Як Марк Лівін із The Village підзаряджається, розповідаючи історії людей.


Марк Лівін працював у рекламі та маркетингу, а на дозвіллі писав художні книжки. Проте рік тому став заступником головного редактора українського The Village і повернувся в журналістику, щоб розповідати історії людей. Мати, яка виховує сина з аутизмом, жінка, чий чоловік помер під час футбольного матчу, київський SMM-спеціаліст із ДЦП або просто київський таксист герої його матеріалів, що стали форматом-візитівкою The Village. У травні Марк Лівін буде спікером Lviv Media Forum 2018. А поки що розповів MediaLab про те, як журналістика може лікувати героїв, читачів і автора.

Журналістикою я почав займатися, коли жив в Івано-Франківську. Працював у газеті «Вечірній Івано-Франківськ», яку запустили під вибори. Але тоді я цього не усвідомлював здавалося, що це класне, дуже перспективне видання, яке житиме довго. Запал і мотивація до роботи з’явились у мене саме тоді. Це дуже лоскотало еґо: те, що ти пишеш, читають люди!

Після виборів газету закрили. Я переїхав до Києва, але з рівнем регіонального журналіста знайти роботу в столиці було складно. Врешті потрапив у газету «Новости и сенсации», писав усякий шлак. Невдовзі зрозумів, що не зможу заробити в журналістиці стільки грошей, скільки мені потрібно, і зайнявся рекламою, копірайтингом, маркетингом. Паралельно писав свою першу книжку. У ній хлопець переживав смерть своєї дівчини, яка загинула через сімейні непорозуміння. Можна сказати, що соціальна тематика вже тоді, у двадцять один рік, мене надихала.


Ще спікери LMF 2018: Вільям Уріккйо


Переламним моментом стало «Громадське», куди я прийшов як маркетинг-директор. «Громадське» той локомотив, який мав би рухати ринок уперед. Це команда людей, які взяли за основу своєї роботи чесність, об’єктивність і гуманність. Вони дали мені сильний внутрішній стимул докопуватись до суті речей, знаходити правду і розповідати її людям. На «Громадському» я пробував робити репортажі з Книжкового Арсеналу, хоча необхідність систематично писати журналістські матеріали з’явилась уже на The Village.

Втім, я й тут не планував фігачити п’ять-шість фічерів на місяць. Проте ми на The Village часто кажемо: «ростуть люди росте бізнес». Ми розуміли, що людям, аби вони росли, потрібно демонструвати механізми роботи на власному прикладі. Тому я мусив писати багато.

У головреда The Village Андрія Баштового була пересторога, чи зможу я писати на будь-які теми. Тоді я запитав себе: а що цікавить мене? Наприклад, мовне питання. Переїхавши до Києва, я чотири роки розмовляв російською, аж поки після Майдану не вирішив більше цього не робити. Мені стало цікаво пригадати власну історію і поставити запитання людям, які свідомо опановують українську. Так виникла перша тема матеріалу для The Village: «Люди вчаться розмовляти».

Невдовзі я відчув, що резонуватиму тільки з дуже близькими мені темами, в яких хочеться розібратись; із тими проблемами, з якими я стикаюсь у реальному житті і які справді є. Тільки це працює як ідеї для текстів, вигадані ж теми   розвалюються.


Ще спікери LMF 2018: Ольга Гончар


Коли я писав книжку «Бабине літо» про хлопчика, чиї батьки розлучились, намагався зрозуміти, як мене самого травмував цей досвід.  А коли замислився над книжкою «Рікі та дороги», з’ясував, що нічого не знаю про інакших людей. Як до них ставитись? Як із ними спілкуватись? Як називати дитину з аутизмом, з інвалідністю? Як із нею взаємодіяти?

Журналістика стала для мене інструментом, за допомогою якого я зміг отримати відповіді на ці запитання. До деяких інтерв’ю я навмисно не готуюся, щоб виступати з позиції дилетанта, якому потрібно все розкласти по поличках. Моя журналістика полягає в тому, що я розбираюсь із проблемами, з якими стикаюся в житті, докопуючись до суті в процесі розмови з людиною, яка пережила те саме. Андрій Баштовий жартує, що це схоже на сеанси терапії.


Ще спікери LMF 2018: Ярина Серкез


Журналістика більш відповідальна за літературу. Вона повинна пояснювати суть речей і давати відповіді на очевидні запитання, часто прикладні й дуже схематичні. Журналістові не можна вигадувати, перебільшувати, ідеалізувати, впадати в будь-які крайнощі. Він повинен завжди знаходити баланс і зберігати критичний погляд на ситуацію. Ось у літературі я можу впасти в емоції, працювати у стані нескінченного потоку думок. Коли тобі болить, карбуєш кожне слово дуже швидко, не замислюючись. Якби я писав «Рікі та дороги» як журналіст, а не письменник, я ніколи б не дозволив головному героєві зробити те, що він зробив. Література це про те, що людина може не мати рації, але її історія все одно має право на життя.

Фото Сергія Сараханова

Водночас журналістика є добрим тренажером для літератора тим, що я називаю соціальною батарейкою. Коли ти не знаєш, про що писати, то йдеш і досліджуєш життя реальних людей, здобуваючи дуже помічний досвід. Виписуєшся механічно, розумієш структуру, контекст і бекґраунд. А головне взаємодія. Я не вірю, що можна написати книжку, не поспілкувавшись із багатьма людьми. В мене так було з усіма книжками, в тому числі зі «Силою дівчат», яку ми нещодавно видали. Я акумулюю енергію і досвід, аби потім вкласти у текст. Думаю, що заплачу за це, коли сяду писати великий роман.


Ще спікери LMF 2018: Тарас Білка


Я вірю в багатофункціональність і багатозадачність. За останній рік я писав новини, репортажі, лонґріди, ґайди, описував квартири й ресторани, адаптував біографії відомих жінок для дітей… Я можу робити багато різних речей, але є серед них такі, що приносять мені велике задоволення. Це людські історії, розповівши які, я можу щось змінити. Прості історії непомітних на вулиці людей, яка не є політиками чи лідерами думок, не мають мільйонів на рахунках, але є носіями унікального досвіду.

Інколи тексти наштовхують мене на несподівані спогади і думки.  Наприклад, нещодавно я записував історію про анорексію, яка змусила мене згадати про те, як моя мама позичала в сусідів півхлібини, аби ми мали що їсти. Це травматичний досвід, який впливає на все моє життя, але я не повернувся б до нього просто так. Журналістика це справді певною мірою терапія, яка призводить до внутрішніх змін.

Такі історії про алкоголізм, німфоманію, анорексію і багато іншого відображають досвід багатьох людей, які й самі собі не завжди можуть собі пояснити, що з ними відбувається. До того ж, кожна історія відрізняється від загальних уявлень про проблему. Тому я додаю до тексту дисклеймер попереджаю, що деталі цієї історії відрізняються від того, що ви можете знайти, наприклад, про німфоманію. Загальну характеристику проблеми допоможе дати експерт, якщо цього не може зробити герой.


Ще спікери LMF 2018: Яцек Утко


Мене зворушують історії глибоких людських травм. Я вірю, що в них дуже багато енергії більше, ніж у щасливих позитивних досвідах. Людина завжди намагається зрозуміти свою травму, тоді як щастя радше залишається неосмисленим.

Із моїми героями ми перебуваємо в більш-менш одній і тій самій системі координат. Готовність говорити на такі теми передбачає певний рівень психологічного та інтелектуального розвитку. Як правило, це вже сформовані люди, які розуміють, що до чого. Часто це мої знайомі через одне-два рукостискання. Це і перевага, і проблема The Village. Перевага в тому, що я пишу про те, що справді болить моїм друзям. Проблема що пишу про те, що болить лише моїм друзям, і часто не виходжу за це коло. Але ж я не можу писати про всіх.