Як я прийшла в професію, писала три новини на день і позбулась ілюзій.

У школі я стабільно отримувала хороші оцінки за твори з української літератури. А ще вигадувала гасла для свого класу на конкурсах і писала вірші на прохання вчителів. Мені здавалося, що тексти — це моє: я мріяла, що буду письменницею чи журналісткою. Після школи я переїхала з села до Києва, щоб вивчати рекламу та зв’язки з громадськістю. Студенткою працювала на біржах копірайтингу, навчилась рерайту та перевірки тексту на плагіат. А на четвертому курсі влаштувалась на сайт «Мой город Киев». І з першого дня почала позбуватись ілюзій про журналістику.

Видання, куди я прийшла працювати, виглядало як сайт-довідник, наповнений «новинами компаній». Мій керівник мав досвід роботи з онлайн-магазинами, але не з медіа. Наше завдання — перетворити сайт на повноцінне видання — ускладнювалось тим, що ми жили в різних містах. Спілкувались електронною поштою, а найважливіші моменти обговорювали телефоном. Та через відсутність живої комунікації не завжди розуміли, чого хочемо одне від одного.

Писати легко, якщо знаєш про що, для кого та як. Моя норма була три новини за день. Здається, не так і багато. Але про що мають бути ці новини? Звідки брати інформацію? Що взагалі цікавить киян? Хоча керівник назвав кілька київських видань, за якими слід було стежити, в перші місяці роботи я безпорадно борсалась в інформаційному просторі й не знала, за що вхопитись. Переписувала новини про дорожньо-транспортні пригоди, «мінування» метрополітену, нове кіно. Згодом, перечитуючи свої старі новини, помічала в них оцінкові судження, невдалі ілюстрації та слово «данный».

Опублікована новина — ще не кінець. Одного разу я написала про те, що в київській галереї буде виставка робіт Марії Примаченко. Новина набрала чимало лайків і репостів у фейсбуку. А згодом ми отримали коментар: «Прийшли на виставку й поцілували замкнені двері. Дякую за дезінформацію». Виявилося, що експозицію закрили на кілька днів раніше. Організатори повідомляли про це на своїй сторінці, але вже після моєї публікації, і я цього не зауважила.

Ви — не підлегла, а співучасниця. Керівник сподівався від мене ініціативності. Я ж звикла до виконання інструкцій.  Довелося вчитися самостійності: експериментувати з постами в соцмережах, давати йому поради щодо наповнення сайту. Разом ми запустили на сайті афішу, почали вести контент-план. Гонорари за авторські фото спонукали мене досліджувати нерідний для мене Київ і робити ексклюзивні фоторепортажі на зразок цього — з екскурсії Будинком з химерами. Фото не ідеальні, але вони мої, а не запозичені в когось. До того ж, під фото Будинку з химерами в соцмережах я не раз бачила дописи: «Ех, яка краса! Шкода, що туди не пускають». Із мого матеріалу люди дізнаються, куди звертатись по екскурсію.

Вас багато критикуватимуть — і не завжди конструктивно. Щоб залучити читачів на сайт, я поширювала новини в фейсбук-групах різних районів столиці. Загалом це давало позитивний результат, але траплялись непорозуміння. Одного разу я зробила новину про те, які дороги відремонтував «Київавтодор». Поширила її в локальній групі, написавши, яку саме вулицю відремонтували, згідно з офіційними даними, в їхньому районі. Й отримала коментар: які були ями, такі й лишились, а я — некомпетентна журналістка, раз таке пишу. Було прикро бачити, як інші люди лайкають цей коментар.  В іншій місцевій групі я опублікувала новину про те, що в цьому районі перейменують вулицю. Й отримала повідомлення від адміністратора спільноти: «Ви що, називали цю вулицю? Чого агітуєте за перейменування?» — і бан.

Інколи вам доведеться діяти наосліп. Я хотіла отримати більше фахових знань, тому вступила на магістратуру з медіакомунікацій. На першому курсі магістратури я та восьмеро моїх одногрупниць пішли на практику до нового інформаційного агентства. У редакції на Печерську бракувало місця для ще дев’яти людей, тому редактор дозволив нам працювати дистанційно. Ми шукали новини в регіональних виданнях і переписували їх. Але редактор сказав, що рерайт — не солідно для магістрантів, і запропонував у неділю піти до шахово-шашкової школи. Я зголосилась. На мої запитання, чому саме туди, в кого брати інтерв’ю і про що говорити, редактор відповів: «прийдеш і на місці розберешся». На місці я дізналась, що в шаховому клубі відбувається турнір вихідного дня. Першим моїм співрозмовником став молодий тренер, не готовий до першого у своєму житті інтерв’ю. Він нервував, побачивши в моїх руках диктофон. Хвилювалась і я — й відчайдушно намагалася це приховати. Я не Ларрі Кінґ і не вмію вигадувати влучні запитання по ходу, тож просто попросила тренера розповісти про турнір. Після цього я поговорила ще з одним тренером і двома його підопічними, які представляли Україну на шахових чемпіонатах. Я ще дужче боялась облажатись, говорячи з дітьми, але вони, на щастя, диктофону не боялися й охоче йшли на контакт.

Вас можуть попросити про особливі послуги. У передостанній день практики в інформагентстві редактор написав мені, що домовився про інтерв’ю з директоркою однієї столичної школи. Завдання — розпитати про шоу талантів, яке там скоро буде. Я подумала: що за тема для інформагентства? Адже в будь-якій школі є якась самодіяльність. Але інтерв’ю вже було призначене та, за словами шефа, «директорка спеціально на завтра зробить зачіску». А ще з’ясувалося, що в цій школі вчиться його син. «Ось як станеш мамою, то для дочки чи сина теж будеш вистрибувати зі штанів», — сказав мені редактор інформагентства. Я таки провела це інтерв’ю — для власного розвитку й досвіду. Але виявилося, що інформагентство й раніше писало про цю школу. А за півроку після виходу мого матеріалу вийшли нові інтерв’ю з директоркою та кількома вчительками. Тексти рясніли компліментами, а в кінці одного з них був цілий абзац «сердечної подяки».

Матеріал, на який ви вбили кілька днів, можуть відхилити. На другому курсі магістратури я стажувалась в університетському виданні «Грінченко-інформ». Практиканткам сказали, що вони мають повну свободу дій. Я вирішила написати про виставку художника Віктора Зарецького. Сходила в галерею, зробила фото, зібрала інформацію, написала матеріал і надіслала редактору. Пара днів минула без відповіді. Коли ж я запитала в редактора, як справи в мого матеріалу, почула відповідь: тема життя і творчості Зарецького потребує глибшого вивчення, а мій текст поверховий. Я не стала з’ясовувати стосунки з редактором, але мені було прикро — почувалась так, наче це не мій текст, а мене саму назвали поверховою. Кілька днів думала про це й переконала себе, що я та моя робота — не тотожні поняття. Думаю, колись таки напишу про Зарецького.

Іноді ви почуватиметесь на межі. Майже три роки я працювала на сайті «Мой город Киев». Наповнювала афішу, сторінки в соцмережах, писала новини, а водночас ходила на пари й виконувала домашні завдання. Кілька разів збиралась попросити шефа, аби передав афішу комусь іншому, але так і не зробила цього: боялася втратити частину зарплатні та визнати свою слабкість. Бувало, що я працювала не дуже якісно, й через це мене накривало почуття провини. Доходило до того, що взагалі не хотілось писати. Проблема була не в обсязі роботи, а в тому, що я не вміла швидко перемикатись із однієї задачі на іншу. Я з тих людей, що ладні день і ніч сидіти над матеріалом, забувши про весь світ, і почуватися прекрасно. Але дайте купу дрібних доручень, і я втомлюся, не виконавши й половини.

А ще я впадала у відчай від запитань, які ставила сама собі: для чого я взагалі пишу? Чи не продукую інформаційне сміття, якого й так вистачає у світі? Але знайшла заспокійливе: брати інтерв’ю в маловідомих людей, які роблять корисні справи. Це додавало роботі сенсу.

Не всі зрозуміють, навіщо вам це. Нещодавно я мала першу в своєму житті відпустку. Мій брат, який займається ремонтом будинків, здивувався, почувши про це: «Відпустка? Ти що, фізичною працею займаєшся?» Навіть моя родина не розуміє, в чому сенс моєї роботи.

Дізнавшись, що я журналістка, люди в захваті запитують: «а на якому каналі?» Почувши ж, що я працюю в онлайн-виданні, починають дивитись на мене, як на безробітну. Один знайомий під час кожної зустрічі радив мені йти в іншу сферу — наприклад, стати менеджеркою з продажів. Адже журналісти «мало заробляють». «Давай хоч на телебачення тебе влаштую, в мене зв’язки є», — казав він. Важко було пояснити, що ця робота — мій вибір. Журналістика — для тих, хто не хоче здаватись на півдорозі.

Головне зображення Heather Gill

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.