FavoriteLoading 

Ольга Герасим’юк про те, як розговорити будь-якого героя через любов і турботу.


Ольга Герасим’юк не з’являється щодня на телеекранах, та все ж вона – одна з найважливіших людей української журналістики. «Проти ночі», «Особливий погляд», «Версії Ольги Герасим’юк», «Хочу і буду», «Іду на ви» та легендарне «Без табу», що втрималось на екрані десять років – це класика, за якою навчаються сучасні тележурналісти. А програма «Подорожні», з якою ведуча повернулась в ефір позаторік після тривалої перерви, засвідчила, що мінімалістичний формат щирої розмови сам на сам у студії залишається актуальним. На зустрічі зі студентами Школи журналістики УКУ Ольга Герасим’юк говорила про відданість професії і про те, як розуміти й любити будь-якого героя. Адже, за її словами, за кожною особистістю стоїть надзвичайна і неповторна історія.


Говоріть із людьми весь час. Не витрачайте час на стояння в черзі просто так. Наше життя – це черга, ми весь час на щось чекаємо. Змініть цей режим очікування на спілкування з будь-якою людиною, яка поруч – стоїть із вами в черзі по хліб, сидить поряд на лавці чи їде в транспорті. Говоріть із незнайомими перехожими, і ви дізнаєтесь неймовірні речі, які допоможуть вам зрозуміти: без непередбаченого діалогу, від якого ви абсолютно не знаєте, чого очікувати, не вийде нічого. Це моменти несподіванок – розмови без жодних картинок і жодної режисури. Й герої саме таких розмов творять найкращі журналістські історії.

Забудьте про себе і розчиніться в герої. Не потрібно готувати жодних сценаріїв: нехай розмова веде туди, де захована інтрига. Кожна людина захоплива, кожна подає позитивний посил. Вам має бути цікаво не лише те, про що вона думає, а й те, як вона думає. Але, зрозумівши її, ви повинні завжди пам’ятати про табу: ніколи не зраджувати людину, яка вам відкрилася. Неабияк складно захистити людей, які приходять до вас на розмову, особливо на телевізійне шоу. Журналісти, часом самі того не розуміючи, перекручують людське життя на м’ясорубці, і ці котлети споживає аудиторія. Тому глядач не переймається долею людини, з якою ви говорите: нею маєте перейматись ви. Без дешевих жартів, ненормативної лексики, фальші та кліпової естетики – усього того, що створює атмосферу неправди в ефірі.

Говоріть із людиною так, наче вона єдина у світі. І нічого в цю мить не існує, крім її особистого, її життя. Дивіться на неї так, щоб вона відчувала: ви не чекаєте команди «питай!» від режисера. Не втрачайте контакту очима. Вивчайте людину в процесі, але майте межу. Коли вона розповідає забагато, занадто відкривається, подайте собі сигнал зупинитись. Ваш співрозмовник навряд чи відчує сам, що треба зупинитись, адже, втягується, говорячи про власний біль.

Найважливіше – знайти правильну ноту, щоб зацікавити співрозмовника. Але не намагайтесь його надурити. Згадуйте історії, близькі вашому співірозмовнику, щоб знайти точки дотику. Випадок кожної людини є унікальним – про нього треба говорити іншими словами, іншим тоном, застововувати інші жести й емоції.

Страшні історії треба показувати делікатно. Попри те, що люди, видається, звикли до брутальності, їх перегодували цинізмом. У розмові з дуже страшними, жорстокими людьми теж є табу. Журналіст не повинен принижувати свого співрозмовника. Так, ви відчуєте, що співрозмовник вас обманює, але це теж цікаво. Не треба звинувачувати. Дайте глядачам побачити слабкість людини, якій, можливо, не вдасться виправитись. Таких людей треба почути, адже вони живуть поруч із нами. Навіть тих, хто обманює, треба простягнути руку допомоги. Ваш кулак має бути завжди у м’якій рукавичці.


Фото авторки