Інтерв’ю з канадським журналістом-розслідувачем, який написав книжку про торгівлю жінками і злиться на цілий світ.

«Жінки, яких продають у сексуальне рабство, — третій після наркотиків та зброї найбільш прибутковий товар на чорному ринку», — прочитаєте ви, якщо візьмете до рук книжку Віктора Маларека «The Natashas: Inside the Global Sex Trade». Родина Віктора походить з України, а сам він народився в Канаді. В дитинстві десять років провів в інтернаті, після чого зненавидів несправедливість, знущання і приниження. У журналістику потрапив випадково, коли зголосився розносити каву в офісі однієї з канадських газет, а потім написав свій перший текст. Це було розслідування про дітей, які повісилися на Різдво. Звідтоді вже 47 років присвячує себе журналістським розслідуванням. Під час шостого Львівського медіафоруму ми поговорили з Віктором про його життя, кар’єру і місію журналістів.


Як, на вашу думку, пов’язані медіа і демократія?

Справжня демократія — це коли люди мають право знати, що відбувається; коли у вашій системі координат право людей на знання стоїть на першому місці. Щойно уряд починає щось приховувати, або вдавати, що чогось не існує абощо, медіа повинні впевнитися, що громадськість отримує належний доступ до інформації. Тому що це її право — знати, що відбувається в політиці, в країні, місті, у дворі.

Але ж доступ до інформації — це питання не тільки політики, ринкові механізми економіки також впливають на це…

Так, звичайно. Але мають бути правила і закони, які чітко скажуть: громадськість має право знати, з чого складається їжа, яку вона їсть, право знати, що підприємства, де їм пропонують стати інвесторами, офіційні, і що їх не кинуть на гроші. Коли людина каже «я хочу знати, у що вкладаю гроші» або «я хочу знати, що їм» або «я хочу бути впевнена, що дотримані стандарти охорони здоров’я чи довкілля», відповідальні корпорації чи особи мають звітувати. Ніхто не просить їх розповідати про подробиці особистого життя, а лиш про те, що важливе для всіх людей. Якщо це впливає на громадськість загалом — чи це стан доріг, електрики, води, довкілля, питання пенсій, дітей в інтернатах чи жінок у притулках — що б це не було, люди мають право про це знати. Для того, щоб могти приймати свідомі рішення, щоб прийти до урядовців і вимагати змін.

Ви також раніше говорили, що журналістика має надавати громадські послуги. Саме це ви маєте на увазі, коли говорите про право на знання?

Так. На мою думку, щоб бути добрим журналістом, треба надавати послуги. Це значить не просто описувати як доконаний факт, хто що сказав чи пообіцяв (політики, наприклад, рідко дотримуються обіцянок). Надавати послуги — це коли ми кажемо людям: «Ми спостерігаємо за цим і цим, щоб упевнитися, що людина, яка обіцяє, справді виконає, виконує або виконала те і те. І що це відповідатиме цінностям спільноти і законові».

Гаразд, але тоді журналістика перетворюється на активізм. Як це співвідноситься з об’єктивністю?

Чекайте. Я вам скажу одну річ. Журналістика — не об’єктивна. Я бачив безліч політичних оглядачів, які протягом років повторювали: «Я об’єктивний!». Але придивіться уважніше до стилю їхнього письма. Це дуже складно для будь-кого — бути об’єктивним. І ще складніше тоді, коли бачиш знущання: збиткуються з дітей, б’ють жінок, полишають напризволяще людей старшого віку, нехтують природою. Коли ці речі бачиш, про них треба розповідати іншим. Ось це і є громадська послуга: ви знаходите проблему, ідете до тих, хто відповідальні, до політиків чи будь-кого, хто має вплив, і змушуєте їх звітувати. Немає сенсу просто переказувати базікання політиків: вони патякають щодня! Вони стоять у парламенті, чи як це зветься в Україні, і виголошують промови. Але це порожня балаканина, яка триває, триває і триває. Однак журналісти мають вимагати від них підзвітності в будь-якому разі: якщо ви знаєте, що щось не так із системою охорони здоров’я, що люди не отримують належного лікування, треба піти і спитати, чому так. Чому люди помирають, наприклад? І якщо мені кажуть щось на кшталт: «Послухайте, ви ж розумієте, це питання коштів…», я відповідаю: «А якби йшлося про вашу маму? Дочку? Брата? Батька? Ви б теж так сказали?». І вони не мають, як на це реагувати.

В цій парадигмі, яку ви описуєте, хороша ідея для журналістів стежити за розвитком історій, про які вони розповідають.

Так. Завжди стежте за своїми історіями. Я це бачу і в пресі, і на телебаченні: висвітлюють якусь тему, але зрештою ніхто не дізнається, чим там усе закінчилося. Мені це приносить величезну прикрість! Коли я роблю документальні відео на телебаченні, мої розмови з виконавчим продюсером іноді виглядають так:

(Я):  Треба зробити апдейт по такій-то темі.

(Продюсер): О, ні, ми ж уже про це знімали.

(Я): Ні, нам треба зробити апдейт, тому що нічого в тій історії не змінилося, або лише погіршилося.

(Продюсер): Ні, ми завершили з цим.

(Я): Ти що, дурний? Ми не завершили. Ми підняли проблему, нам пообіцяли, що розберуться з тим, минув рік, і нічого не змінилося. Ми повинні знову зробити про це матеріал.

Люди мають право знати, що нічого не змінилося, що щось погіршилося чи покращилося.

Від початку цього року принаймні два журналісти в Європі Ян Куцяк у Словаччині та Дафн Каруана Галізія на Мальті загинули. Потому на The Guardian опублікували текст, який починався так: «Ви можете вбити того, хто повідомляє. Але ви не вб’єте саме повідомлення». Чи справді, на вашу думку, повідомлення важливіше за людину?

Коли репортер вирушає на війну, ціле його життя опиняється під питанням. Я був на шести війнах. І мушу сказати, що помирати мені не хотілося. Моє життя як репортера було під загрозою, коли я розслідував речі на кшталт міжнародної торгівлі людьми чи наркокартелів. Я дуже обережний, бо бував у ситуаціях, коли на мене націлювали зброю.

Наприклад?

Наприклад, у Сомалі. Двічі. Мене витягали з машини посеред пустелі. В Боснії. В Косово. В Курдистані. Але я намагаюся бути настільки обережним, наскільки це можливо. Спостерігаю за людьми, дивлюся їм у вічі. І якщо знаю, що ситуація напружена, стаю вкрай пильним. Я не намагаюся умисно підставити себе. Знаю, коли потрібно відступити. Відступити не в тому сенсі, що взагалі не писати текст, а відступити перед небезпекою.

А якщо ви вже в халепі? Що тоді?

Знаєте, якщо ви хочете вийти у світ і писати про небезпечні речі, то маєте розуміти, що іноді ризикуватимете життям. Вас можуть залякувати, бити. Я бував у ситуаціях, коли переді мною людям ламали ноги, і я розумів, що це повна дупа. Мене могли вбити, але завжди щастило з таких ситуацій вибратися живим. Думаю, що маю янгола-охоронця.

Я завжди хотів робити матеріали, важливі для життя людей. Не для політиків чи езотеричних наукових журналів при університетах, а для життя всіх людей. Журналіст не може задовільнитися переписуванням прес-релізів чи переказуванням порожніх слів політиків. Коли я прийшов у професію у 1970 році, я прийняв рішення, що робитиму важливі речі. І я не думаю про те, що мене вб’ють. Бо ця думка паралізує. Журналістів залякують в Україні. Шеремета вбили, Гонгадзе вбили. Багато журналістів по цілому світі вбивають. І вони навряд чи хотіли бути вбитими. Але у них був драйв. У мене є драйв. Я розумію людей, які просто мусять робити свою роботу.

У сучасному світі легше поширювати повідомлення, ніж раніше?

Візьмімо приклад жінки-репортерки, яку вбили на Мальті. Її колеги сказали, що продовжуватимуть її справу, і вони це зробили. На її честь і пам’ять. І знаєте, що? Коли вбивають журналіста, це місце освітлюється прожектором. Це вже не одна людина із кишеньковим ліхтариком в руках, це величезна пляма світла. І цей прожектор не обмежується кордонами держави, він стає міжнародним. І його світло ніби промовляє: «Ви зробили велику помилку».

Але навіщо таких помилок припускатися? Навіщо вбивати, якщо вбивства дають стільки розголосу?

Якщо ви поглянете на злочинні угрупування, політичні партії чи на конкретних політиків, які часто бувають оточені кримінальними елементами, то побачите, що ці люди не думають, — вони просто зляться. Вони ламають журналістам ноги чи залякують їхніх родичів. Вони думають, що залякування буде досить. І, мушу сказати, напевно, у 95 відсотках випадків його справді достатньо. Багато хто відступається. А як боротися? Наприклад, одна корпорація прийшла до мене зі судовим позовом на багато мільйонів доларів ще до того, як мій матеріал опублікували. Усі в редакції страшенно перелякалися. Керівник цієї корпорації викликав мене до свого офісу. Коли я прийшов, він сидів, поклавши ноги на стіл. Став погрожувати. А я йому сказав: «Знаєте, що? Ви сидите на 44 поверсі бізнес-центру в Торонто. Щодня ви спускаєтесь ліфтом на перший поверх і виходите на вулицю. А перед будівлею бачите сині й сірі скриньки. На них написано: “Globe and Mail. Канадська національна газета”. От ви цю газету візьмете до рук і з неї дізнаєтесь, чи написав я наступний текст, чи ні».

Редактор тоді наполягав, щоб я зав’язував зі своїм розслідуванням про цю корпорацію. Я зробив вигляд, що недочув:

—    Шо-шо?

—    Зав’язуй із цим розслідуванням, — наполіг редактор.

Я замовк і почав дослухатися.

—    До чого ти дослухаєшся?

—    Слухаю, чи співає товста пані.

—    ???

—    Є такий вислів: «Коли заспіває товста пані, тоді це закінчиться». Я не чую, щоб вона співала.

Віктор Маларек на Львівському медіафорумі. 2018 рік. Фото Анни Ільченко.

Як би ви описали роль редактора в розслідувальній журналістиці? Окрім того, що він панікує і просить зупинитися.

У мене бували війни з редакторами. Деякі редактори, дізнаючись про майбутню співпрацю зі мною, казали: «Дідько. Чи не можна мені якогось іншого автора?». Тому що я борюся за свої історії. За кожне слово. Бували й редактори, які дуже мене підтримували. А був один, який ненавидів. Коли він звільнявся, підійшов до мене і сказав:

—    Знаєш, що?

—    Що?

—  Я ненавиджу тебе і ненавидів. Але ти, курва, найліпший журналіст із тих, кого я зустрічав.

Я подякував і додав, що теж його не люблю.

А чому ви боретесь за свої історії? Що змушує вас це робити?

Тому що я бачу людей, редакторів, журналістів, яким однаково. Які не горять своєю справою. Я вважаю, що хороший журналіст повинен мати жагу! Вони ж натомість сидять, курять свої сигарети, ідуть після роботи в бар і нарікають на те, який поганий світ навколо. Але їм пофіг. Ну, а мені пофіг, що їм пофіг, — я хочу розповідати історії! Треба боротися з небажанням, з байдужістю, з людьми, яких не цікавить нічого, крім наступної сигарети чи коктейлю. Дуже легко стати апатичними. Я знаю журналістів, які починали працювати з відчуттям власної місії, а потім вигоріли. Бо нічого не ставалося. Бо вони не бачили результату. Так, звичайно, таке буває. Але треба продовжувати, поки не побачите. А щоб побачити, треба висвітлювати історії більше, ніж один раз, стежити за їх розвитком. Якщо ви, наприклад, зробите розслідування про державні органи влади в Данії, з’ясуєте, яке там усе зігниле, але потім не досягнете, щоб винних покарали і щоб політики прозвітували, це все нічого не буде варте.

Але ж багато людей не мають ні драйву, ні жаги. Звідкіля вони у вас?   

Я знаю, звідки. Це походить з того часу, коли я був невинним тихим дитинчам, яке забрали з родини й віддали під опіку держави, тобто в інтернат. І це було дуже жорстоке місце. Там карали, було багато бійок, там були злі на увесь світ хлопчаки, злі на власну покинутість, на те, що нікому не було до них діла. Ми жили в цьому на щодень. І людям ззовні здавалося, що з нами щось не так. Але з нами не було щось не так!

Чому вас забрали в інтернат?

Мій батько повернувся з Другої світової війни. Зараз я розумію, що повернувся він із посттравматичним синдромом. Тоді ніхто цього не розумів. Він вбив багато людей на війні, багато його друзів загинули на його очах. По поверненню з війни він пив, плакав, а потім шаленів. Він поводився з моєю мамою та іншими людьми, як навіжений. І його ув’язнили. А мене і двох моїх братів віддали в інтернат. Але коли діти опиняються в таких умовах, вони винуватять себе у тому, які вони погані. І багато з них самі творять свої майбутні невдачі. Я бачив своїх товаришів по інтернату багато років потому: деякі сиділи за зґвалтування, вбивства тощо. І я собі думав: я ж знав їх, коли їм було по 11 років, і вони були звичайні діти, які хотіли грати в хокей чи баскетбол. І зрозумів, як і що з ними відбулося. Те саме відбулося і зі мною: я став дуже злою людиною.

Одного разу мене сильно побив один із працівників інтернату. Він намагався запхати мені до рота мило, щоб, мовляв, помити ротову порожнину. Я пручався. Обличчя в мене було потолочене. Я сказав йому, що, якби мій батько не сидів зараз у в’язниці, то вбив би його за це. І дістав ще більше ударів. Брати подзвонили мамі. Вона приїхала, і ми побачилися в кімнаті для зустрічей. Вона переконувала мене, що я мушу піти на поступки, мушу почати співпрацювати. Тоді я їй відповів: «Не знаю, мамо, чому це все зі мною відбувається, але думаю, що на це є якась причина. Можливо, колись я зрозумію». Мені тоді було одинадцять.

У сімнадцять я був у цілковитій кризі: сидів в одиночній камері у в’язниці для неповнолітніх. І там, в одиночній камері, я питав себе, що зі мною сталося. Я ж ніколи такий не був! Що мене таким зробило?

А за що вас посадили тоді?

За замах на вбивство, крадіжки… Я був справді поганцем. І коли суддя, оглядаючи величезний стос паперів з моєї особової справи, спитав, що зі мною сталося, я сказав, що ці файли все пояснюють. Це була система, частиною якої я став. Я почав втілювати самоздійснюване пророцтво. І суддя сказав, що дає мені шанс. Єдиний. І я ним скористався. І потім багато думав, чому такий шанс отримав.

Перше моє журналістське розслідування було про трьох хлопчиків, які повісилися під час різдвяних свят у тому ж відділку, де сидів колись я. Вони не вчинили жодного злочину. Мені казали, що я все це набрехав, але зрештою адміністрація мусила визнати, що ці хлопці таки повісилися. Я хотів показати, що невинні діти мали настільки великі психологічні проблеми, що їх посадили в ці камери, і вони наклали на себе руки. Тому що нікому не було до них діла. Для них не було святого Миколая. І тоді я зрозумів, що є дуже багато речей, про які потрібно розповідати. Я почав розповідати про проблеми жінок, коли побачив, як живеться моїй мамі; про проблеми пенсіонерів — коли побачив життя свого дідуся.

Цю історію про своє дитинство ви переповідали безліч разів у різних інтерв’ю. Вам не боляче про це згадувати знову і знову?

Ні. Я написав про це книжку. Про це зняли кіно. Мій основний меседж — що суспільство може зробити з дитиною, якщо про неї не піклується чи уможливлює певні речі щодо неї. Але між мною і тими дітьми, з якими я був разом в інтернаті, є різниця: вони зацементовані у минулому. Обома ногами. Вони живуть минулим. А я ні. Я однією ногою в теперішньому, іншою — в майбутньому. Але водночас не заперечую свого минулого. Воно підтримує в мені запал. Воно ніби нагадує: «Не забувай, звідки ти походиш і що сталося з тобою та іншими дітьми, включно з твоїми братами».

Але чому ви змогли піти вперед, а багато інших людей ні?

Ну, знаєте, дехто завжди буде жертвою і завжди казатиме «о, бідолашний, бідолашний я».

Коли мені були три, чотири, п’ять років, я жив у справжній українській родині, ми завжди ходили до церкви. І я справді вірив у Бога, Христа, десять заповідей. Я дуже всього боявся. Мама навіть думала, що я стану священиком, позаяк завжди бачила мене на подвір’ї церкви. Її доброта і татова сила завжди за себе постояти, незважаючи на всю його жорстокість потім, були чимось справді хорошим. І це в мені не перевелося. Я справді вірю, що є щось більше за нас і що всі ми тут з якоїсь причини. Я впевнений, що кожна людина має призначення. Але багато хто здається. І здатися, між іншим, легко.

А ви колись вчили українську?

О, це смішна історія. Тобто, насправді, ні. Я говорив українською перші сім років свого життя. А потім, в інтернаті, потрапив у цілком англомовну систему. Я говорив англійською зі жахливим акцентом. З мене сміялися. А українська спільнота просто нас покинула. Через гріхи мого батька. Коли я став журналістом, мені почали телефонувати чехи, словаки, росіяни і питати, звідки походить моє прізвище. Потім один чоловік подзвонив і спитав, чи воно українське. Спершу я його послав. Але врешті-решт ми потоваришували, і я став залучатися до спільноти українців в Канаді. Але не став журналістом, який пише про Україну. Тобто пишу і про неї, але не спеціалізуюся. Наприклад, я був першим, хто написав у Північній Америці про 50-ту річницю Голодомору. Мене запросили до України на конференцію з нагоди 50-ї річниці. Я спершу не хотів їхати. Мені пояснили, що мільйони людей загинули від Голодомору. А я ніколи про це не чув. І зрештою приїхав. Це був 1982 рік. Мій текст про це вийшов на першій шпальті канадської газети. Радянське посольство в Канаді просто шаленіло, казали, що це все пропаганда. А потім, коли я написав свою автобіографічну книжку, мене запросили на книжковий сніданок в українську спільноту в Торонто. Після закінчення мого виступу один із присутніх підніс руку і поставив запитання. Українською. Запала незручна тиша. Модератор хотів був повести розмову далі, але я наполіг, щоб мені це запитання переклали. Чоловік цікавився: «Як ви можете називатися українцем, якщо не говорите українською?». І тоді я йому сказав, що за всі ті десять років, що мною в дитинстві опікувалася держава, українська спільнота в Канаді, яка знала, що відбувалося зі мною і моїми братами, жодного разу не забрала нас на літні табори до, наприклад, Спілки української молоді. Ніхто ніколи до нас не приходив. У мене не було зв’язку зі спільнотою. Ось чому я втратив свою українську.

Ви нині відчуваєте злобу до світу?

Я давно в професії. І репутацію свою сформував давно. Раніше про мене казали: «Це Маларек, злий молодий чоловік». Потім мені перевалило за сорок, і почали казати: «Це Маларек, злий чоловік середнього віку», а потім, коли мені виповнилося 60, — «Це Маларек, старий злий чоловік».

Віктор Маларек на початку журналістської кар’єри. 1970 рік.

Я ніколи не припиняв бути злим. Важко взагалі не бути злим на те, що коїться у світі. Але я спрямовую цю злість в дії. І відчуваю, що це справді приносить зміни. Наприклад, моя книга про торгівлю жінками — про так званих The Natashas — багато змінила по всьому світові.

Чому і як ви взагалі взялися за тему торгівлі жінками?

Я знав про молодих дівчат-жертв, знав, що вони страждають, і знав, що це не те життя, яке вони б для себе хотіли. І розумів, що про це треба не просто розповідати, а кричати.

Гаразд, але ви цих дівчат мусили щонайперше знайти.

О, це зовсім не складно. Я ж чоловік. Все, що мені треба зробити, — це вдати Джона — чоловіка, якому потрібен секс. І, зрештою, я знаю закони вулиці. Бо я звідти прийшов і розумію, як грати в ці ігри. З моєю знімальною групою ми якось «здійснювали» всі секс-тури в Коста-Риці. Зазирнули один із міських барів. Там до мене підійшов чоловік і спитав, що я шукаю. Я сказав, що дівок. Він запевнив, що у нього найкращі і найгарячіші. Я сказав, що всі вони застарі.

—    Застарі? Та їм усім по 18-20 років.

—    Так, але вони застарі.

—    А які тобі треба?

—    Ну, не знаю. 13-, 14-літні. І я хочу знімати все на камеру.

Він роззирнувся і сказав:

—    Добре, я це організую.

—    Але я б не хотів ніяких копів і ніяких проблем.

—    Не хвилюйся.

Ми повернулися з оператором і звукорежисером в домовлений час. Вони обидвоє просто трусилися зі страху. Зрештою я сказав сутенерові, що такі дівчата мені теж нецікаві і ми пішли геть. Але мої хлопці не могли втямити, як мені вдавалося зберігати спокій. Я їм пояснив: «Ви просто не знаєте вулиці».

Одного разу в Тель-Авіві я зайшов у клуб, де на диванах сиділи депресивні понурі дівчата. Але сутенер подав їм знак, і вони всі вмить заусміхалися. Він звернувся до мене: «Поглянь, ти їм подобаєшся! Ось ця з Росії, ця з України…». Я збрехав йому, що надворі мене вже чекає дівчина, і сьогодні я піду з нею, а завтра повернуся сюди. Але за цю коротку розмову я встиг довідатися трохи про цих дівчат!

А як вдавалося поговорити зі самими дівчатами?

О, тут треба бути обережним. Іноді можна накоїти глупих помилок. Якось у Боснії я сидів в барі. До мене підійшли двоє дівчат. Я сказав їм, що секс мені не потрібен, і спитав, як вони тут взагалі опинилися. Вони заціпеніли. І я подумав: «От курва». А потім вони пішли до власника клубу і щось зашепотіли йому на вухо. Перекладач, який був зі мною, сказав, що нам треба забиратися. Ми встрибнули в авто і помчали геть. Нас переслідували. Вони, вочевидь, хотіли знати, чому я поставив це запитання. Це змусило мене бути більш уважним до того, як я формулюю запитання. Наприклад, це краще робити отак: «Гей, ти така солоденька, звідкіля ти?». У цих ситуаціях я не маю бути журналістом, я маю бути Джоном.

Тобто з усіма цими дівчатами ви спілкувалися з позиції Джона?

Ні, не з усіма. Наприклад, в Італії в реабілітаційному притулку для таких дівчат я спитав у священика, чи можу з ними поговорити. Він сказав, що вони навряд чи захочуть, позаяк ненавидять чоловіків. Тоді я просто сів у дворику і сидів. Дівчата стали підходити і питати, хто я такий. І я їм чесно розповів. І вони мені натомість розповіли свої історії. Це як інтерв’ю, але більше слухання. Такі розмови не можна переривати запитаннями. Вони говорять і відкриваються. Але в барі в Бразилії треба бути обережним. Тому що скажеш щось не так, — і голови обертаються в твій бік.

Ви презентували цю книжку в Україні?

Я приїздив на запрошення однієї організації в Київ після виходу книжки. Ми говорили про те, що дуже важливо, щоб дівчата, які повертаються додому після такого рабства, мали умови для відновлення. Спеціальні місця. Щоб на них не дивилися як на проституток, а як на людей, які постраждали. Щоб їм допомагали впоратися з їхнім психологічними травмами. Вони пройшли через пекло. Вони не кохалися з 10-15 чоловіками на день, вони були ґвалтовані по 10-15 разів на день сім днів на тиждень, незалежно від того, місячні в них чи ні. А якщо відмовлялися, їх били. І коли вони повертаються додому, то потребують допомоги.

Як довго ви працювали над книжкою?

Саме дослідження тривало 9 місяців. Це були поїздки до різних країн і міст.

А як ви склали план, куди рухатися?

Іноді це були випадковості. Я знав, що щось відбувається в Італії, і поїхав туди. А потім хтось мені сказав: «Ти маєш поїхати в Боснію. Ти будеш шокований тим, що там побачиш». І коли я питав, що, власне, там побачу, мені сказали: «Ти просто поїдь». І там на місці я зрозумів, про що йшлося. Там дівчат ґвалтували не якісь місцеві чоловіки, а миротворці. І поїхати мені туди порадив теж миротворець. По поверненню я пішов до нього і сказав: «Не можу повірити, що канадська армія, усе її командування цього не зупинило». А він відповів: «Так, вони в курсі, це називається R&R — rest and recreation (відпочинок і відновлення)». А я вважаю, що це має зватися rape and more rape (зґвалтування і ще більше зґвалтування). Іноді люди розповідали мені якісь історії, які пережили. Так я дізнався про скандал у Греції: коли повісилася дівчина, яку протягом довгого часу утримували в полоні і ґвалтували. Цей скандал отримав назву «м’ясорубка», з’ясувалося, що таких дівчат у Греції було понад тисячу. І знаєте, хто провадив цю м’ясорубку? Афінська поліція і деякі члени уряду.

Коли ви зрозуміли, що маєте достатньо матеріалу для книжки?

З одного боку, ніколи не достатньо. А з іншого, треба колись зупинитися. І книжку треба зрештою було написати. І дедлайн у мене був, оскільки я підписав контракт. Та й про читачів треба подумати: скільки такого вони можуть винести?

А як довго писали?

Три місяці.

Як ви відновлюєтеся емоційно після таких досвідів?

Це нелегко. Одна з речей, яких я навчився, працюючи на телебаченні, — дивитися на речі так, ніби ти камера, просто лінза, яка не вловлює емоцій. Я застосовую цей прийом. Після деяких історій плачу. З цим нічого не поробиш. Час від часу, щоб відновлюватися, відпочиваю десь на самоті.

І я досі вірю, що існує багато хороших людей. Просто медіа зазвичай зосереджують увагу на поганому. І люди часто не люблять медіа за це.

Так, про це я теж хотіла запитати. Люди ж не хочуть читати, слухати, дивитися про жахливі і погані речі. Вони хочуть розважатися.

Так, і сьогодні це помітно ще виразніше. З усіма цими смартфонами, іграми, інтернетом. Життя і без того достатньо складне, і ясно, що люди багато про що не хочуть знати. Але вони мусять. Мусять. Я знаю людей, які кажуть: «Я не хочу перейматися проблемами інших в інших країнах. Я не хочу навіть перейматися проблемами своїх сусідів». Багато людей байдужі. «Якщо мене це прямо не стосується, мені пофіг», — вважають вони. Але якщо раптом починає стосуватися, тоді звертають увагу. Я ж завжди кажу: ніколи не знати, що чигає за рогом. Тому краще бути обізнаними. А що, якщо вашу дитину одного дня викрадуть і продадуть у рабство? Що ви тоді робитимете? Через яке пекло і страждання пройдете, розшукуючи свою доньку? Але поки цього не сталося, ви, звичайно, думаєте: «Дідько, але ж моя донька — не проститутка». Все це не хвилює людину доти, доки не почне хвилювати.

І що, просто чекати, поки це станеться?

Ні, треба продовжувати про все це розповідати. Я би сказав, що треба створювати комфорт для тих, хто страждає, і змушувати страждати тих, хто в комфорті. Інтернет переповнений інформацією, але люди від неї відмовляються. А скоро взагалі проводитимуть час із окулярами віртуальної реальності на очах, у тривимірному альтернативному просторі.

Але коли люди не хочуть дивитися, не хочуть слухати, це впливає на рейтинг програми. Як ви в Канаді вирішуєте це питання? Чи відчуваєте тиск: мовляв, я мушу робити рейтинговий продукт?

Хороша новина для мене: мені всі дали спокій. Я можу робити все, що хочу. Зі 47 років своєї кар’єри, мабуть, 40 я міг робити все, що хотів. Я один із найбільш везучих журналістів у світі.

І вам дають гроші на це все?

Так, звичайно. Без грошей це й неможливо. З іншого боку, завжди прикро, коли зробив матеріал і чекаєш, що він спричинить вибух, а натомість люди реагують байдуже.

Уявімо, що ми повернулися в 60-ті. Ви працюєте секретарем в газеті Weekend Magazine. І наперед знаєте про все, що станеться з вами у майбутньому. Чи хотіли б ви щось змінити?

Ні. Я думав про це. Я би повторив усе це знову.

Головне фото Анни Ільченко.

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.