Як головред проекту «Наші гроші» Олекса Шалайський ловить своїх чорних лебедів.

Якщо ти редактор, то навряд чи прославишся — лаври завжди дістаються журналістам. Якщо ти головний редактор, то може пощастити. Головред видання «Наші гроші» Олекса Шалайський, який буде спікером Lviv Media Forum 2018, розповів, як живеться сучасним розслідувачам і чому його редакцію не турбує, чи когось посадили через їхні матеріали. А ще — як зловити велику пташку, якщо цілодобово займаєшся якоюсь дурнею.

Цей матеріал переважно про те, як стати успішним і не облажатися. Якщо ви любите короткі тексти або просто не маєте часу, можете взяти на озброєння інструкцію Олекси Шалайського в наступному абзаці та йти підкорювати вершини.

Спеціалізована українська журналістика настільки убога, що ти можеш бути впевнений — у тебе немає конкуренції. Ти заходиш на якесь поле і стаєш богом через три місяці. Можеш бути абсолютно недосконалим, але ти один. Головне — елементарно не перекручувати факти, щоб 2+2 наближалося до чотирьох чи хоча б чотирьох із половиною. І щоб ти не дуже дубово писав — хоча б як інформагентство.

Далі — серйозніші секрети про те, як можна користуватися ображеними людьми.

Є два способи знайти тему: або її хтось зливає, або ти системно моніториш одну сферу і бачиш якісь девіації. Наприклад, місяцями сидиш у документах про ремонт доріг і раптом бачиш, що якась дорога вийшла втричі дорожча за інші. Але моніторинг, на жаль, потребує значного ресурсу — як часового, так і матеріального. Не кожен журналіст може і хоче моніторити. Переважно журналісти хочуть робити стендапи, а не рахувати цифри.

Тому працюють зливи. Але для того, щоб тобі почали зливати, треба до цього дорости. Причина 90% зливів — образа. Людина хоче розповісти, як її кинули, і має зробити це через журналіста. Але якщо вона прийде до журналіста-джинсовика, то немає гарантій, що цю інформацію не продадуть конкуренту. Журналіст повинен викликати довіру і хоч трохи розумітись на темі. Якщо журналіст добре пише про культуру, спорт і мистецтво, а мені треба розповісти про корупцію в металургії, я до нього не піду. Довіра до нього є, але це не та сфера. Тому треба, щоб зійшлось і те, і друге. А таких журналістів ще треба пошукати.


Ще спікери LMF 2018: Вільям Уріккйо


Можна попастися на маніпуляцію. Тобі зіллють тему, яка буде не надто важливою, і ти змарнуєш час, який міг би витратити на важливішу. Але ти можеш, наприклад, просто відмовитися від теми — сказати, що не маєш часу. Якщо ми якусь тему не беремо, завжди можна злити її журналістам у регіони чи комусь з колег.

Щоправда, у нас ситуація трошки інакша — зливів настільки багато, що бракує рук, аби їх обробити. Тому ми в більшості випадків знаходимо якісь речі самі.

Хто не зловив, той перукар

Щоб зрозуміти цю частину, треба знати, хто такий чорний лебідь.

Американець іранського походження Нассім Талеб у 2007 році видав книжку «Чорний лебідь», яка ввійшла до списку найвпливовіших книг, написаних після Другої світової війни. Автор вивів теорію, відповідно до якої всі значні наукові відкриття, історичні події чи витвори мистецтва — це так звані чорні лебеді. Події, які трапляються рідко, але струшують світом та мають серйозні наслідки. Наприклад, терористичні атаки 11 вересня чи розвал Радянського Союзу. Це був літературний екскурс, а далі Олекса Шалайський пояснює, до чого тут журналістика.

Професії бувають двох типів: де можна зловити лебедя і де вони не ловляться в принципі. Всюди є свої плюси і мінуси. Перукар, наприклад, не може зловити лебедя, бо не зможе підстригти сто тисяч людей за один день. І ніхто йому не заплатить мільйон за стрижку. Але він точно виживе. Це плюс. А художник може зловити чорного лебедя, але під час ловлі ризикує здохнути  з голоду.

Всі хочуть знайти професію, де ловлять лебедів. Ви зможете прочитати в журналі про тих, хто цього лебедя зловив (художників, брокерів, спортсменів чи когось іще). Але ніхто не пише про тих, хто помер під час ловлі.

Тому Талеб вивів таку схему: дві третини свого часу працювати перукарем, а одну третину ходити на ловлю чорних лебедів. Зловлю чи не зловлю, але принаймні нащипаю пір’я.

У журналістиці це влаштовано так. Переважно журналіст робить марудну роботу. Спочатку йому цікаво, але раптом він розуміє, що перебуває у коловерті прес-конференцій, новинних стрічок і всієї цієї фігні. Журналіст усвідомлює: він так і помре в потоці прес-релізів і навіть не буде чого написати на надгробку.

А можна було б усе підлаштувати під лебедів. Наприклад, спершу йдеш на медичну конференцію, потім екологічну, потім ЖКГ, потім говориш із Шалайським про високе. А потім починаєш вечорами ґуґлити про щось одне. Наприклад, про медицину. І стається дивовижне. Приходиш на чергову конференцію про медицину — і тобі там цікаво. Наступний левел — раптом бачиш, що журналісти навколо тебе на конференції абсолютно тупі. Третій левел — на конференції підходиш до спікера, ставиш питання, і він дивиться на тебе із захватом, у нього капає сльоза зворушення і він каже: боже, яке гарне питання.


Ще спікери LMF 2018: Ольга Гончар


Журналіст, який стає універсалом, не зловить лебедя, бо знає всюди потрошку. Єдиний шанс випхатися — це бути універсалом 2/3 часу, а решту виділити на поглиблення свого фаху.

Єдина проблема в тому, що це доводиться робити самостійно. Тебе ніхто не штовхатиме. Не робиш, то й не робиш: будеш мати маленьку зарплату і нецікаву роботу. Зате її буде багато. Ще можеш піти до якогось ґрантового проекту й збирати журналістів на семінари. Платять непогано, англійська мова, якісь люди, чистий офіс. Кар’єрного зростання жодного, але ніби при роботі. Печеньки й кава деколи є на халяву.

«Наші гроші» вже зловили багато маленьких лебедів. Ми отримали кілька престижних міжнародних премій, до нас добре ставляться у вузькому колі. Думаю, що маленьким лебедем було розслідування про вишки Бойка. Ну, не лебедем, а так, гидким каченятком.

Ми не вважаємо лебедями справи, які ми довели до суду. Ми взагалі переконані, що це не функція журналістики. У нас інша робота — інформувати. На щастя, в нас є дружня організація Центр протидії корупції, яку створили, щоб доводити  наші тексти до правоохоронних інстанцій.

А правоохоронні органи у нас працюють якось так. Скажімо, є сто можливих кримінальних справ. Зверху їм кажуть: ось ці 30% — найкращі люди міста, їх не чіпаємо. Ще 30% — це ті, кого можна доїти, ходити на перевірки, збивати гроші, розпилювати їх між своїми. А решта — це для піару. Затримуємо, садимо, показуємо людям, що ми працюємо.


Ще спікери LMF 2018: Тарас Білка


Ми колись пробували грати в такі ігри. Правоохоронні органи приходили до нас іще з часів Януковича: і Служба Безпеки, і Генпрокуратура. Мовляв, хлопці, давайте боротися, давайте разом. Ми кажемо: давайте, ось тема така, ми вам поможемо, в нас є інсайдери. Кажуть: нє, давайте щось друге. Ми завжди не вгадували і не влучали у правильні відсотки.

Тому ми вирішили розслабитися та інформувати. В нас логіка така: навіть якщо нічого не стається, нікого не посадили, то люди про це дізналися і якось інакше формуватимуть свою думку. А депутат, про якого написали, що він краде, буде красти менше.

Дияволу потрібен адвокат, а журналісту слава

Ще трошки, і ви знатимете всі кодові словосполучення. Ось іще одне. Адвокат диявола — це метафорична назва людини, яка влізає у ваш текст і перевіряє його на все: факти, документи, баланс думок і так далі. Це незалежний експерт — людина, яка не займається підготовкою матеріалу, а дивиться на нього незамиленим оком.

У журналістів-розслідувачів є велика проблема: відсутність професійної пари. Вони самотні вовки. Будь-яка людина вважає, що вона найкраща, і журналісти теж.  У якусь мить людину зраджує відчуття критичного матеріалізму — вона починає вірити не документам, а тому, що пише. А якщо немає з ким звірити власні думки, це може бути проблемою.

У «Наших грошах» є адвокат диявола. Точніше, їх кілька і це не основна їхня робота. Якщо готую матеріал я, то адвокатом виступає мій партнер Юрій Ніколов. Якщо він пише текст, я дивлюся. Якщо хтось інший, то дивимося ми обоє. Ми ретельні адвокати. У нас є багато незавершених тем, бо ми розуміємо, що треба ще щось знайти, аби підтвердити факти документально.

У більшості класичних редакцій адвокатом диявола є редактор. Бо у нього є досвід і розуміння речей. Але тут теж є проблема. Редакторська школа в Україні фактично знищена. Більшість молодих журналістів скаржаться, що приходять у редакцію, а їм не розповідають, що робити. Кажуть: ти роби щось, якщо буде добре, ми скажемо, а якщо буде погано, то ми не пояснимо, як це погано перетворити на добре. Копай.


Ще спікери LMF 2018: Ярина Серкез


Редактор старої школи все ж учив. Зараз нова традиція: людей не вчать, людей міняють. Із розрахунком на те, що десята людина підійде і лишиться. Навчити людину — це велика робота. А поміняти — два дні.

Я завжди вчив і мені це подобається. Але було трошки легше — я працював у виданнях, які мали непогані фінансові ресурси. Тому вічна загроза, що навчена людина піде, була не такою страшною. Хоча все одно йдуть, бо завжди знайдеться якась падлюка, яка заплатить більше.

Словосполучення «Наші гроші» не є збезчещеним, тому журналісту не соромно сказати, з якого він видання. І приємніше, ніж назвати або нікому не відоме ЗМІ, або те, що має погану репутацію. Краще бути патріотом Америки, ніж Зімбабве.

Для журналіста гроші, звісно — не найважливіше. Тому що є слава.

Ось мені вже слава не потрібна. Коли ти стаєш редактором, втрачаєш можливість прославитися. Бо славу отримує журналіст, а не редактор. І лише потім, коли зробиш хороше видання, може прийти слава менеджера. А я ніколи не хотів бути менеджером.

Ми хочемо створити школу «Наших грошей». Вчити небагатьох, але якісно. Бо ми вміємо вчити. Я тішуся, що серед журналістів, які працювали зі мною, дев’ятеро стало головними редакторами. Я би хотів плодити їх більше.