FavoriteLoading 

Дмитро Гнап, Анна Бабінець, Наталія Седлецька і Денис Бігус розповідають про боротьбу з корупцією, реакцію влади на їхню роботу, участь у міжнародному проекті Panama Papers, а також про особливості і потреби розслідувальної журналістики. Конспект доповідей українських розслідувачів на IV Lviv Media Forum. 


photo-02Наталія Седлецька, «Схеми. Корупція в деталях»

Цей рік був дуже багатим на журналістські викриття. Якщо можна так сказати, він пройшов під прапором антикорупції. Українські журналісти-розслідувачі разом із активістами та за підтримки нардепів домоглися фактично безпрецедентного відкриття реєстрів. Таких інструментів у нас раніше не було, і це кардинально змінило професію в бік доказовості, точності, аргументованості, обґрунтованості. Також ми опанували міжнародні інструменти, що дало нам змогу швидше, легше та більше виводити корупціонерів на чисту воду.

Це дає можливість проводити так звані розслідування фактів. Я ж хочу сконцентруватись на дещо іншому підході, аби відображати реальність більш повно і всебічно. Це розслідування явищ.

Наша програма «Схеми. Корупція в деталях» концентрується на розслідуваннях високопосадової політичної корупції, тому дуже рідко вдається зафільмувати те, що не лягає на папір: закулісні, підкилимні домовленості, «дерибан» потоків, посад, тобто кулуарщину української політики.

Такі нематеріальні речі є визначальними, адже дуже часто ми говоримо про якийсь конкретний факт. Утім хотілося б говорити про більш визначальні речі, у яких дуже складно схопити за руку.

В Америці діє низка законів, які в сукупності зобов’язують чиновників декларувати, документувати та звітувати про всі свої зустрічі, переговори, ділові обіди і навіть телефонні розмови. Саме так в Штатах протидіють корупції в політичних елітах, особливо на місцевому рівні. Для наших реалій поки що ментально це «космос». Поки такий дискурс не притаманний Україні, але саме тому я наголошую, що роль журналістів – виносити на передову такі питання і висвітлювати їх, щоб починати обговорення.

Коли ми розслідуємо явища, наприклад кулуарщину, журналіст повинен ставати розвідником, детективом, щоб отримувати необхідну інформацію. Наприклад, наш журналіст Сергій Андрушко, відслідковував те, хто приїжджав до Адміністрації Президента і Кабміну перед відставкою Яценюка. Також наш журналіст Михайло Ткач робить репортажі, де проливає світло на те, з ким зустрічається Президент. Ми не втомлюємось повторювати, що діяльність високопосадовців та Президента держави має бути повністю відкритою та прозорою. Роблячи такі сюжети, ми проливаємо світло на таке явище як кулуарщина. І після них олігархи починають шукати шляхи, щоб потрапити в Адміністрацію Президента непоміченими. Ми зняли, як у київському кафе Олександр Грабовський, якого називають куратором судів і прокуратури від президентської фракції, масово проводить зустрічі із представниками обох структур.

Проте, незважаючи на величезну кількість викриттів, влада обрала метод ігнорування. Немає належної і притомної реакції на журналістські розслідування. Більше того, впливові політики, маючи, на жаль, необмежений доступ до ресурсу спецслужб, органів внутрішніх справ, використовують їх задля зведення рахунків з непідконтрольними журналістами, антикорупціонерами.

Не можна не помітити, що останнім часом розгорнулась ціла дискримінаційна кампанія проти антикорупціонерів, журналістів та активістів, які намагаються розслідувати та протистоять цій системі. Зламані телефони, стеження, прослуховування, розповсюдження в мережі дискримінаційних матеріалів – це все наша реальність. Схоже, що все це має на меті не лише залякати або відбити бажання займатись цією справою. Я думаю, що мета проста – маргіналізувати журналістику, вивести її за дужки та помножити професію на нуль. Є взагалі ганебні факти фізичних нападів. Демонстративне неповажливе ставлення до журналістів та нашої роботи, повний ігнор цих випадків Президентом в сукупності дають право говорити, що нинішня влада, навіть старанніше за попередню, під вивіскою «Свобода слова», системно і з різних боків знищує журналіста-розслідувача як вид і саму журналістику як професію.

photo-04Дмитро Гнап, «Слідство.Інфо»

Розслідувальна журналістика потребує молодих, розумних, небайдужих людей. Потребує людей, готових стати поруч з нами, адже очевидно, що негідників дуже багато, а нас мало. Нас часто критикують: чому ми не беремо певну тему. А нам просто не вистачає робочих рук. Сьогодні ми стоїмо спина до спини, обороняючи правду і намагаючись захиститись від тиску, який протягом багатьох років чинила попередня влада і зараз чинить ця.

З одного боку в розслідувальній журналістиці дуже цікаво, з іншого – це той вид і напрямок журналістики, в якому немає сварок, немає конфліктів всередині, поливання грязюкою і так далі. В нас досить вузьке, але дружнє середовище попри те, що ми представляємо різні медіапроекти. Ми взаємопідтримуємо і доповнюємо одне одного, викриваючи те, що замовчується політиками та чиновниками. Тому я хочу запросити всіх молодих журналістів займатись не тільки новинною, економічною, спортивною чи розважальною журналістикою.

На жаль, сьогодні українські журналісти-розслідувачі, хіба що поруч із Національним Антикорупційним бюро, залишаються чи не єдиним правоохоронним органом. Тому приходьте в розслідувальну журналістику. Тут важко, часом небезпечно, але ти працюєш з чудовими людьми, тобі дякують незнайомці на вулицях, і ти крок за кроком змінюєш Україну.

photo-05Анна Бабінець, «Слідство.Інфо»

Зараз всі говорять про те, що Panama Papers змінили цей світ. Я маю честь бути частиною проекту Panama Papers в Україні. Рік тому німецька газета Süddeutsche Zeitung отримала близько 11 мільйонів документів і, залучивши журналістів в усьому світі, які почали з цим матеріалом працювати.

Я долучилась до проекту в серпні минулого року. Тоді ми визначили, що в базі фігурують близько 20 українців, до яких є суспільний інтерес: колишні і нинішні політики, бізнесмени. Ми зосередились на тих, у кого є висока посада, і поступово розкриваємо імена цих людей.

Перше прізвище, яке я стала шукати – Порошенко. Ми знайшли компанію, яка була зареєстрована у 2014 році, коли Петро Порошенко уже був Президентом України. Процес роботи над розслідуванням тривав приблизно півроку.

Оскільки у проекті брали участь різні країни світу, для кожної був свій час публікації. В Україні це було 3 квітня, неділя, 20:00. Саме тоді в усьому світі публікували матеріали щодо України. У нас був спецвипуск «Слідство.інфо», який вийшов на UA:Перший, Громадському телебаченні і 24 каналі. Він містив два матеріали: стосовно Петра Порошенка та Геннадія Труханова.

Всі бачили ефект, реакцію на ці матеріали. Після публікації був певний час, коли жодних коментарів не давали ні Президент, ні його радники. Потім була сформована певна низка тез, мовляв, офшори – це не так погано, структура готувалась для трасту, також була поширена думка, що журналісти – це маніпулятори. Ми ж мали відповідати, виправдовуватись за те, що зробили. Таким чином були зміщені акценти із відповідальності керівника держави на відповідальність журналістів, хоча жодної фактологічної помилки в матеріалі не було.

Panama Papers став великим ударом для світу, оскільки проект був надзвичайно таємним, і протягом року роботи 400 журналістів у різних країнах не було жодного витоку інформації.

На мою особисту думку, проект має зробити сильнішим цей світ. Зробити сильнішими слабких, а сильних – ще сильнішими. Я сподіваюсь, що після нього настануть зміни і в нашій країні. Виводити гроші за кордон при такій складній економічній ситуації, особливо для тих, на кого покладена відповідальність за долю цієї країни – це, м’яко кажучи, неетично.

photo-03Денис Бігус, «Наші гроші»

Чи робить розслідувальна журналістика світ прозорим? Безперечно. Проте я маю велику тривогу або навіть страх, що та прозорість, якої ми досягаємо, є самоцінною. Тобто громадянин і глядач, який дивиться на всі зловживання крізь стіну, яку ми робимо прозорою, сприймає це як паралельний всесвіт. Я дуже боюсь, що для глядача новини про зустріч Грановського з суддею, або 61 мільярд гривень, які Фонд гарантування вкладів повинен повернути вкладникам збанкрутілих банків – це якісь новини з потойбіччя.

Економічні зловживання, політична корупція і офшорні компанії – це не абстракція. Це все особисті речі в тому сенсі, що незаконне збагачення когось, раптові маєтки або гроші чиновників – це не гроші, які з’явились нізвідки. Це гроші, витягнуті з кожної кишені.

«Наші гроші» – це програма, у якій найчастіше вживають вислів «державні кошти», але я не знаю, як при цьому донести до людей те, що немає жодних державних грошей. Всі гроші в державі є грошима громадян.

Важливе відчуття і розуміння кожного про те, що до нього залазять в кишеню, і що це особисто кожного позбавляє майбутнього, адже відкидає країну на кілька років назад.

Сьогодні українській розслідувальній журналістиці, окрім свіжої крові і нових кадрів, не вистачає журналістики освітньої. Адже без того, хто буде дивитись на цей прозорий світ і робити якісь дії після цього, більшість матеріалів залишаться картинками за склом.


*Матеріал підготовлено за підтримки проекту USAID «У-Медіа», що виконує міжнародна організація «Інтерньюз»