклад, випускового чи редактора соціальних мереж, ці обов’язки розподіляють між собою інші працівники редакції. Потім, коли потрібна людина з’являється, важливо «повернути» ці обов’язки їй.

Боляче, коли діють лише за інструкцією. Людина може не хотіти робити більше, ніж це записано в її обов’язках. Скажімо, автори текстів ефективно працюють лише до моменту публікації, наводить приклад журналіст «Нового времени», який попросив не називати його ім’я. «Лише одиниці переймаються тим, як цей матеріал буде ширитись соцмережами, реагують на коментарі, пропонують цитати. Хоча насправді автор — це людина, яка найкраще знає свій текст», — каже журналіст.

Тележурналістка Ольга Мозгова розповідає про посаду, для якої на її телеканалі не придумали назви: крутити суфлер для ведучого. Зазвичай це робить хтось із операторів, проте, коли всі знімальні групи на виїзді, цим доводиться займатись комусь іншому з редакції. «Ведучі місцевого розливу вважають, що це обов’язок молодших (за статусом) журналістів. Робота не просувається, поки не прийде директор і не скаже: “Дорогенький, усі на завданнях вставай і крути суфлер колезі”», — розповідає вона. Необґрунтовані амбіції, за словами Ольги, теж можуть гальмувати роботу: «Кажеш оператору: поїдь, будь ласка, на ринок або на залізничний вокзал, познімай безхатьків. А він ображається, що це занадто дрібно для нього, людини з дипломом юриста. Йому б лише візити президента знімати».

Боляче, коли не цінують чужий час і простір. У великій редакції, за словами Ольги Артюшенко, все працює за принципом доміно. Навіть мінімальні зсуви у графіку чи запізнення можуть завалити процес. «Якщо ти півгодини куриш на сходах, поки тебе шукає вся редакція, ти ламаєш чиїсь плани й подовжуєш комусь робочий день, — пояснює редакторка «Ранку з Україною». — Журналіст не має запізнюватись на зйомки, а редакторки й інший менеджмент — на зустрічі й наради». Водночас її дивують редакції, які вимагають від працівників приходити на роботу у визначений час незалежно від того, чи це справді потрібно: «люди мають право на самоорганізацію».

Щоправда, іноді самоорганізація не працює, каже Ольга Мозгова. Наприклад, спікер каже: «Я можу зустрітись із вами лише о дев’ятій ранку», а оператор не планує починати роботу за годину до офіційного початку свого робочого дня. «Через такі лінощі може зірватись хороший герой сюжету або зчинитись сварка у знімальній групі», — нарікає Ольга. Самоорганізація передбачає також повагу до особистих кордонів і спільного простору. На думку Ольги, в університетах мали б викладати щось на кшталт офісного етикету. Тоді б не довелося пояснювати колегам, чому не варто вмикати музику, коли журналіст пише аналітику, або знічев’я відвертати увагу людини, яка розшифровує текст у навушниках.

Боляче, коли замість роботи безглузда нарада. Редакційні летючки — звична проблема великих редакцій, каже Ольга Артюшенко з «України». Коли нарад забагато, вони починають заважати роботі. «В більшості редакцій, де я працювала, летючки збирались за принципом “Не хочеш працювати? Збери нараду!” — розповідає вона. — Керівники-оратори могли годинами відволікати журналістів і редакторів від реальної роботи». На її думку, наради з усім колективом варто проводити щонайбільше раз на місяць або у разі, коли є важливі новації. Щотижневі летючки слід організовувати з мозковим центром редакції, а щоденні — з редакторами, аби узгодити верстку. Про якість роботи треба розмовляти з кожним працівником окремо.

Боляче, коли ганять прилюдно. Часто менеджери роблять демонстративні зауваження або «розбирають помилки» з журналістами на очах у колег. А потім дивуються: чому люди йдуть?  «Ми ще у школі не любили, коли нас критикували при всьому класі. А для дорослої людини на роботі це нестерпно. Це підриває авторитет і відкриває іншим твої слабкі сторони. Мудрі керівники — добрі психологи, вони так не чинять», — говорить Ольга Мозгова. Втім відсутність реакції керівника на роботу журналіста може бути ще однією проблемою, каже журналіст «Нового времени», який не схотів бути названим: «Реально демотивує, коли гаруєш як навіжений, а тебе неначе не існує. Так, зарплата — це винагорода, але матеріальна мотивація — це ще не все».

Боляче, коли нема змоги висловитись. Розмови на курилці та таємні чатики «без редактора» — часто єдиний спосіб для журналістів вилити негативні емоції та обговорити редакційні практики, які вони вважають неприйнятними. Похід до керівника на розмову — хіба що у крайньому випадку. Не всі керівники адекватно сприймають невдоволення, зауваження та навіть пропозиції підлеглих, а журналістам іноді легше звільнитися, ніж виборювати комфортніші умови роботи. Якщо говорити одне з одним, слухати одне одного й намагатися знайти порозуміння, перш ніж гримнути дверима чи кулаком по столу, — всім буде не так боляче.

Головне зображення Lance Grandahl

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.