13680957_10209262930267043_388038886255158259_n FavoriteLoading 

Всеволод Поліщук називає себе «гастроентузіастом». А як інакше описати участь у різноманітних проектах, пов’язаних з журналістикою і промоцією у сфері гостинності? Він працював з медіа і у PR, заснував «Клуб Галицької Кухні», а цьогоріч став головним ідеологом першої в Україні Школи фуд-журналістики і ресторанних комунікацій під час HoReCa Show у Львові. В інтерв’ю MediaLab Всеволод Поліщук розповів, чим гастрономічна журналістика відрізняється від ресторанної критики, у чому особливості і недоліки цього напряму і як повинні працювати професійні фуд-журналісти.


 

Яка різниця між фуд-журналістикою, фуд-блоґінгом і ресторанною критикою? 

Десь така сама, як між виконавчою, законодавчою і судовою гілками влади. Саме у такому порядку. Однак це не зовсім точно. Логічніше порівняти фуд-журналіста із лікарем-терапевтом, критика — з хірургом, а фуд-блогера — із ведучим телепрограми про медицину. У тому розумінні, що останній може гарно розповідати про галузь, ставити правильні запитання і загалом робити дуже корисну справу, пропагуючи здоровий спосіб життя. Дехто з таких ведучих може розбиратися у медицині навіть краще за пересічного терапевта. Однак є один нюанс: на відміну від нього, двоє інших розбиратися у медицині зобов’язані. 

Тоді, блоґінг, журналістика і критика — це перший, другий і третій рівень текстів (і не лише) про їжу?

Не зовсім. З точки зору довершеності тексту, блоґ може бути більш яскравим, стильніше написаним, цікавіше сконструйованим. І відтак перебувати на вищому рівні саме як текст, набір мовних зворотів, але при цьому все одно не бути журналістикою.

Якщо журналістику і критику ще можна порівнювати (хоча я особисто цього не робив би), то блоґінг і журналістика зовсім непорівнювані, як, наприклад, ранкова яєшня із вечірньою Кривавою Мері. Можна сказати, що яєшня була несмачна, а Крива Мері — прекрасна, проте не можна робити висновок, що коктейль був смачнішим за сніданок. Це речі, які мають різні місії, принципи і критерії оцінки. Хоча, звісно ж, у певному сенсі журналістика і критика доповнюють одна одну. Як і яєшня та Кривава Мері можуть спокійно ужитися в меню одного ресторану.

Якщо розділяти грубо, блоґ — це спосіб самовираження, нагода поділитися приватною, суб’єктивною думкою. Журналістика — це спосіб передачі корисної інформації від фахівців до споживача із прагненням до максимально можливої неупередженості. А критика — це передача інформації без посередника, від першої особи, із можливістю оцінок — чіткіших настільки, наскільки професійнішим є критик.

У чому полягає специфіка фуд-журналістики? 

Фуд-журналістика або ще можна вживати термін «гастрономічна журналістика» — поняття широке, яке складається, щонайменше із двох великих пластів: журналістики рецептурної і журналістики ресторанної. Рецептурна журналістика — це, здебільшого, один із двох варіантів: або репортаж, якщо людина пише цікаво, або сміття, якщо це роблять одноманітно (йдеться про те, що рецепти блукають із видання до видання, і новизна зазвичай полягає лише у барвистості оповіді про процес приготування). Рідкісний варіант найвищого пілотажу — це коли, переказуючи рецепт, людина пише репортаж про те, як приготувала кілька різних варіацій, при чому деякі з них або знайшла у до того не оприлюднених джерелах, або здогадалася спробувати сама. При цьому можна доповнити легенду окремої страви думками кількох істориків, які мають на її походження і оригінальний смак різні погляди.

В Україні рецептурна журналістика — це перважно або плагіат і занудство, або блоґінг, який видають за репортаж. Тому насправді більшість фахівців із гастрономічної сфери під фуд-журналістикою мають на увазі журналістику ресторанну. І у цьому є сенс, адже наша домашня кухня вже описана-переписана. 

А от ресторанна журналістика за появою нових течій і закладів, не кажучи вже про сезонні меню у наявних ресторанах, поки що не встигає. Хоча, як на мене, якщо є заклади, про які говорить усе місто чи навіть країна (а таких є доволі багато, щонайменше, у Києві, Львові та Одесі), то новинки у них мали би висвітлюватися не згірш, ніж перехід депутата до іншої фракції.

На якому рівні розвитку перебуває українська ресторанна журналістика?

Ми впевнено минули стадію первісно-общинного ладу, коли ресторанним критиком вважався кожен, хто мав фотоапарат і гроші на їжу у ресторані або був знайомий із ресторатором. І вже потроху минаємо етап рабовласницький, коли ресторанним критиком вважався будь хто, хто може скласти кілька речень докупи і кого на халяву нагодували в ресторані.

Як уникнути появи «замовних» статей та неетичних моментів, коли ресторан пригощає блогера чи журналіста?

Це питання, як і у будь-якому журналістському напрямі, вирішує наявність редакційних стандартів (редакційної політики). Редактор просто відтинає усе, що є поза правилами: незбалансовану критику, непідтверджену інформацію, хвалебні епітети замість інформативних, описових. Якщо із текстом неможливо такого зробити — банить текст. Якщо журналіст приніс кілька таких текстів — шукає йому заміну. Однак і редакція зі свого боку має оплачувати журналісту відвідини ресторанів, коли це потрібно для підготовки тексту, який є редакційним завданням. Звісно, ще є варіант платити журналісту так, щоби не було потреби окремо оплачувати рахунки, але у наших умовах це майже нереально.

Ми ж не вважатимемо нормальним, якщо політичний журналіст писатиме лише про ті партії, які дали йому місце у списку. Або журналіст-міжнародник — лише про країни, посольства яких запрошують його на прийоми.

Коли фуд-журналісти зможуть собі дозволити писати про ті ресторани, які їх цікавлять, а не лише про ті, куди їх запрошують?

Тоді, коли редактори і власники ЗМІ замисляться і зрозуміють, що з точки зору балансу між довірою читача і прибутками від реклами набагато ефективніше, наприклад, пропонувати спонсорство рубрики «Ресторанна критика» постачальникам кухонної техніки, логістичним компаніям чи виробникам сировини, а не віддавати її під замовлення якогось ресторану. Це по-перше. А друге — коли редактори і керівники так званих «впливових» видань загальної тематики зрозуміють, що їжа — це надзвичайно важлива частина людського життя, що тема ресторанів викликає шалений інтерес у публіки і що про це треба писати на серйозному рівні.

Якою буде фуд-журналістика майбутнього — далекого і не дуже?

Якщо коротко, фуд-журналістика майбутнього — це матеріали, з яких людина, котра хоче вирішити, чи варто відвідати той чи інший заклад, отримає чітку інформацію з усіма перевагами і недоліками, аби зробити раціональний вибір. Це не може бути щось на кшталт «цей ресторан поганий, бо там сексистське гасло в рекламі» чи «цей заклад добрий, бо там крутий офіціант». Для когось рекламні гасла чи навіть якість сервісу можуть бути зовсім несуттєвими. От для мене, наприклад, дуже важлива кухня. Обслуговування я можу потерпіти. А хтось інший — навпаки. Комусь наплювати на російськомовну музику в закладі, а для мене, наприклад, це величезний мінус. Журналістика має розповідати про всі ці нюанси як про факт, а не як про мотивацію до того, щоби відвідати чи не відвідати це місце. Аудиторія має отримати максимум деталей і сама вирішити, які з них важливіші.

Також хотілося б, аби так звані «рейтинги» — оці всі ТОП-скількись таких-то ресторанів — почали змінюватися на огляди. Тобто, це мають бути повні переліки закладів певного напрямку на окремій території, із порівняннями на рівні конкретних страв, напоїв, сервісних фішок, а не підхід «краще-гірше».

Фото: Alexander Kulyk