Інтерв’ю з портретним фотографом Валентином Кузаном.

Перше закарпатське весілля Валентин Кузан фотографував у шістнадцять — підміняв свого батька, який, хоч і не був фотографом за професією, підзаробляв за допомогою камери. Навчатися Валентин поїхав до Ужгорода і вступив на журналістику. Стажуючись у місцевій газеті, причепився до колеги-фотокора» і попросив пояснити, як працює витримка і діафрагма. Відтоді Валентинові доводилося фотографувати «все-все-все», бути в опозиції до несмаку, замислитись про документальну зйомку і почати роботу над власним проектом. Тепер він живе в Києві і  працює в агентстві ділової фотографії The Gate Agency, а поза роботою знімає українських митців і збирається видати книгу їхніх портретів. Ми поговорили з Валентином про те, чому світлини мають розповідати історію та чому фотозйомка — це також інтерв’ю.

Meine Liebe Віра

В Ужгороді фотографу не випадає перебирати замовленнями: або знімаєш все-все-все, або тобі капець. Я знімав, наприклад, весілля. І це була суцільна боротьба: я боровся за те, щоб робити з весіль живі й природні, а не вульгарні постановочні фото. Фотографів із таким підходом до весільних світлин в області було лише кілька, і ми почувалися ніби в опозиції. Зате на Закарпатті є класний запобіжник від професійного вигорання — піст. Під час посту ніхто не організовує весіль, не замовляє фотосесій. А якщо порахувати всі пости докупи, виходить майже півроку. Такі собі канікули для фотографів.

Валентин Кузан. Фото Емми Солдатової

Уперше документальні світлини я робив у 2013 році. Ужгородський драматург Олександр Гаврош запросив мене знімати постановку його п’єси «Meine Liebe Віра» в обласному театрі: від моменту, коли актори вперше читали текст, отримували ролі, і до прем’єри. Оцінити результат цієї зйомки було складно: деякі світлини мені подобалися, але згодом я зрозумів, що окремих файних кадрів замало. Зібрані докупи, вони мають розповідати історію, як оповідання. Має бути початок, розвиток дії, паузи, деталі. Усе це — змістовне й обґрунтоване. Наприклад, фотограф, який працює в кольорі, повинен розуміти, навіщо використовує ті чи інші кольори (взірець у цьому — австралієць Трент Парк).

У 2012-му я познайомився з документальним фотографом Олександром Глядєловим. Завдяки йому усвідомив, чого мені на той момент бракувало: що фотографія може бути елементом дослідженням реальності, способом висловлювати важливі речі і звертати на них увагу інших людей. Фотографія — це мова, і зміст у ній — найголовніше.

Так я надихнувся на власний документальний фотопроект Cultprocess. Це чорно-білі портрети людей, які творять сучасну українську культуру: художників, письменників та музикантів. Я фотографую їх у природних середовищах, де вони працюють і творять: вдома, у майстернях, а також на масштабних подіях, які вони відвідують: на Форумі видавців у Львові чи на Книжковому арсеналі в Києві. Спочатку думав, що підготую проект за два роки, але тепер розумію, що це нереально і часу потрібно більше.  

Художник Борис Міхайлов. Фото Валентина Кузана

Люди, яких я фотографую, — не фейсбучні лідери думок. Вони творять культуру і творять смисли, але часто, за деякими винятками, до них прикуто недостатньо суспільної уваги. Дізнаючись про них, інші можуть збагатитися. Але дізнаються мало, і це свідчить про брак комунікації у суспільстві. Робота митців, яким присвячений мій проект, — це ніби дуже довго бити в одну точку, щоб зануритись глибше. Ці люди — осердя української культури. Справжньої, не пафосної. Насиченої, пружної, діяльної і дієвої культури. А ще — вони є осердям української ідентичності, яку ми захищаємо у війні, яка зараз триває. Фотографуючи їх і передаючи на фотографіях їх характер, я, наскільки можу, долучаюся до розгерметизації середовища, в якому про них замало знають чи замало розуміють, наскільки вони важливі.

Груші для інтроверта

Фотографуючи митців для документального проекту, я розчиняюся в процесі. Спостерігаю й лише зрідка провокую людину в кадрі зробити якусь дію. Ідеальна зйомка для проекту триває цілий день, і 80% часу займає спілкування.

Художник Олекса Манн. Фото Валентина Кузана

Спілкуватися можна по-різному: мій колега-фотограф сам багато говорить із людиною, яка в кадрі, я ж — завдяки журналістській освіті — задаю питання. Так можна ліпше зрозуміти героя, уникнути вимушених стандартних поз і дочекатися вдалого моменту для фото. Наприклад, одну з перших зйомок для проекту я робив із Тарасом Прохаськом. Приїхав до нього додому вранці, ми разом готували на кухні їжу, говорили. Я фотографував Тараса час від часу у процесі, але мало. А коли трапився влучний за відчуттями момент, ми відволіклись від інших занять і зосередилися на зйомці. Прощалися під вечір. Це була одна з найкращих зйомок у проекті, але, як це іноді буває, з технічних причин оригінали фотографій я втратив.

Іноді спілкування і розпитування не до кінця спрацьовує. Одного разу я приїхав фотографувати художника; не називатиму його імені і міста, де він мешкає, бо це відома людина. Це художник живе аскетично, він повністю присвятив своє життя роботі, і до нього постійно — як паломники — навідуються захоплені люди, які вважають його пророком. Художник розповів, що попередній фотограф із журналістом принесли на інтерв’ю пляшку. Я практично не п’ю і не розслабляю людей під час зйомок за допомогою алкоголю, і в тому конкретному випадку із художником це виявився мінус: поспілкувалися ми досить поверхово. Але якщо поїду до нього вдруге, все одно не питиму: граючи за цими правилами, просто не зможу ефективно працювати.

Фотоапарат допомагає одночасно ховатися від людей і дізнаватися про них щось цікаве. Але пофографувати людину і одразу подружитися з нею не вмію. Я жахливий інтроверт і близьких друзів у мене мало. Найкращий — ще зі школи. У першому класі він підійшов до мене і сказав: «О, в тебе є яблуко, а в мене — груші, давай поміняємося». Ми помінялися і дотепер дружимо.

Непогано виходить

Кілька разів у житті в мене пітніли долоні через братів Кличків. У дитинстві, коли я дивився їхні бої по телевізору, вболівав і страшенно переймався, якщо вони пропускали удари. Нещодавно — коли вони з працівниками свого благодійного фонду прийшли до нас в агентство на зйомку. З Володимиром вийшло 34 хвилини продуктивної зйомки, з Віталієм — 4 хвилини, бо він затримався у справах.

Напередодні я не міг заснути, хвилювався. У день зйомки — ще дужче, адже це кумири дитинства. І ось досяг такого рівня у професії, що їх фотографуватиму. О 13-й прийшов Володимир, ми познайомились. Я сказав: «Добрий день! Я сьогодні дуже хвилююсь, для мене це важливий день, я дивився ваші бої у дитинстві з батьком». Це одразу трохи розрядило атмосферу. Після зйомки він двинув мене по плечу кулаком, коли я йому показував фотографії (мене аж хитнуло), і сказав: «Слухай, а в тебе непогано виходить!»

Під час передвиборчої кампанії мені пропонували пофотографувати одного з кандидатів у президенти. Я відмовився, бо вважав його представником ворожого табору. Ворожого для України взагалі. Не можу якісно зробити свою роботу, знімаючи людей, які мені не симпатичні. Та й узагалі — ну його нафіг знімати таких людей. Тим паче що зараз я можу собі дозволити не робити цього. І це дуже тішить.

Зазвичай я не знаю політичних уподобань людей, яких фотографую, і не питаю, хто за кого голосував. Тоді проблем не виникає. Іноді людина може здатися на перший погляд неприємною, але часто це тому, що вона у стресі від майбутньої зйомки. Тоді я намагаюся подивитися на неї по-людськи: ми сідаємо, п’ємо чай хвилин із десять і спілкуємося. Це допомагає і мені, і їй.

Зосередитись на головному

До роботи в The Gate Agency я завжди працював сам. Бути в команді — новий досвід. Виявилося, що це ефективно: разом з іншими можна зробити набагато більше, ніж самому. Ролі між фотографами розподіляють за побажаннями: хтось любить портретні зйомки, хтось — репортажні чи індустріальні. Кожен робить те, що йому найкраще вдається.

За багато речей, якими я раніше мусив опікуватися сам, в агенції відповідають окремі люди: є ті, хто пропонують клієнтам наші послуги, ті, хто планує та організовує зйомки, пише брифи. Є асистент, який працює зі світлом. Фотографам залишається власне фотографувати і спілкуватися з людьми у процесі зйомки. Це і добре, і не дуже: бо не надто ретельне занурення фотографа у підготовчий процес може позначитися на результаті.

Замовники наперед пояснюють, навіщо їм потрібні фото, окреслюють кількість образів та локацій, які хочуть відзняти. Зазвичай ці світлини їм потрібні для публікацій у ЗМІ або на сайтах компаній. Це питання іміджу, яким люди не хочуть ризикувати, та оптимізації часу: можна виділити день на фотосесію і отримати купу фотографій в різних образах та стилях на кілька років уперед.

Валентин Кузан. Фото Емми Солдатової

Про заплановані зйомки я дізнаюся з календаря: з’являється запис, що о певній годині будуть наносити грим, о певній годині ми виставляємо світло, о певній годині людина заходить в кадр і ми знімаємо її півгодини. На фотографування менеджерів однієї компанії може піти цілий день.

Щоб уникнути шаблонних поз, я зазвичай прошу прошу клієнта стати там, де налаштоване світло, і час від часу, коли мені подобається його поза чи рух, кажу «о, отак залишіться!» і  підношу до очей фотоапарат. Український фотограф Саша Маслов, який живе у Нью-Йорку і часто мусить сфотографувати героя за лічені хвилини, вивчає притаманні людині пози і рухи наперед завдяки відео. Під час зйомки він попросить людину стати чи рухатися саме так, як вона це органічно зазвичай робить. Це неймовірний рівень.

Крім зйомок у студії, ми робимо репортажі з подій. Нещодавно фотографували Форум Президента України. Нас було п’ять фотографів, ми розподілилися між локаціями та домовилися, хто як плани зніматиме: хто — загальні, хто — середні, хто — крупні. Це був крутий досвід.

І шо?

Фотографу, як і будь-якому іншому спеціалістові, який працює у великому місті, легше сфокусуватися на конкретній темі чи техніці: наприклад, знімати тільки портрети. У Києві я можу собі це дозволити, бо тут багато людей. І це добре. В Ужгороді міг би перефотографувати всіх охочих за два тижні, а потім мусив би взятися за будь-які інші замовлення.

З іншого боку, коли роботи багато, вихідних мало, а за день інколи доводиться перефотографувати 60 людей, це виснажує. Мені бракує навичок відновлення енергії. Іноді мрію про те, щоб просто побути на самоті, почитати книжку чи поспати. Але це не дуже реально навіть удома: у мене троє дітей, вони хочуть спілкуватися і я теж.  Тому відпочинок — це штука, про яку думаєш в останню чергу.

Надихаюся і наповнююся силами, коли фотографую для свого документального проекту, бо відчуваю, що роблю важливу справу. А ще я нарешті не намагаюся стати екстравертом (раніше намагався). Не так давно зрозумів, що свою ідентичність треба прийняти та оберігати. Сказати собі: «Так, я інтроверт. І шо?».

Художниця Влада Ралко. Фото Валентина Кузана

Головне фото Валентина Кузана

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.