FavoriteLoading 

Крейг ЛаМей — викладач американської Школи журналістики Medill і науковий співробітник Північно-Західного інституту політичних досліджень США. Автор і співавтор багатьох книжок, зокрема про свободу преси. Його есе і статті публікували у New York Times, Wall Street Journal, Washington Post, Newsweek, Federal Communications Law Journal, Health Policy, Communications and the Law та багатьох інших виданнях. У 90-х роках Крейг висвітлював громадянську війну у Югославії. Тепер журналіст професійно цікавиться розвитком медіа, демократизацією постконфліктних суспільств, а також регулюванням комерційного і громадського мовлення. На Lviv Media Forum 2016 дослідник виступав із доповіддю про те, чи зможе ринок забезпечити фінансову незалежність ЗМІ (відео). В інтерв’ю MediaLab Крейг ЛаМей розповідає, чого навчають на американських журфаках, у чому різниця медіаринків Європи і США,  як заробляти в ЗМІ і чому незалежні видання  це міф. 


Де вчитися журналістики

Я знаю багатьох журналістів без диплома про відповідну освіту. І я не впевнений на 100%, що така освіта дійсно важлива. Проте сучасні реалії вимагають від журналістів певних вмінь. І найлегший шлях їх отримати — вступ до хорошої школи журналістики. Вас навчать правильно знімати відео, записувати аудіо, робити фото для онлайнових і друкованих видань, грамотно і зв’язно викладати свої думки. Однак журналістам вкрай важливі знання про довколишній світ, процеси, що у ньому відбуваються, і реальне розуміння того, про що вони пишуть. Для цього більше пасуватиме добра освіта в іншій галузі: юриспруденції, медицині, культурології тощо. Утім школи журналістики — це не тільки про практичні навички, але й про етику і вимоги до професії. Будь-яка людина з диктофоном може вважати себе журналістом. Проте, аби поводитися етично, ти мусиш добре розуміти суть свободи слова, її цінності, проблеми і питання, які вона породжує. Треба чітко знати, що таке мова ворожнечі, де її витоки, а також мати уявлення про можливі наслідки. Це так звані світоглядні аспекти професії. У школах журналістики, як студенти, так і викладачі мають постійно міркувати і дискутувати про це. Кожен студент журфаку в США, окрім різноманітних способів розповідати історії, обов’язково вивчає медіаправо. Майбутній журналіст мусить знати, які закони обслуговують його професію. 

Тим, хто навчає майбутніх журналістів, потрібні журналістська освіта і журналістський досвід. Це науковці, які можуть передавати свої знання про світ і шляхи його розуміння, але також люди, які зможуть пояснити як працює камера, як змонтувати відео і чим корисний той чи інший додаток для смартфону. У нашій школі (Medill School of Journalism, – ред.) викладають ті, хто не має за плечима академічного досвіду, однак це практики, тому тут студентів навчають правилам репортажу чи, наприклад, знімання. Є також і науковці, котрі навчають аналізувати дані, збирати інформацію, вчать історії чи праву. Щоби виховати професіонала, ми маємо вкласти в його голову, як практичні, так і теоретичні навички.

Професійні стандарти

Стандарти журналістики в США суттєво відрізняються від норм, прийнятих у Великій Британії чи, наприклад, у Китаї. Різниця є і на законодавчому, і на ментальному рівнях. Причини й витоки — в історії. Наприклад, мова ворожнечі або заборонена в Європі законодавчо, або просто є неприйнятною на рівні правил поведінки у суспільстві. Бо європейці все ще зберігають у пам’яті наслідки використання такої лексики. А в США я вільно можу сказати усе, що мені заманеться абсолютно про будь-кого, бо ми навпаки плекаємо згадки про те, до чого призводила неможливість без перешкодно висловлювати свої думки.

Журналістика — професія, яка регулює сама себе. Від вас вимагатимуть ліцензії, якщо претендуєте стати лікарем. Потрібен спеціальний дозвіл і для того, щоб стати адвокатом. Однак ви не потребуєте жодного диплому чи ліцензії, аби бути журналістом. У випадку неетичної поведінки вас дуже швидко позбавлять медичної чи адвокатської ліцензії. Та якщо ви журналіст і поводитеся неетично, вам нічого не заподіять. Ви навіть можете заробити певні матеріальні бонуси на медіаринку, якщо поводитиметесь нетактовно. Звісно, існує така метафізична штука, як репутація. Утім подивіться, як легко люди перетворюють погану репутацію на свою фішку — згадайте Дональда Трампа. Він буквально озолотився, плекаючи свій імідж не дуже, м’яко кажучи, хорошої людини. Так само відбувається і в журналістиці.

Стандарти журналістики — це коли журналіст не боїться правди, чесний зі своєю аудиторією, не бреше про свої джерела інформації і не забуває пояснювати причини їх вибору. Це коли журналіст уникає конфлікту інтересів і завжди докладає максимум зусиль, щоби зрозуміти всі сторони, задіяні в історії, яку розповідає. Однак, якщо бути зовсім чесним, що мені треба для того, аби мене вважали справжнім журналістом? Яких стандартів дотримуватися? Відповіді безжальні: нічого і ніяких. Я журналіст, тому що сам себе називаю журналістом. Ось мій друг юрист, який називає себе журналістом, а ось — економіст, який теж вважає себе журналістом. Однак вони не відвідали жодної лекції на журфаці за усе своє життя. І тим не менш журналісти. Та якщо ви спитаєте мене про те, кого вважати справжнім журналістом, я відповім: того, хто передусім дбає про морально-етичний бік своєї праці.

Відповідь на запитання про рівень етики і стандартів у тій чи іншій країні легко відшукати, просто поглянувши на поточний стан економіки в країні. Адже, зрештою, ми усі просто робимо те, що має працювати на ринку. Це також питання професійного вибору — ви самі вирішуєте, про що вам розповідати, які історії важливіші. Проте насамперед мусите діяти у межах чинного законодавства.

Європа vs. США: відмінності у журналістиці

Причини такої великої різниці між принципами журналістики в Америці і Європі — у різному розумінні свободи слова і несхожих економічних моделях. Наприклад, в Штатах немає так званого державного чи суспільного мовлення у тому форматі, в якому воно існує в Європі. Європейці сплачують окремий податок, за рахунок якого живе таке мовлення. А в США ви не мусите цього робити. Хіба що дуже захочеться. І більшість американців просто уникають цього податку. Подивимося на цифри: у Штатах громадське мовлення має 2% загальної аудиторії, а в Британії це солідні 40-45%. Найбільша різниця між двома медіаринками полягає у тому, що майже усі американці категорично не сприймають і не підтримують присутності держави на ринку медіа і свободи слова, хай би якою демократичною її не вважали в всьому світі. Утім це дуже американська поведінка загалом. Ми не хочемо підтримувати своїми податками громадське телебачення так само, як і не будемо підтримувати у такий спосіб мистецтво і вищу освіту. Чому? Тому що тоді ці галузі втрачають конкурентоспроможність. Саме так це працює в США.

Європа та Америка мають кардинально різне уявлення про приватність. Я вільний зробити ваше фото або ж ваших друзів і опублікувати його в газеті чи на сайті, а Європі це неможливо. Питання приватності дуже часто стає предметом суперечок між Європейським Союзом і США. Знову ж таки, витоки — в історії. Європейці дуже цінують приватність і надто добре пам’ятають, що відбувається коли інформацію про тебе можна дуже легко зібрати, знайти і передати, наприклад, владі.

Насильство щодо журналістів — перша ознака нерозвиненої країни. Якщо стаються напади — а надто такі, що призводять до смерті — ваша країна точно не шляху демократії. Мені здається, що війна на сході Україні допомогла українцям перефокусуватися: ви стали менше толерувати корупцію і утиски свободи медіа. Проте загальна проблема ЗМІ Східної Європи  неможливість з’ясувати, кому належить те чи інше медіа. Тому проекти, покликані виявити, хто ж є власником ЗМІ, дуже важливі, адже співпадають з головною задачею журналіста  дослідженням і пошуком.

Про американців

Більшість американців не знайдуть Україну на карті і не мають жодного уявлення про те, що тут коїлося протягом останніх двох років. Ми взагалі мало уваги приділяємо міжнародним новинам, а особливо тому, що відбувається у Східній Європі. Я був у Румунії, коли там стався державний переворот. Були ЗМІ зі Сполучених штатів, але вони колективно вирішили або не висвітлювати цю тему взагалі, або подати це лише однією короткою новиною.

Американці говорять однією мовою  англійською  і вважають, що цього цілком достатньо. Нас взагалі мало цікавить, що відбувається у світі. Дональд Трамп намагається «виїхати» на історіях про зведення стіни між США і Мексикою і повну заборону будь-якого експорту з Китаю. Новини з Латинської Америки чи Канади не стають для нас приводом для висвітлення, у той час, як Франція майже 100% висвітлюватиме усі важливі події з Німеччини чи Бельгії. Нам подобається робити вигляд, що решти світу просто не існує. Ми плекаємо у собі комплекс суперсили і поводимося відповідно.

Європа дуже добре пам’ятає свою історію, а американці не надто опікуються питаннями пам’яті. Для нас історія неважлива, для нас має значення день завтрашній. Ми звикли мистити категоріями майбутнього.

Про демократію і глобалізацію

Мені здається, що світ стає менш демократичним. Подивіться на Китай, Російську Федерацію, Туреччину, Сполучені Штати чи Австрію. Якщо Трамп виграє ці президентські вибори, то до влади, фактично, прийде диктатор, і ми можемо перетворитися на Туреччину. Однак це логічна реакція на глобалізацію  люди бояться великого світу, який останнім часом приходить до них у вигляді не мандрів, а емігрантів і кризи біженців. Люди прагнуть закрити кордони, стати більш локальними. Утім і в демократії є свої слабкі місця. Наприклад, президентські вибори в США я можу назвати дуже корумпованими: починаючи від того, що ви не в змозі з’ясувати, хто ж насправді дав гроші на кампанію тому чи іншому кадидатові, завершуючи повною непередбачуваністю результатів виборів.

Як заробити у медіа

Жовта преса має більше шансів заробити грошей, ніж серйозна журналістика. Наприклад, є дві історії: про зміни у політичному курсі Європейського союзу і останні плітки про топову футбольну команду. Відповідь про те, який матеріал очікуватиме більша популярність, очевидна. Тому, щоби вижити, треба поєднувати серйозний і розважальний контент. Розважальний, до речі, зовсім не є синонімом неякісного. Наприклад, ви знімаєте дуже хороший фільм про «Старбакс», а потім на зароблені гроші знімаєте дуже хороший фільм про нелегальних імігрантів або сучасних художників. Як на мене, це єдина економічна модель, яка працює. Без грошей з розважального контенту, не матимете ані копійки на щось серйозне й ґрунтовне.

Про воєнну журналістику

Задача воєнної журналістики США полягала у тому, щоб знайти якомога вагоміші і серйозніші причини для нашої військової присутності в Афганістані та Іраку. ЗМІ працювали натхненними рупорами, які звітували про вдалі бої і розтлумачували, чим саме нам була важлива та чи інша перемога. Та навряд чи це можна називати журналістикою. Це була пропаганда, але не тому, що це були погані історії. Просто коли ви розповідаєте про генерала чи президента, які говорять про війну і перемоги нашої армії, оминаючи при тому її проблеми  тоді ви не журналіст, а піарник.

Про маніпуляції

Уникнути медійних маніпуляцій неможливо. Завжди знайдуться непрофесійні і ліниві журналісти, яких використовуватимуть розумні люди у своїх інтересах, вдало підкидаючи інформацію. Такі журналісти не будуть перевіряти, чи правдиві факти, чи це актуально взагалі  вони просто даватимуть це на першу шпальту, а люди споживатимуть і сприйматимуть як істину. Так народжуватимуться нові й нові маніпуляції. Наприклад, за часів Буша співробітники президентської адміністрації робили все можливе, щоби медіа підхопили думку про те, що Ірак дійсно має зброю масового ураження, через що країна перетворилася на поле бою.

Лінивими журналістами легше маніпулювати ніж тими, хто все ж таки знаходить в собі сили перевіряти інформацію. Що робити аудиторії, щоб не втрапити у маніпулятивну пастку? Дивитися декілька телевізійних каналів, слухати кілька радіостанцій, обирати газети різної політичної орієнтації, заглядати у закордонні ЗМІ і читати книжки.

Про пропаганду

Пропаганда існує і в Сполучених штатах, просто в іншому вигляді, ніж у Східній Європі. У більш вишуканому вигляді. Коли в Україні виступає американський посол і чітко окреслює позицію Сполучених Штатів щодо тих чи інших речей, а також закликає українців до певних дій, хіба це не форма пропаганди? А «Voice of America»  це новини чи пропаганда? Протягом багатьох десятиріч США розповідає усьому світові про те, як все виглядає в очах американців, і про те, як варто боротися за ідеали свободи і демократії. Чомусь мені здається, що багатьом людям таке не до вподоби, але ми продовжуємо це робити.

Про медіакомпанії

Коли держава забороняє медіа щось публікувати, це називають цензурою. Коли власник власник забороняє щось оприлюднювати  це редагування. І це логічно: якщо я власник медіа, то мої підлеглі створюватимуть той контент, який подобається мені. А якщо їм це не до вподоби, то вони можуть просто звільнитися чи запропонувати свої аргументи проти. І я, можливо, прийму їх до уваги. Саме так це функціонує. Проте в США, зазвичай, новинні відділи і виробники серйозного контенту є частинами великих розважальних корпорацій, чиї власники заробляють на «легкому» контенті і не диктують своїх умов тим, хто робить суспільно-важливі матеріали.

Я викладаю спортивну журналістику і можу сказати, що кожна команда NBA наразі є медіакомпанією, позаяк усі вони мають свій сайт і свій ТБ-канал. Зараз майже кожна компанія чи фірма — медійна. Ви присутні в соціальних мережах, маєте свій сайт чи блог? Тоді ви точно володієте приставкою «медіа».

Про незалежні ЗМІ

Незалежне видання  це міф. Ми всі залежні. Я не можу робити свою роботу безкоштовно. Так, Ісус Христос робив важливі речі безкорисливо, але я потребую грошей на життя. Так, існують різні форми грантів і пожертв, я можу продавати місце під рекламу чи отримувати субсидії від держави, але усе це матиме свої наслідки і відбиток на тому, як і про що я створюватиму свій контент. Знову ж таки  видання незалежне від чого? Ніхто з нас не є повністю незалежним. Як на мене, то і свобода преси не завжди є вже аж такою крутою ідеєю. Наведу приклад. Коли я працював у Боснії під час югославських воєн, то місцеві газети взялися публікувати списки людей, яких підозрювали у співпраці з сербами. Співробітники НАТО спробували зупинити цей процес, але американські журналісти тоді висловилися за дозвіл на публікації, апелюючи до того, що преса має бути вільною. Однак у тій ситуації то виглядало, як дике знущання, адже абсолютно очевидно: на людей, які мали нещастя потрапити до тих списків, чекала смерть.

Про справжнього журналіста і справжню журналістику

У часи інтернету нам все ще потрібна журналістика. Ми живемо у складному світі, який багатьом людям треба пояснювати простими і чесними фразами. Google цього не зможе зробити. Журналістика створює сенси і виконує роль посередника. Цього  Google також не зможе зробити. Сенси змінюватимуться, а цінности — ні. Тому завдання журналістики — берегти цінності свободи і демократії у їхніх ідеальних значеннях.

Справжній журналіст — той, хто не повірить тобі на слово, а побіжить перевіряти почуте одразу ж після інтерв’ю. Його завдання — бути соціальним критиком. І журналіст може або насправді критикувати суспільство, або просто своїми матеріалами наштовхувати людей на ті питання, які треба осмислювати щодня для того, аби цей світ рухався у векторі розвитку.

Фото: Lviv Media Forum