Десять із половиною запитань головному відеотролю «Громадського».

На Майдані він був королем стримів, змушував тисячі людей слухати імпровізації на баяні та не вимикав трансляцію навіть під кулями. Зараз — знімає цикл відеоісторій про футбольних фанатів, які пішли воювати на Донбас, і каже, що робитиме документальні фільми для «Громадського», навіть якщо йому перестануть платити. Відеограф-документаліст «Громадського» Богдан Кутєпов буде на Lviv Media Forum 2018. Medialab перестрів Богдана після майстер-класу з мобільної журналістики у Львові та отримав відверті відповіді на некоректні запитання.

Цю розмову можна послухати:

Що треба робити й мати в кишені, щоб робити такі класні відео з прес-конференцій, як ти?

Як мінімум, ідучи на прес-конференцію, в кишені треба тримати дулю 🙂 На «Громадському» навіть жартують, коли нас запрошують на якийсь нудний брифінг у державну інституцію, що відправлять мене, — тоді, мовляв, обов’язково щось станеться і буде круте відео. Через свої відеозвіти я намагаюся показати справжній світ, а не той набундючений, який нам продають. Наприклад, мені цікаво показати прибиральницю, яка миє підлогу і бурчить, або дівчат у вишиванках і з короваєм, які чекають на аеродромі поважного гостя, стоячи в пуховиках і курячи тоненькі папіроси. Я показую справжній світ, але часто мене звинувачують у тому, що я спеціально шукаю зраду в усьому. Ніхто ніколи не любитиме тих, хто показує правду: сьогодні вона вигідна одним, а завтра іншим. Але якщо ти справжній журналіст, то маєш показувати те, що є насправді. Для цього деколи треба бути зухвалим.

Тобі ніколи не погрожували через те, що ти завжди намагаєшся дістатися до правди та не зважаєш на зону комфорту людини?

Ні, якось мене Бог береже. Хіба що гумова куля влучила в мій планшет зі сторони «Беркуту» на Грушевського. Під час виконання службових обов’язків мені щастить, а якщо перепадає, то хіба з дурості. Скажімо, пройшов я Майдан, їздив на передову, а потім якась побутова бійка, — і в лікарню.

Ти досить часто бачишся з президентом на різних заходах. Скажи, будь ласка, в нього дійсно така велика голова, як видається?

А ще кажуть, що в нього вух немає (сміється). Я навіть його номер маю записаний. До Революції Гідності він був звичайним, не найпопулярнішим політиком, який і в уряді Януковича встиг побувати, і стати співзасновником Партії регіонів. Я був з ним знайомий через Юрія Стеця, адже з ним у мене після роботи в «Телекритиці» були досить близькі стосунки. Думаю, Порошенко дуже нещирий. Навіть коли він сміється, все одно видно, що це фальшиво. Але це нормально, бо він має купу обов’язків, протоколів. Президент України — це не людина. Це інститут державної влади, а тому він не належить сам собі. І через це він перебуває в інформаційній бульці, бо все, що чує і знає, це те, що вигідно його оточенню, адже саме воно постачає його інформацією. Він впевнений, що проти нього плетуть інтриги. Але як би політики не намагалися подати себе з найкращого боку, я все одно стараюся показувати людей справжніми через якісь незначні деталі. А решту зроблять люди в коментах.

Коли ти висвітлюєш протести чи якісь масові заворушення, де є твоя межа між журналістом, який лише спостерігає і записує, і громадянином, який б’є морди?

Звичайно, складно стримити і бути повністю професійним, бо до тебе часто хтось лізе, чіпляється і хочеться їм відповісти, але ж не можна, бо ти — журналіст. Але деколи, буває, зриваюся. Наприклад, коли знімав проплачені мітинги Рабіновича, так звані «марші білих хустинок». Туди приходили люди з таких найбідніших верств населення, вони навіть не могли двох слів зв’язати. Я питався, проти чого вони протестують, вони відповідали «проти таких дураків, як ти» І в мене було дуже сильно внутрішнє протистояння, бо тоді вже пройшов Майдан, люди йшли на війну добровольцями і гинули, а в когось вистачало наглості за гроші виходити на так званий мирний протест. Я тоді вимкнув камеру, виліз на парапет і почав їм кричати, що вони стадо. В мене просто не витримали нерви, адже вони топталися по святому. Мені за той випадок соромно, і я більше так не роблю.

Чи є якісь теми, про які ти ніколи не будеш жартувати?

Я намагаюся не жартувати на дражливі теми, адже з мене колись сміялися і зачіпали мої почуття. Я, наприклад, є віруючою людиною, і якщо хтось жартує на релігійні теми, мені стає дуже неприємно. Мені хочеться уникати насильства та ретрансляції, тому я намагаюся бути дуже обережним.

Ти граєш на баяні і, наскільки я знаю, батьки не дозволили тобі піти в професійну музику. Жалкуєш про це?

Мої батьки обидва працюють в культурі. А коли мене після музичної школи скерували в училище Глієра, були 90-ті. Це були дуже скрутні часи для працівників культури — всі йшли торгувати на базар, бо не було що їсти. Мама мені сказала, щоб я не йшов у музику. Але я не шкодую, навпаки, вдячний своїм батькам за те, яким вони мене виховали.

Як так сталося, що ти став відеографом?

Я ніколи цьому не вчився, а просто любив спостерігати за роботою операторів на тих телеканалах, де працював після університету. Працювати з відео я почав на андерграундному фестивалі «ЗіксЗіксОне», який ми з друзями організовували в Києві сім років поспіль. То, по суті, був прототип «ГогольФесту». Там я дивився, як мої друзі монтують, а коли після фесту ми приїжджали вночі до когось з них на хату, всі лягали спати, а я дороблював ті відео, які вони почали. Я сам навчився монтувати в Adobe PremierePro, знімав на маленьку мильничку. Мої перші відео були жахливі. Але, видно, вони мали якийсь стиль, бо мої тодішні керівники на «Телекритиці», зокрема, Наталія Лигачова, сказали, щоб я продовжував робити це й надалі.

Ти дуже давно працюєш на «Громадському». Ти там через те, що це твоє єдине кохання чи тому шо тобі там добре платять?

Мені нормально платять, всього вистачає, але я не хочу більше. Це парадокс, але вважаю, що якщо людина готова робити свою роботу навіть тоді, коли за неї нічого не платять, то ця робота приносить особливе щастя. Людина ж, яка намагається завжди урвати більше, ніколи не буде багатою. Для мене «Громадське» — це друга сім’я, це більше, ніж заробіток. Якщо мені там перестануть платити, я буду грати на баяні в переході, робити сюжети для «Радіо Свобода», але все одно по мірі можливостей створювати якийсь контент для «Громадського».

Ти писав, що Мустафа Найєм «один з небагатьох адекватних нардепів». Ти вважаєш, що це нормально, коли журналісти йдуть в політику?

Те, як працює Мустафа, мені подобається, і я його підтримую. Проте всім своїм знайомим журналістам, які пішли в політику, я сказав, що вони тепер для мене такі самі політики, як інші. Якщо побачу, що вони кокаїн у туалеті нюхають, обов’язково покажу це по телевізору. Тепер вони стараються при мені більше кокаїн не нюхати. В політику я не піду саме тому, що є ці обмеження. Наприклад, я бачу, що мій товариш Єгор Соболєв вже не може про Саакашвілі сказати, що він популіст, тому що потребує підтримки його прибічників задля прийняття якогось важливого закону в Раді.

А якби ти міг стати на один день якимось політиком, ким би став?

Петром Порошенком.

І шо б ти зробив?

Виправився би.

Фото Катерини Хорощак і Анни Ютченко