FavoriteLoading 

Фіналіст Пулітцерівської премії розповідає, навіщо фотографувати руки серійного вбивці. 


Єфрем Лукацький – заслужений фотожурналіст України, очолює українське бюро інформаційного агентства The Associated Press. Його знімки публікують провідні світові медіа, серед яких Time, The Herald Tribune, Stern, Newsweek тощо. Він фотографував у Чечні, Афганістані, Узбекистані, Секторі Газа і в Іраку. В архіві Лукацького є ексклюзивні кадри із засідань парламенту і фотографії президентів. Він знімав події під час Революції гідності та висвітлював воєнний конфлікт на сході України.

Єфрем Лукацький вважає, що продукт, який виробляють журналісти – це правда, яка у сьогоднішніх умовах стає все більш дефіцитною. Під час 83-го Міжнародного Конгресу ПЕН у Львові він презентував виставку воєнної фотографії «Конфлікти: історія за кадром». І розповів, чому молоді фотожурналісти хочуть знімати війну, як перша фраза у розмові може врятувати життя та чим допомогти людям, коли у руках – лише фотоапарат.


Фотографу потрібно бути свідком події. Свій шлях у професії фотокореспондента я починав зі знімання кримінальних епізодів, коли з’явилась так звана організована злочинність і перші спроби боротьби з нею. Мій перший досвід – це знімання арешту групи злочинців, які вкрали людину та вимагали викуп. Затримання відбувалось у центрі Києва, і мені пощастило опинитись у потрібному місці та у потрібний час.

У мене багато фотографій роботи Управління боротьби з організованою злочинністю. І за кожним кадром – своя історія. Траплялись і доволі кумедні, якщо можна так сказати, випадки. Директор школи найняв убивцю для вчительки, яка знала про його нетрадиційну сексуальну орієнтацію. Найманий вбивця прийшов до неї, усе розповів і почав вимагати більшу суму грошей. Вчителька викликала міліцію…

У моєму архіві є і кадри затримання злочинців із кримінального угруповання «Джиби», до якої входили відомі спортсмени. Одним із їхніх лідерів був ассирієць Віктор Авдишев – чемпіон СРСР та Європи із вільної боротьби, і під час арешту йому було досить складно одягнути наручники. Ще один приклад – щоб сфотографувати одного кримінального авторитета мені довелось вигадати історію, що я роблю серію кадрів із татуюваннями.

Одна із історій, над якою я працював – це торгівля людьми. Щоб зробити знімок в одному з одеських притонів, керівник Служби карного розшуку України видав спеціальний наказ, згідно з яким мені допомогли потрапити до закритого клубу і виділили охорону. Маскуючись під бізнесмена-відпочивальника, я зайшов усередину та зайняв столик. Поруч сиділи бандити – власники притону. Вони розважалися з дівчатами. Мої охоронці попросили не фотографувати, але я не міг проґавити такий кадр і вирішив непомітно зняти фото на «мильничку». Справа у тому, що до того моменту я майже не працював із цією камерою, добре не вивчив її налаштувань. І в найнепотрібнішу мить спрацював спалах. Почалася паніка. Бандити попрямували до мого столика. Міліціонери з мого супроводу повставали зі своїх місць. Єдине, що я міг зробити – це вдати з себе абсолютно сп’янілу людину, яка не розуміє, що робить. Допомогло: наді мною почали насміхатись, атмосфера розрядилась. А я лежав «лицем у салаті» і думав – різка вийшла фотографія чи ні.

 

Варто цікавитись історіями людей, яких знімаєш. Мене як людину, що захоплюється східною філософією, завжди інтригувало поняття карми, чому доля саме так розпоряджається людьми. До цього питання мене підштовхнув випадок на Майдані Незалежності у Києві, коли впав бетонний дашок Головної пошти та розчавив 11 людей. Я дізнавався, ким були постраждалі. Серед них виявилась пара молодят, які приїхали до Києва на медовий місяць.

 

Молоді фотожурналісти прагнуть документувати воєнні конфлікти. Фотокореспонденту найлегше зробити собі ім’я на війні, тому усі молоді журналісти хочуть потрапити на передову Я не виняток. Перше таке знімання було у Придністров’ї, потім – Чечня, Афганістан, Сектор Газа, Ірак та схід України.

Грудень, 1994 рік – мене відрядили до Чечні фотографувати біженців. Грозний був оточений з усіх боків, потрапити туди було неможливо. У своєму готелі я побачив бородатого чоловіка, який розмовляв із адміністраторкою. Він саме приїхав з Грозного, купив продуктів і збирався повертатись назад. Невдовзі, минаючи міни, ми вже разом їхали в Грозний польовою дорогою. Я вийшов біля адміністрації президента, попрямував до охоронців і сказав, що я журналіст з України – хочу поговорити з Дудаєвим. Мене пропустили. Піднявся на другий поверх, де повторив ту саму мантру, що я український журналіст і хочу поговорити з президентом. Документів не перевіряли, але почали розпитувати про Київ: де розташована Почаївська лавра, як туди краще дістатися. Виявилось, що один із охоронців Дудаєва був у Києві, займався там боротьбою і таким чином хотів перевірити правдивість моїх слів. Окрім назв вулиць, я особисто знав тренера, у якого займався чеченський бойовик, тому мене без вагань впустили до президента. Так мені вдалось отримати кадри з Джохаром Дудаєвим.

 

 

Згодом я ще декілька разів був у Грозному. До нас в прес-центр прийшов чеченець, який хотів повернутись в місто по свої речі і шукав компанії. Я поїхав з ним та потрапив там під обстріл. Журналісти, зазвичай, мали змогу фотографувати лише наслідки та сліди бомбардувань. Я побачив там страшні речі: як люди ховались від снарядів, падали, їх буквально розривало на частини. Мужчину, з яким я домовився їхати назад, доля знайшла під тим бомбардуванням.

Другу війну в Чечні я також знімав. Головною проблемою було безсилля, неможливість якось допомогти людям, яких фотографував. У центрі Грозного, у підвалах висотних будинків залишились жінки, діти та літні люди. Коли хтось помирав, їх ховали тут же, біля дому. Я зайшов до одного такого підвалу і єдине, що міг зробити, віддав свій пакет з ліками та сфотографував.

 

Фоторепортер повинен усвідомлювати наслідки зроблених ним кадрів. Афганістан – дивовижна країна. Там я зробив історію, якою пишаюсь та вважаю однією з найкращих у моїй професійній кар’єрі. До прес-центру у Мазарі-Шарифі прийшов вождь хазарського племені, яке живе в горах Гіндукуш і куди не доходить гуманітарна допомога. Люди там їли траву, перемішану з глиною, і поступово помирали з голоду. Ми кілька днів добиралися до поселення, де, здавалось, не ступала нога людини ще з часів Олександра Македонського. Я зробив матеріал, який наступного дня вийшов на перших шпальтах усіх провідних видань. Відбулася прес-конференція прем’єр-міністра Великобританії Тоні Блера, після якої організували операцію з доставки гуманітарної допомоги цим людям. Я був щасливий, що зміг допомогти.

Окрім воєнних конфліктів, я багато фотографував мітинги, масові заворушення. Коли знімаєш такі події, потім обов’язково звертаються представники влади з проханням надати їм матеріали. Фотокореспондент повинен усвідомлювати, що він робить, кого і як фотографує, адже людей, які потрапляють в об’єктив камери, можуть притягти до відповідальності, а доказами слугуватимуть фотографії.

Я був свідком конфлікту в Узбекистані, в місті Андижан. Місцева влада арештувала бізнесменів і закрила їхні заводи. Люди опинились без роботи і вийшли на мітинги протесту. Я тоді був у Ташкенті і одразу ж поїхав в Андижан – мені пощастило туди потрапити, адже потім місто закрили і нікого не впускали. Усі телеканали транслювали слайд-шоу з моїми фотографіями, оскільки інших матеріалів звідти просто не було.

 

Фотографу варто звертати увагу на деталі. Я люблю знімати портрети. Для мене головне в кадрі – це очі та руки. Я не можу примусити людину дивитись прямо в камеру та демонструвати свої руки. Мені довелось провести багато часу у розмові із серійним вбивцею, щоб зробити кадр, на якому він показує руки та каже, що вбив ними 52 людини.

 

39-річний Анатолій Онопрієнко говорить: “Я вбив 52 людей цими руками”. Фото зроблене у його тюремній камері у Житомирі у вівторок, 30 березня 1999 року. Серед його жертв є 10 дітей віком від 3 місяців до 11 років. Суд виніс вирок у вечір середи наступного дня. AP Photo/Єфрем Лукацький

 

Також маю портрет одного із найбагатших художників сучасності Демієна Герста, де ми чітко бачимо його руки з плямами від фарби.

 

Британський художник Демієн Герст готується до його виставки “Реквієм” у Пінчук Арт Центрі в Києві у п’ятницю, 17 квітня 2009 року. Це найбільша виставка за кар’єру художника, яка відбулася у приватному музеї сталевого мільярдера Віктора Пінчука. Проект “Реквієм” представив понад 100 робіт Герста від 1990 до 2008 року. Художник назвав Пінчука великим колекціонером його творів, які він купує, аби поділитися мистецтвом із киянами. AP Photo/Єфрем Лукацький

 

Репортерське везіння потрібно «підгодовувати». Як виникає удача? Ось наприклад, спортивний фотограф повинен розумітися на тому виді спорту, який знімає. Тоді він зможе передбачити, куди полетить м’яч і як його буде приймати гравець і зробити фото у вигідному ракурсі. Потрібно бути в курсі подій, які знімаєте і передбачати їх можливий перебіг. Як фотограф я досить забобонний і вважаю, що у кожного є свій янгол-охоронець, який дає знаки. Головне – уміти їх розпізнати.

 

Мені пощастило зняти арешт Саддама Хусейна. Проте до того я провів багато часу в Іраку із американськими військовими, їздив з ними на воєнні операції, патрулювання та арешти. Я фотографував операцію із затримання одного з генералів Хусейна. Солдат, який стояв біля генерала, потім згадував, що йому дуже хотілось застрелити терориста, але раптом з темряви вийшов фотограф і почав знімати. Цим фотографом був я. Потім з генералом працювали спецслужби, і він вказав сектор, у якому імовірно перебував Хусейн. Завдяки цьому спланували операцію та заарештували іракського диктатора.

 

Солдат 4-ї піхотної дивізії (Task Force Ironhorse) армії Сполучених Штатів говорить з іракським хлопчиком під час патрулювання у Тікриті, рідному місті Саддама Хусейна, на півночі від Багдаду у неділю, 7 грудня 2003 року. AP Photo/ Єфрем Лукацький

 

Правильно почати розмову. Для журналіста важливим є вміння сказати першу фразу. Інколи від неї залежить його життя. Якщо немає впевненості, хто саме перед тобою – перше, що варто сказати: «Я журналіст».


Фото надані Єфремом Лукацьким
Титульне фото: Катерина Москалюк