Хто відповідальний за безпеку журналістів-розслідувачів.

Минулого року у світі вбили 65 журналістів та працівників медіа. Засновник Центру розслідування корупції та організованої злочинності Дрю Салліван переконаний, що багатьох смертей можна було б уникнути. Просто журналістів ніхто не вчить оберігати власне життя. А очільниця «Громадського телебачення» Наталія Гуменюк каже, що важливо правильно спланувати розслідування та завжди бути на зв’язку з редактором. Як працювати, коли життя під загрозою, Дрю Салліван та Наталія Гуменюк розповідали під час Mezhyhirya fest.

Дрю Салліван: Робота журналістів схожа на роботу пожежників. Проте пожежники користуються захисним спорядженням та проходять тренінги. Ми ж стаємо журналістами-розслідувачами, вважаючи себе крутими ковбоями. Але немає історій, за які варто помирати.

Центр розслідування корупції — як Убер. Всі журналісти тут по-своєму фрилансери.  Ми запрошуємо їх з інших організацій, але ставимося до всіх, як до своїх працівників. Якщо вони виявляють стеження, я просто відкликаю їх з країни, де вони працюють. Павло Шеремет, Ян Куцяк та Дафна Галіція — за кожним із журналістів спочатку стежили, а вже потім вбили. Деякі з них помітили стеження, але не надали цьому значення. Я навіть знав журналістів, які махали рукою людям, які за ними стежили. Так зловмисники розуміли, що їх викрили. Але ж це не значить, що вони відступлять. Просто надалі стануть  уважнішими, і їх важче буде помітити. Нехтуючи ж безпекою, журналісти загрожують не лише собі, а й своїм інформаторам і колегам.

Організації, які займаються безпекою журналістів, вас не захистять. Вони не знають, як це правильно зробити, адже в кожній країні є свої нюанси розслідувальницької роботи. Наприклад, Комітет із захисту журналістів ефективно інформує. Щойно хтось помирає, вони перетворюють його на святого. Так було з Політковською. Проте вони не досліджують помилки, яких припустилися вбиті журналісти.

Якщо весь час поводитися однаково, можна легко стати мішенню. Тому частіше міняйте звичні маршрути, виходьте з дому та з офісу в різний час, користуйтеся різними засобами пересування. Якщо запідозрили, що за вами стежать, зробіть щось «дивне». Наприклад, без потреби обійдіть декілька разів свій квартал. Якщо людина продовжить йти за вами, ймовірно, це стеження. Зазвичай вбивці обирають дві локації — біля офісу або біля дому. Так було і з Павлом. Його вбили за квартал від дому.

Наталія Гуменюк: Іноді журналістів убивають, щоб припини конкретне розслідування, а іноді — щоб заглушити гучні голоси. Адже смерть таких людей деморалізує їхню редакцію та усю журналістську спільноту загалом.

Редакція має нести відповідальність за психологічну та фізичну безпеку журналістів. Не можна відправляти їх на небезпечне завдання без тренувань та налагодженого зворотного зв’язку.  Якщо журналіст отримує підозрілий дзвінок, саме ви, редактор, маєте припинити його роботу над розслідуванням. Іноді журналісти бояться видатися слабкими, несміливими або непрофесійними, сказавши про підозрілі дзвінки або людей, які за ними стежать. Тому саме редактор має комунікувати із журналістами весь час та дізнаватися про можливі загрози.

Інколи на безпеку потрібні гроші. Бувало, що ми вивозили журналістів із країни заради їхньої безпеки. Щоб мати на це кошти, подавайтеся на гранти.

Не дозволяйте своїм журналістам бути сміливими там, де це зовсім недоцільно. Звісно, дуже важко побачити межу між загрозою реальною та надуманою. Однак краще бути занадто пильним, ніж потім жалкувати.

Хоч що сталося: поганий зв’язок, важкий день, справи, — завжди інформуйте про своє місце перебування та стан. Це обов’язок. Я багато працювала в окупованих Донбасі та Криму і знаю, що редактору важливо розуміти, що відбувається із журналістом на такому завданні. Треба прописати, що робить редакція, коли журналіст не виходить на зв’язок.

Крім того, журналістові потрібна легенда. Коли вас зупинять на кордоні і спитають, із ким ви проводили інтерв’ю, важливо придумати, як не видати свої джерела. Також я прошу ніколи не писати мені нічого, що може викрити мене як журналістку. І ще: не варто постити у соцмережах нічого, що вкаже на ваше місце перебування чи поточні справи.

Подорожувати варто з мінімальною кількістю речей. Намагатися виглядати не як журналіст. Ночувати у місцевих або весь час змінювати локації. Навіть якщо я живу на квартирі, намагаюся не викликати таксі і загалом поводитися як місцева. Наприклад, у Донецьку я для цього купувала кілограм помідорів кожного вечора, коли поверталася додому. Дев’ятого травня у Севастополі я була з камерою, але намагалася виглядати як туристка. Можна для цього, наприклад, кульку повітряну купити. Це виглядає безглуздо, але дійсно допомагає.

Наталія Гуменюк, Якуб Парусинський та Дрю Салліван. Фото Костянтин Чернічкін, Kyiv Post

Дрю Салліван: Важливий комплексний підхід до безпеки. Треба турбуватися не лише про журналістів на завданні, а й обладнати ньюзрум. Досліджувати та розуміти потенційні ризики. Ризик — це вірогідність події помножена на її серйозність. Наприклад, вірогідність вбивства може бути низькою, але ризик загалом високий, тому що вбивство — серйозна загроза. Яна Куцяка вбили, коли він співпрацював із нами. Ми прорахувалися, не зрозумівши, наскільки висока вірогідність його смерті і як це може статися. Ми знали, що він працює над історією про дуже небезпечних людей. Однак недооцінили зв’язки між словацькою поліцією, владою та організованою злочинністю. Це була помилка, яка коштувала життя.

Психологічний тиск — це також велика загроза. Деякі журналісти зі Центру розслідування корупції мають посттравматичний синдром. Іноді вони зловживають алкоголем, наркотиками та дуже нервуються. Психологічний стан журналіста так само важливий, як і фізичний. У нас спочатку редактор контактує з особою, яка погрожує журналістові. Якщо це не допомагає, ми вдаємося до допомоги правоохоронних органів. Російські спецслужби, наприклад, деморалізують журналістів, проникаючи до них додому. Користуються вбиральнею і не зливають воду або з’їдають їжу. Це психологічна гра. Так вони показують, що мають доступ до журналіста та його дому. Ми дуже серйозно ставимося до таких речей. Наприклад, розпочали програму онлайн-терапії.

Наталія Гуменюк: Ми — маленька організація, але піклуємося про фрилансерів так само, як і про штатних журналістів. Перед тим, як журналіст починає співпрацювати з редакцією, він має обговорити всі ризики. Не треба боятися бути проблемними. Не можна соромитися говорити про безпеку. Треба знати, в яких ситуаціях редакція вам допоможе.

Треба також зважати на погрози в онлайні. Їх зазнають сотні журналістів. Ними намагаються маніпулювати, погрожуючи здоров’ю дітей, коханих, рідних. Про це теж треба говорити у редакціях.  

А щодо співпраці з правоохоронними органами… В Україні навіть можливість подзвонити міністрові внутрішніх справ не гарантує безпеку вашим журналістам.

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.