Редактор, музикант і живописець про межі дозволеного в мистецтві і медіа.

Якби Тарас Шевченко жив у наш час і публікував свої вірші в фейсбуку, його б негайно забанили за «м-слово». Якби публікував у медіях, засудили б за мову ворожнечі. Сучасні митці-медійники — арт-директор журналу «Український тиждень» й художник Андрій Єрмоленко та актор, телеведучий і письменник Антін Мухарський  разом із головредом «Українського тижня» Дмитром Крапивенком дискутували на BookForum 2018 про межі дозволеного для мистецтва. Зокрема у медіа.

Називати речі своїми іменами важливо, вважає головний редактор журналу «Український тиждень» Дмитро Крапивенко. «Атмосфера постправди й тотального плюралізму на межі зі вседозволеністю породжує свого роду шизофренію, носії якої, на жаль, працюють у респектабельних ЗМІ, — пояснює він. — Вони кажуть, що терористів не можна називати терористами, ворогів — ворогами, бо це, мовляв, мова ненависті». Натомість він наводить інший приклад, який таки вважає мовою ворожнечі — слова на зразок «Домбабве», які зневажають українські території, порівнюючи їх із «недорозвиненими країнами».

Хоча й сам термін «Донбас» на позначення Донецької та Луганської областей Дмитро Крапивенко вважає неприйнятним. Мовляв, ця назва виникла за радянських часів в заступила історичні назви цих країв — Слобожанщину, Приазов’я. «Це важливо пам’ятати, оскільки, як писав теоретик постколоніалізму Едвард Саїд, завдання будь-якого колонізатора — змусити народ говорити своєю мовою. Ми використовуємо й інші нав’язані нам терміни, наприклад, “ОУН-УПА”: радянським людям не потрібно було відрізняти ці організації», — каже Крапивенко. За його словами, завдання в тому числі й медій — допомагати деколонізації, яку він воліє називати реконкістою.

«У мистецтві дозволено все», — стверджує Антін Мухарський. Будь-які провокації виправдані, якщо вони спричиняють дискусію та привертають увагу до проблем суспільства, вважає він. Така свобода — ознака демократичного суспільства, адже в тоталітарних думка індивідів та меншин обмежується й маргіналізується.

Проте радикальне мистецтво викликає в мас агресивну реакцію, нарікає Мухарський. «Я маю теорію, що не всі люди мають душу та, можливо, інтелект. Багато хто живе виключно для того, щоб поїсти, попити, розмножитись і пореготати над гумористичними програмами. Завдання охлократії, влади натовпу — все спрощувати. Сучасне ж мистецтво апелює до людини, яка розуміє, що світ не є простим», — каже він. Не розуміючи сучасного мистецтва, «натовп» намагається перешкоджати його поширенню, посилаючись на свої закони та норми.

За неполіткоректні пісні, записані під псевдонімом Орест Лютий, Мухарського не раз банили у соціальних мережах. «Слово “підарас” неполіткоректне, проте літературне, — каже митець. — Я вперше почув його від старших хлопчаків п’ятирічною дитиною, коли батьки з центру Києва переселились у новий район. У моєму дитячому розумінні це слово не було пов’язане з сексуальною орієнтацією, а згодом мені пояснили, що це перекручене слово “педераст”. У вуличній культурі це слово означає не гомосексуала, а просто погану людину. Але, якщо ви напишете це слово в фейсбуку, вас забанять». На думку Мухарського, Facebook та інші організації «доводять політкоректність до абсурду».

Сучасне суспільство стало пуританським, вважає арт-директор «Українського тижня» Андрій Єрмоленко. І в соціальних мережах блокують за речі, які раніше вважалися мистецтвом. «У Пітера Пауля Рубенса є намальована тушшю робота, на якій жінка справляє природну нужду. Зараз митців, які творять щось подібне, безжалісно цькують. Люди забувають, що, якщо це талановито зроблено, це теж згодом стане класикою», — доводить свою думку Єрмоленко. Він перелічує твори, які колись вважалися викликом чи провокацією, а зараз стали культовими. Наприклад, «Стертий малюнок Де Кунінга» Роберта Раушенберга, який ставить під сумнів саму ідею традиційного мистецтва. Або виставку «Звана вечеря» Джуді Чикаго, на якій художниця зобразила своїх героїнь у вигляді вагін, розкладених по тарілках на великому трикутному столі. Тринадцять жінок по кожну сторону столу в інсталяції відсилають до знаменитої роботи Леонардо Да Вінчі «Таємна вечеря». Інсталяція «Акула» Давіда Черні у 2005 році отримала спеціальний приз Празького бієнале, а потім була заборонена. Вона зображає напівоголеного Саддама Хусейна, який плаває в акваріумі (своєрідна помста диктаторові, який начебто згодовував своїх жертв акулам).

2013 року на Форумі видавців показали інсталяцію Антона Мухарського «Гопники», герої якої сидять за ґратами. Андрій Єрмоленко згадує, що організаторів називали «гадами і сволочами», які знущаються з мешканців робітничих районів, та проводили паралелі з нацистами. «А 2014 року з’явилась фотографія Антимайдану, де люди були оточені залізним парканом — зовсім як ця інсталяція. Мухарський випередив час», — каже Єрмоленко.

Сам він створив серію малюнків під назвою «Шевченкіана», покликану змити з поета забронзовілість та перетворити його на нормальну людину. «Мені було дуже смішно, коли мене питали, яке я мав право зобразити Шевченка даішником, — згадує Єрмоленко. — Шевченка намагаються каструвати, бо він не вигідний таким, яким він був. Один чоловік у музеї Шевченка вимагав заховати авторпортрет поета — мовляв, діти не повинні побачити генія в такому образі. Не треба каструвати художника!»

Суперечливі відгуки викликала й серія робіт Андрія Єрмоленка «Мама-анархія». «Мені писали феміністки й питали, як я міг намалювати жінку як м’ясо, занадто красивою. Я показав їм картину Сандро Ботічеллі “Народження Венери” й запитав, чи нічого їх не бентежить. Якби Ботічеллі творив зараз, його б заплювали», розповідає художник. Він каже, що старається оформлювати свої нові плакати англійською, аби їх відразу розуміли закордоном там ставлення до радикального мистецтва менш агресивне.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.