Nashe_slovo FavoriteLoading 

У місті Мена на Чернігівщині районна газета «Наше слово» має чи не найбільший тираж комунального видання в Україні — 7200 примірників щотижня. Головний редактор Олександр Назаренко працює на цій посаді з 2002 року і давно чекав на роздержавлення. Для MediaLab керівник редакції розповів, як вдалося досягти такого тиражу і за які матеріали в газеті йому соромно.

Найвідданіші читачі — пенсіонери

Цього року нашій газеті виповнюється 85 років. І ми прийняли рішення про реформування на першому етапі. Чекаємо постанови і сподіваємося, що наступний рік вже зустрінемо у форматі приватної газети.

Зараз у нас 12 сторінок. Перша і остання —  кольорові. Замислюємося над тим, щоби перейти на 16 сторінок. Років 15 тому виходили двічі на тиждень, але районна газета, як на мене, це такий інформаційний продукт, який немає сенсу видавати часто. У нас небагато оперативних новин. Для них є сайт, де ми повідомляємо про все, що трапляється у режимі реального часу.

У редакції працюють 12 людей, із них — четверо журналістів. Наші співробітники вміють написати текст, зробити фото і розмістити це все на сайті. Журналістську освіту маю тільки я, але я не вважаю це великою трагедією. Тому що, аби бути журналістом, необов’язково мати профільну освіту.

Середня зарплата у газеті — до 2 тисяч гривень. Зважаючи, що видання

комунальне, система оплати не сприяє мотивації до роботи. Після реформування це питання переглянемо.

У 2002 році тираж був понад 10 тисяч. Тоді у районі було 45 тисяч населення, а за цей час воно зменшилось фактично до 35. Досягнули такого тиражу, бо зацікавили аудиторію. Ми проводимо конкурси, заохочуємо листонош, аби вони йшли до людей і пропонували нашу газету. Активно працюємо з передплатниками: проводимо розіграші подарунків та призів, відбуваються конкурси.

Наша аудиторія — це переважно жінки 45+. Жителі сільської місцевості або ж пов’язані із селом і аграрною галуззю. Найвідданіші наші читачі —  це пенсіонери.

Десять років без дотацій

Вже понад десять років не отримуємо жодної дотації із бюджету. Ми свідомо від цього відмовилися, бо хотіли бути незалежними, давно чекали роздержавлення і, таким чином, для нас цей процес проходить максимально безболісно.

Основні кошти отримуємо від реалізації газети. Ще від реклами. Окрім випуску газети, друкуємо малу поліграфію: бланки, фотографії. Маємо різограф, робимо ксерокопіювання. Зараз виготовляємо додаток «Комунальний вісник». Так маємо додаткові 5-10% прибутку.

У роздріб газета коштує 2 гривні. Продаємо поштучно всього 300 номерів. Решта — по передплаті. Передплатні кошти означають, що ми двічі на рік отримуємо кошти для своєї діяльності. «Наше слово» можна купити у місті у п’яти точках продажу: місцевий ринок, аптека, популярні місцеві магазини.

За останні кілька років поліграфія подорожчала, але ми не збільшили цін за газету в роздріб. Натомість компенсували подорожчання через збільшення ціни на рекламні послуги. Пошта минулого року також досить радикально підвищила ціни, а ми від них залежимо. Район наш не дуже економічно розвинений, тому у людей немає можливості купувати газету дорожче. Востаннє підвищували ціну навесні минулого року.

Зв’язок з читачем через SMS

У нас є оперативний зворотній зв’язок з читачами. Це рубрика «SMS думки». Люди на наш номер надсилають повідомлення. Це одна із найпопулярніших рубрик. Щось на кшталт друкованого варіанту коментарів на сайті. Ми стараємося таким чином дотримуватися нашого основного принципу: «Ми — найближча газета».

Люди часом користуються тим, що ці повідомлення анонімні і часом непорядно їх висловлюються. Пишуть про те, що відбулося, де немає води, освітлення. Іноді навіть такі прості повідомлення: «Ірино, я тебе кохаю». Хто ця Ірина, ми не знаємо, але, мабуть, вона зрозуміє, коли побачить цей текст у газеті.

Ми мріємо провести нормальне соціологічне опитування про уподобання читачів, але наразі немає ні фінансів, ні компаній, які могли би це зробити у Мені. Тому намагаємося дізнатися думку читачів доступними способами: через соціальні мережі чи по SMS.

Нові медіа і монетизація

Сайт газети з’явився у 2002 році, коли я прийшов працювати редактором. Ми робили спочатку електронні копії газети і ставили їх на сайт. Потім дійшли до того, що це окремий інформаційний майданчик і зараз наш контент не перетинається. Це інтерактив, блоги, відео. А газета — більш консервативний погляд, який читають ті, то любить у суботу на дивані дізнатися, що трапилось у районі. Сайт відвідує в середньому тисячу людей на добу.

«Наше слово» є у Фейсбуці (>500 підписників), Вконтакті (>5000 учасників) та Однокласниках (>1400 учасників). У нас є журналіст, який працює переважно із соціальними мережами і сайтом. Хотілося би мати людину, яка займалася би тільки новими медіа. Хочемо більш активно монетизувати сайт, оскільки поки що він приносить лише витрати. Але відмовлятися від нього не будемо, бо там також є частина аудиторії.

Були пропозиції зробити доступ платний, але люди не готові платити за те, що вони отримували безкоштовно. Плануємо застосовувати банерну і текстову рекламу. Поки що немає універсального рецепту, як це зробити швидко і якісно. Хотілося б обмінюватися ідеями з колегами, які у цьому чогось досягли.

Практиканти, які не залишаються

Студенти щоліта приходять на практику, але до нас не повертаються. Не бачать тут перспектив для себе. Шукають роботу в обласному центрі, або в Києві.

Часто студенти далекі від журналістики. Не можуть на практиці застосувати набуту теорію. За час практики намагаємося занурити їх у журналістське середовище. Виходить ,що навчаємо для інших. Але головне, аби вони знайшли себе.

Конкуренти

Не так давно мій колишній співробітник вирішив зробити газету у місті. Називається «Менщина». Але вони протрималися рік чи півтора і перестали виходити. Хоча сайт і далі діє.

Для них загальна проблема, як і для нас — як цей ресурс монетизувати. Великої конкуренції не відчуваємо. З нами ще конкурують великі чернігівські газети. Але я завжди радий, якщо з’являється хтось новий на нашому ринку.

Коли влада «рекомендує»

Влада неодноразово хотіла нав’язувати свої матеріали, але не могла цього

робити через те, що ми не брали у них гроші. Тому заходів тиску у них не було. Я нічого у них не просив. Єдине що вони могли – чисто по-людськи попросити щось написати. Втім, співзасновництво влади все одно впливало на контент, тому ми дуже раді, що комунальних ЗМІ не буде. Як на мене, нині це просто ганьба для України.

Працювали з органами влади по договорах на висвітлення діяльності кілька років, але потім перестали їх використовували . Почали співпрацювати, як із будь-якими рекламодавцями. Ми даємо рахунок  — вони оплачують. Тому реформування для нас кардинально нічого не змінить. Але ми хочемо позбавитися цього клейма «комунального видання» і працювати більш по-сучасному. Без цього меча, який

постійно нависає, бо на сесії тебе можуть прибрати з посади.

Чиновники намагалися також втручатися у процес публікації політичної

реклами. Мали власні «побажання». Але ми старалися бути максимально

неупередженими. Не знаю, на стільки це вдавалося. Були політики загальноукраїнського рівня, які дзвонили у робочий і позаробочий час та погрожували стосовно публікації чи не публікації чорного піару.

Ми всіляко від нього намагалися відмовитися. Але, назвався грибом – лізь у кошик. Головне пережити ті кілька тижнів виборів. Це, звісно, нерви і стреси. З іншого боку — ми на виборах непогано

заробляємо.

Намагаємося із зароблених виборчих грошей додати премії до зарплат. Тим більше, що зарплати у нас не дуже гарні. Вкладали і в розвиток: купували комп’ютери, планшети, фотокамери.

Соромно — за джинсу

Були матеріали, за які соромно. Коли я, як редактор, не прослідкував

неправильно названі прізвища, факти. Мені соромно за джинсу, яку ми періодично змушені були друкувати, щоб вижити. На жаль, українська журналістика поставлена в такі умови безвідповідальними політиками. Вони створюють ситуації, коли від джинси відмовитися дуже складно.

Я не хочу сказати, що ми шукаємо джинсу. Це вона шукає нас. Якщо є можливість і сила волі ми, звичайно, відмовляємося. Завжди пропонуємо все зробити за стандартами, з позначками, що це політична реклама чи просто рекламний матеріал. А політики дуже неохоче йдуть на це, або взагалі відмовляються.

За джинсу не платили більше, ніж за звичайну рекламу. Навіть менше, оскільки часто з джинсою приходять рекламні агенції. Вони вимагають для себе знижку, тому нам було би вигідніше працювати за розцінками політичної реклами. Це біда районних газет, оскільки на вищих рівнях (область, всеукраїнські видання) джинса друкується набагато дорожче. А тут користуються нашою бідністю, необізнаністю.

Думаю, ситуацію можна було б подолати, якби була така медіаорганзація, яка могла би всіх об’єднати. Тоді б ми домовилися, що не друкуємо джинси і поставили перед фактом політиків.

Для тих, хто джинсу публікував із задоволенням, після роздержавлення буде зовсім не легко. Або вони навчаться робити чесну журналістику, або їх просто не стане на ринку.

Фото надане Олександром Назаренком