FavoriteLoading 

Проблеми з доступом до публічної інформації – одна з найпоширеніших категорій порушень прав журналістів на Львівщині


Професія журналіста ніколи не була надто простою, якщо це, звичайно, не «copy+paste». Людина з диктофоном чи камерою об’єкт підвищеної уваги. Вона викликає роздратування, занепокоєння, подекуди агресію. Журналістам не дають працювати, нищать їхнє майно, б’ють, залякують, викрадають, іноді навіть вбивають. Журналістам перешкоджають у доступі до інформації, їх цензурують, на них тиснуть. Так, за даними Інституту масової інформації, з початку 2017 року в Україні зафіксовано 173 випадки порушення свободи слова. За кожним випадком стоять журналісти, що не можуть належним чином виконувати свої обов’язки, і читачі, глядачі, слухачі, позбавлені контенту.  

Львівщина на цьому тлі – порівняно спокійний регіон. Тут відбувається не так багато потрясінь. Часом і в нас трапляються напади на медійників і перешкоджання виконанню журналістських обов’язків (наприклад, випадок у Золочеві, де репортеру місцевого онлайн-видання заважали знімати на місці  ДТП). Проте одна з найбільших проблем, із якою журналісти стикаються регулярно – доступ до інформації. Відомою стає лише частина випадків, коли розпорядники інформації не надають її ЗМІ. А скільки журналістів, так і не отримавши потрібних даних, опустили руки і відклали теми? Також у розпал сміттєвої кризи чимало ЗМІ стикалися з проблемою відсутності достовірної інформації та неможливості отримати точні дані від влади, а отже, не могли допомогти своїм читачам розібратись із складною ситуацією та зрозуміти, хто винен і що робити.

Спробуємо з’ясувати, чому закон про доступ до публічної інформації не завжди працює в наших реаліях, і що робити журналістові, аби все-таки здобути потрібні йому дані.

Чому розпорядники інформації не відповідають на запити журналістів?

 

Валерія Печеник, редакторка онлайн-видання «Дивись.info» (ресурс неодноразово мав проблеми з доступом до інформації) розповідає, що часто розпорядники не відмовляють прямо, а ігнорують запити, взагалі не дають відповіді або відповідають довгими листами і зовсім не на поставлені запитання. За її словами, кожен третій-четвертий запит є проблемним.

«Це відбувається із кількох причин, – говорить вона. – По-перше, часто розпорядники ставляться до відповідей на запити так, що “все, що ви скажете може бути використане проти вас”, і тому не хочуть зайвий раз наражати себе на небезпеку. По-друге, ці органи часто не знають законів. Наприклад, у законі “Про публічну інформацію” йдеться, що ми маємо право запитувати її у будь-який зручний нам спосіб, але спробувати пояснити телефоном, що нам потрібна відповідь на питання, наприклад, “скільки дітей стоїть у черзі до садочка”, а це одна цифра, просто неможливо. Нас вертають до письмових запитів, і ми змушені чекати щонайменше п’ять днів. По-третє, у нас реально немає дієвого і швидкого механізму притягнення до відповідальності за ненадання публічної інформації, оскарження через уповноваженого чи поліцію триває місяці».

Журналістка видання «Наші гроші. Львів», що через свою специфіку має не одну історію боротьби за інформацію, Олександра Губицька пояснює: основна причина відмов або ігнорування запитань у запитах – небажання надавати важливу інформацію журналістам із розрахунком на те, що вони «відстануть» і займуться чимось іншим, особливо, якщо тема скандальна, стосується бюджетних грошей, криміналу тощо.

«Добиватися отримання публічної інформації важко і довго, а тому більшість журналістів мириться з відмовами. Ми на своїй шкурі зараз випробовуємо, що таке судитися за публічну інформацію. По-перше, треба заплатити судовий збір. І якщо таких позовів багато, то не всі редакції і журналісти готові платити. На щастя, юридичну допомогу журналістам надає Інститут розвитку регіональної преси, а тому відпадають витрати на юриста. По-друге, і це головне, судовий процес з’їдає багато робочого часу. От нам СБУ програло в першій інстанції, але подало апеляційну скаргу. І знову треба на засідання ходити, а тому бажання судитись відпадає», розповідає вона.

Наталя Патрікєєва, журналістка видання «Доступ до правди», що судиться з «Львівелектротрансом» через ненадання інформації, схильна трактувати ситуацію з запитами оптимістично: «Насправді, більшість розпорядників останнім часом на запити відповідають. Чи є там та інформація, яку журналіст запитував – це вже інше питання».

 

Що треба зробити, щоб отримати потрібну інформацію? Чи є якісь секрети і тонкощі?

 

Є прості правила написання запиту, яких варто дотримуватися. Окрім вимог, означених у законодавстві (про них детально можна почитати у багатьох виданнях, зокрема у посібнику «Медіакомпас: путівник професійного журналіста», створеному експерткою ІМІ Оленою Голуб), добре знати ще деякі нюанси.

Наталя Патрікєєва радить: «Перше – правильно і чітко формулювати запитання. Не може бути: “Як ви вважаєте, що змінилося за останні 20 років у галузі і хто в цьому винен?”. Краще запитувати конкретні дані, показники, числа, копії, документи, накази. І, звісно, бажано надсилати запит правильному розпоряднику, бо потім усі ці пересилання забирають час.

Друге – дуже бажано після надсилання запиту подзвонити і спитати вхідний номер. Таким чином журналіст страхує себе від того, що хтось міг не отримати листа, чи він загубився. Дзвінок розпоряднику – це сигнал серйозних намірів журналіста отримати відповідь на запит.

І третє, зрештою, найскладніше. Якщо відповідь журналіста не влаштовує, варто надсилати повторні запити з уточненнями і, наприклад, роз’ясненням юриста, чого розпорядник має надати інформацію. Якщо це не допомагає – звертатися зі скаргою до омбудсмана або до суду. На це треба витратити час, але, якщо інформацію приховують, то воно того варте. Крім того, є ініціатива “На суд за доступ”, яка допомагає журналістам оплатити у таких справах судовий збір».

 

Якщо інформацію все ж не надали, як діяти?

 

Юрист ІМІ Максим Ратушний вважає, що посилання на чинне законодавство та аргументація з приводу обов’язку надання інформації може спонукати розпорядників до дій. Серед дієвих методів він називає оскарження незаконних дій розпорядника до вищого керівництва, представника Уповноваженого з прав людини, суду або ж поліції: «У випадку ненадання інформації є кілька можливих варіантів розвитку подій (можуть використовуватися як окремо, так і всі разом):

– оскарження рішення про відмову у наданні інформації до керівника розпорядника / вищого органу у структурі / суду – інструменти для оскарження рішення по суті та отримання інформації за результатами такого оскарження;

– складення скарги до представника Уповноваженого щодо порушення – інструмент для покарання відповідальних за правопорушення, в рамках законодавства про адміністративні правопорушення;

– складення заяви про злочин до правоохоронців з приводу перешкоджання законній професійній діяльності журналіста, шляхом ненадання інформації – інструмент для покарання відповідальних за злочин у рамках карного законодавства».

Втім, він наголошує, що звернення до уповноваженого може стосуватися тільки факту покарання, а в більшості випадків журналістові потрібне все ж отримання самої інформації для матеріалу, а не покарання чиновника штрафом. Тому більш дієвим вважає звернення до суду, втім, додає, що швидким цей метод не є.

Журналісти скарги до Уповноваженого вважають не найкращим методом: по-перше, не завжди такі скарги мають позитивні для журналіста наслідки, а по-друге процес може затягнутися на місяці, що для медійників, особливо тих, хто працює в онлайн-виданнях, критично. «Ми, наприклад, оскаржили одну відповідь в уповноваженого в лютому, у квітні отримали від секретаріату уповноваженого листа, що справу передали у поліції, у липні – що поліція не знайшла складу злочину», каже редакторка «Дивись.info».

Журналісти сходяться на думці, що дієвим механізмом є розголос – часто навіть згадка про те, що інформацію не було надано, може зрушити справу.  

Зрозуміло, що не всі розпорядники приховують інформацію й ігнорують запити, але є певна тенденція, яку може зламати наполегливість, орієнтування в законодавстві і публічний розголос. Варто вчити майбутніх журналістів добувати інформацію ще зі студентської лави, щоби професійне життя не стало для них несподіванкою, а чиновникам нагадувати, що відповідь на запити – це частина їхньої роботи.


Матеріал підготовано в рамках Українського медійного проекту (У-Медіа), що виконується міжнародною неурядовою організацією «Інтерньюс» за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID).