FavoriteLoading 

Засновник проекту Ukraїner Богдан Логвиненко про те, звідки і куди рухаються медіа


 Богдан Логвиненко – письменник, журналіст, телеведучий, літературний критик, редактор, громадський діяч, тревел-блогер. Працював у «Газеті по-українськи», на «1+1» і Першому національному. Подорожував автостопом по Західній Європі, Уралу, Сибіру, навколо Чорного і Балтійського морів. Мешкав у Південно-Східної Азії, працюючи гідом в iloveasia.travel в Індонезії, Малайзії, Сингапурі, а згодом і на Шрі-Ланці. Автор книжок «Перехожі» і «Saint Porno». Починаючи з липня 2016-го, тривають Богданові експедиції Україною разом із командою для проекту Ukraїner.


 

«Медіа  це все що нас оточує»

 

Моя бабуся часто каже, що «хватить в телефоні сидіти»: побутує  думка, що медіа зробили нас асоціальними. Однак насправді так було завжди. Медіа постійно привертали нашу увагу і натомість відвертали одне від одного.

Комп’ютерні ігри, реклама – це також медіа. Ми весь час отримуємо якусь інформацію. А важливо бути провайдером інформації. Українці створюють дуже мало медіа. Коли ми запускали проект Ukraїner, то спершу зайшли на YouTube і подивилися, що там вже було про Україну. Мені дуже хотілося, щоби під час подорожей я міг показати класне відео про свою країну, а тоді єдиним роликом був той, де вінок падає на Януковича.

Україна проходить шлях від величезної уваги до медіа до зневіри у них. Це рух від колективного до індивідуального. Кожна людина має критичний підхід до медіа, тому великі ЗМІ викликають недовіру. Кілька виринули саме під час Майдану, бо люди хотіли колективності. Усі тоді дивилися Громадське. А скільки людей дивляться зараз?

 

Чому немає значення, про що говорили Дудь і Собчак

 

Будь-яке індивідуальне медіа – це про щирість. Що більше ви будете ставити голос, думати про світло і кут знімання, то менше матимете підписників. Коли ви перед камерою, дуже легко зчитується, що ви не щирі. Останні кілька місяців я переглядав, що саме можна знайти в українському YouTube. За масштабами інформації Україна наприкінці списку. Це не через те, що у нас немає смартфонів чи журналістської освіти.

Мені дуже подобають медіа в Данії. В них є медіа на аудиторію в сто людей. В Україні запускають російськомовні медіа, бо впевнені, що з українською матимуть менше підписників. У нас ніколи не було школи журналістики. У нас була і є школа пропаганди. У тій самій Москві була власна школа. Щоправда, для обраних.

Не треба орієнтуватися на сусідні країни. Те, що в Україні з’являються аналоги чужих проектів, є великою проблемою. У нас і так багато копій. Мені здається, що проблема у рівні знання англійської. Інакше журналісти орієнтувалися б не на російські медіа, а на Захід. Мені не цікаво, про що говорив Дудь з Собчак. А ми продовжуємо орієнтуватися на ЗМІ, створені взагалі для іншого суспільства.

 

З Жулян в Бориспіль через Дубаї

 

Зараз ви можете у будь-який момент почати стрімити і стати ньюзмейкером. Однак в Україні таких людей, на жаль, дуже мало. Колись я певний час жив за кордоном, і коли повернувся, то започаткував ініціативу #NoVisaToUkraine. Кілька моїх друзів не могли в’їхати в Україну. Це було абсурдно. Ти їздиш світом і займаєшся промоцією, а люди банально не можуть отримати візу для в’їзду в Україну. Це був просто хештег де люди описувати свої історії. Ця акція не стала перемогою. Ми з юристами розробили список рекомендацій, і це дійсно спростило процес. З’явилися візи On arrival. Певний час це працювало тестово тільки в Борисполі. Одного разу подруга розповіла мені історію: вона летіла з Дубаї до Києва з австралійцем. Літак приземлявся в аеропорту «Жуляни». Там ця система не працювала. Впустити у країну цього австралійця не могли. Випустити і просто перевести у «Бориспіль» – теж. Що зробили прикордонники? Відправили іноземця на штрафне коло. Він мусив повертатись у Дубаї, а  звідти сідати на літак, який приземлявся у «Борисполі». Фактично, він летів з Жулян в Бориспіль через Дубаї.

Я не вірив, що не було людей, які про це говорили чи яких це не обурювало. Я просто написав пост і поставив цей хештег. Через тиждень ми вже мали понад сотню історій. Найважливіше, що саме нові медіа дозволили щось змінити. Віза в Україну в Нігерії коштувала 5 тисяч доларів. Багато хто казав, що таким чином ми захищаємо кордони. Проте за ці гроші вам дозволять в’їхати у країну буквально за кілька днів.

 

Експедиції Ukraїner

 

Зараз Ukraїner має мало спільного із майбутнім медіа: від моменту експедиції до виходу відео минає 3-4 місяці. Утім ми показуємо унікальні речі, які є позачасовими. Було кілька героїв, які не дожили до моменту, коли ми змонтували відео. В інших країнах схожі проекти підтримує держава. Нас підтримує бізнес. Вони зрозуміли, що якісного контенту про Україну нема. Ми постійно перебуваємо у чужому інформаційному полі. Ми мало знаємо про себе. Після виходу відео про вузькоколійку нам почали писати люди, які живуть поруч, але ніколи про неї не знали. Ми розуміли, що перевідкриваємо Україну для людей. Насправді українці мало знають про себе і недостатньо комунікують зі світом. Ми не знаємо що нас оточує, і не вміємо про себе розповісти.

Коли ми приїжджаємо на Закарпаття, місцеві говорять нам одне й те саме: зніміть про вирубку лісу. Тоді ми просимо порадити активіста, який запустив би якусь кампанію. Проте таких немає. Тоді й проблеми нема. Закарпатцям це не заважає. Аналогічно, коли приїжджаємо на Полісся, просять знімати про видобування бурштину.

 

Наживо

 

Під час Майдану Громадське використовувало живий стрім. Twitter, Instagram та інші соцмережі розвивають live-трансляції. Для чого? Аби захопити інтереси кожного. Ви слідкуєте вже не за великими медіа, а за тими, хто навколо вас. Коли все спокійно, немає терактів і масових зрушень, не загострюється почуття колективності. І людина найменше потребує медіа. Виникає потреба у самовираженні, і, як наслідок, з’являються персональні медіа. В Україні надзвичайно популярні відеоблоги і персональні сторінки, які виражають інтереси близьких вам людей.

Друкована журналістика помирає, тому що є live. Я свого часу працював у газеті, де новина йшла до читача тиждень. Live дозволяє опинитися у тому місці, де увімкнена камера, і вам для цього нічого не потрібно. Facebook, хоч і пізніше запустив live, але дуже швидко перегнав. Instagram зараз також доганяє YouTube.

 

Віра і VR

 

VR – це те, про що зараз говорять на усіх можливих медіафорумах. Так намагаються уявити майбутнє журналісти та репортажисти. За допомогою цієї технології можна передати майже усе. Третина американських сімей вдома вже мають VR-окуляри. Ця технологія стала дуже дешевою. Зараз ми починаємо застосовувати її у проекті. Режисер подекуди не знає, як треба знімати, але це дає нам перевагу: ми можемо самі встановлювати правила. Хоча з VR є чимало проблем. Наприклад, таке відео не можна дивитися довго. Наш вестибулярний апарат для цього непристосований.

Одне з перших наших VR-відео – про бабусю Віру, яка пливе на човні і співає. Вона хотіла і нас взяти на борт. У такі моменти ми шкодуємо що не могли зробити Ukraїner 10-15 років тому. Зняти хор бабусь, які пливуть на човнах і співають – це фантастика. Вона попросила нас придбати для неї мед, бо взимку часто хворіє, а поблизу не залишилося жодного пасічника. Ми не хотіли, аби це виглядало як плата за знімання, тому попросили підписників надіслати бабусі Вірі листівки, де б вони написали, що бачили її, і якийсь невеличкий подарунок. Ми назбирали цілу коробку. Для неї це була подяка від аудиторії.

Ми не можемо зняти майбутнє, тому фіксуємо теперішнє. Я думаю, що технологічно live-стрімінг буде швидко прогресувати. Вже розвивається VR-live. Через років зо два до України масово дійде VR. Все, що може бути аналітичним, переходить у текст. Все, що може бути live, буде live. Але це породжує певні небезпеки. З’являється багато Facebook-експертів. Зараз журналіст стає просто провідником інформації, підставкою під смартфон. Коли ми дивимося відео з однієї точки, то легко звинувачуємо людей, забуваючи про презумпцію невинуватості. Ми часто боїмося самі вийти в ефір, але із задоволенням обговорюємо інших.


Фото: Тарас Щепаняк