Fabian Weiss FavoriteLoading 

Герої документальних знімків луганського фотографа Олександра Чекменьова – це чесні, неприкрашені образи української реальності. Серед них шахтарі Донбасу, маргінали, люди, які втратили житло в Слов’янську та інші. На Заході сюжети цих фотографій шокують, в Україні – б’ють по больових точках. Зараз Олександр Чекменьов працює для журналу «Фокус», але не полишає захоплення знімати на плівку.

Фотограф-документаліст розповідає, як йому вдається залишатися людиною для своїх героїв, про стосунки з фотографією і про те, чого не вистачає українським виданням.


 

Серії ваших фотографій про вуличне життя Луганська, дев’яності і донецьких шахтарів – це вже наша історія. Розкажіть, як працювати над довготерміновим проектом?

Я не дуже люблю слово «проект». Для мене фотографія – це світлопис, людина у центрі кадру, герой. А знімати ліси, дороги і куди йшов мій дід – це нудно. Я б, наприклад, не хотів називати фото з «Донбасу» проектом.
Я люблю слово «тема». Копати тему, як ніби обробляти пласт вугілля. Так само ти працюєш над темою, заглиблюєшся в неї. А проект – це поверхневе.

Є люди, які називають свої поїздки дослідженням. Таким чином вони хочуть завищити оцінку своєї роботи. Фотографія — чиста, самостійна. Наприклад, у книжці «Донбас» дуже багато самостійних робіт. Я за те, щоби фотографію можна було повісити на стіну. Незалежно від серії.

Хоча мені радять, щоб я писав текст до кожного знімку. Тому що фотографії з 90-х і початку 2000-х – це вже історія, є що писати і про що сказати.

Коли починався Майдан, я вже знав, що він закінчиться. Ти знімаєш історію не для газет чи журналів. Для них я роблю знімки цифровим фотоапаратом, для себе – плівкою. Фотографією потрібно жити. Ти повинен дивитися навколо себе, очі – це твої об’єктиви.

Чи виправдано відправляти фотокора за межі Києва і України? Чи є у цьому сенс для видання?

У нас не виділяють час і автомобіль для цього. Я знімав в інших містах на плівку і ніколи не просив відшкодувати витрати. Я часто їжджу власним коштом.

З того часу як почалися військові дії на Донбасі, з’явилося багато нових імен серед фотографів. Поки є подія – так, є сенс для видання. Розумієш, усіх кращих фотографів перевезли до Києва. Щоденні прес-конференції відволікають їх від теми.
Так з журналів зникають людські історії. В електронних версіях більше шансів опублікувати щось соціальне. А ось мені б було цікаво дізнатися про Запоріжжя, наприклад. Які люди там живуть.

Ви готуєтеся перед виїздом на локацію? Як шукаєте своїх героїв?

Часто щастило. Мені могли зателефонувати з Луганська, Красного Луча чи з Донецької області і сказати: «Саня, у нас там копали у такому-то місці», і я їхав туди. Добре, якщо там є знайомі. Спочатку потрібно намацати зворотній зв’язок, а не ходити копанками й не знати, що робити. Іноді у пошуку локації допомагає телевізор або інші ЗМІ.

Разом з шахтарями. Олександр Чекменьов другий ліворуч

Разом з шахтарями. Олександр Чекменьов другий ліворуч

Якщо ти віддаєш фотографії усього себе, то вона обов’язково віддячить. Мене веде інтуїція, а не мізки. Це стосується не тільки вибору героїв. Саме так я зважився видати книжку. Ти сидиш і думаєш: напитися чи що? І що далі? А книжка – це стусан самому собі, спроба себе підняти. Я часто згадую слова з «Пригоди Мюнхгаузена» про те, що кожна людина час від часу повинна витягати себе за волосся.

Моя книжка «Донбас» вийшла у Німеччині. Зараз я готую нову із назвою «Паспорт» – це фотографії 1994-1995 років. Макет книжки готували в Нідерландах. Автор дизайну — знаменитий Тен ван дер Хейден.

Як вам вдається так зблизитися з героєм світлини?

Відкритістю і чесністю я, напевно, і входжу до людей, і вони відкриваються переді мною. Складно пояснити і знайти якісь ходи, спеціальні прийоми, як до них потрапити. Для мене це зрозуміло – я ж звідти. На Донбасі, наприклад, дуже прості люди. Вони переважно прямі і довірливі як діти. Там не можна обманювати. Якщо ти входиш у цей колектив, то повинен бути собою. Завжди на боці людини.

Мені довелося попрацювати разом з ними на двох шахтах, і тільки потім вони дозволили знімати. В одній шахті нарубав вугілля зубилом і молотом, а в іншій – виніс те вугілля в мішках на поверхню. З незвички це дуже важко. Я їх дуже повеселив тоді, тому що для мене це був мало не подвиг, а для них – звичайна справа. Я ледве виліз, зі стелі воду пив.

Місто Торез, 2000 рік. Олександр Чекменьов ліворуч

Місто Торез, 2000 рік. Олександр Чекменьов ліворуч

Я пообіцяв тоді, що не буду вказувати в описі до фото, де це і хто це. А інший журналіст через місяць зробив великий матеріал про цю шахту з фотографіями, і зміненими іменами. На наступний день до них прийшли мєнти. Ось він їх підставив, так робити не можна. Після цього мене просили показувати документи, думали, що я той самий журналіст.

Ви говорили: «Ти приходиш з добрими намірами, але ще маєш довести, що ти – людина». Що це означає? Особливо, якщо це стосується шахтарів.

Я з робітничої родини. У батька шахтарського досвіду немає, але він все життя на заводі. Усі з нашого району були заводськими. Мої родичі працювали шахтарями в Ровеньках та Антрациті. Тому для мене було зрозуміло як себе поводити у такому середовищі.

Також були у моїй юності по сусідству і люди, які сиділи. Від них я навчився життєвим правилам, «понятіям», якщо так можна сказати. І ці бої — стінка на стінку… Там потрібно бути людиною. Не можна тікати, обманювати. З ними взагалі не можна було лукавити, вони тебе наскрізь бачать. Ти тільки підійшов – тебе вже змалювали. Тільки рот відкрив – ти вже попався. Я, напевно, дуже уважно слухав і продовжую слухати. Якщо я їду туди – я на їхньому боці.

Як їх не обдурити? Прикро, що на сьогоднішній день слово «журналіст» викликає недовіру. У дев’яності тебе ще поважали. Тоді говорили: «Нехай напише про нас, як ми живемо насправді». Якщо потрібно, я не буду публікувати фотографії півроку або рік, щоб не нашкодити своєю роботою тим, хто на світлинах.

Для людей робочих дуже важливим є той факт, що ними цікавляться, що вони важливі для журналіста. Потрібно чесно говорити про це. Тоді вони відкриються.

За радянських часів з шахтаря зробили героя, який важкою працею заробляє на життя. Якими шахтарів побачили ви?

По-моєму, у Макаревича є слова пісні: «От ненужных побед остается усталость». Ось вони перемагали себе, гналися за рекордами, а тепер втома відбилася на їхніх обличчях.

У мене є фотографія, де жінка поправляє комір своєму чоловікові-шахтарю, а на тлі висить його портрет. У нього на грудях два Ордена шахтарської слави, хоча він заслужив три. Тобто він повний кавалер. Я питаю: «А де третій орден?» А він каже: «Син пропив».

Фото з серії «Донбас»

Фото з серії «Донбас»

Так їх і держава пропила. Раніше він ще міг купити машину, вставити золоті зуби, злітати на літаку на відпочинок. А далі що? Квартиру не купиш. Тоді часто ходило таке: «Ты сотку делаешь?» (сто тисяч рублів на ощадній книжці). І згоріли гроші.

А тепер зуби золоті повипадали і вставити не може. На сьогоднішній день побут в їхніх квартирах присутній. Але найчастіше ти можеш зіткнутися з агресією, злістю. Раніше вони були ситі і багаті. Їх запрошували на хліб-сіль, на вулиці столи виставляли. А тепер такого нема. Були такі випадки, коли знімаєш, а хтось із них уголос: «А он нас фотографирует. Он на нас деньги зарабатывает. Давай и нам плати». Якщо я бачу, що це мудак, то я з ним не спілкуюся. А якщо мене послали, то і я послав.

І ось у них є ця втома і незадоволеність життям в очах. Їм до Львова поїхати раз на рік – це вже зарубіжжя.

Є ще така думка, що шахтарі живуть одним днем. Раніше вони ходили в шахту або на копанку, щоб добути достатньо вугілля та обігріти будинок. Складно уявити, що так можна жити. Як вони це сприймають? Чи готові боротися за хороші умови життя і роботи?

Шахтарі вже давно ні в що не влазять. Привезли їх на початку дев’яностих в Київ касками постукати — все. Стереотип залишився – як щось трапиться, то йтимуть страйкувати. Чому вони полізли у нелегальні шахти? Тому що на державних їм не платили. Було навіть таке: вночі він працює у нелегальній, а вдень – у легальній. Насправді вони думають не тільки про себе. Коли добували нелегальне вугілля, то першим ділом годували мусорів, інакше не дадуть працювати. Було так, що прямо при мені з ними домовлялися. Але крім цього скидалися на загальне вугілля для дитячого садка, школи.

Фото з серії «Донбас»

Фото з серії «Донбас»

Чому мовчать шахтарі? Там люди з автоматами, а вони чим будуть махати? Хіба що кувалдою.

Та не потрібна їм Росія. Є такі, які ходять отримувати пенсію від «ДНР» і від України. Ось це одноденки, я вважаю. Такі люди за шматок хліба віддадуться. Шахтарі – ні. Над ними ще вся родина плитою лежить.

Вас колись запитали, чому ви знімаєте все це. Ви сказали, що фотографуєте шахтарів, тому що скоро цього не буде, тому що так жити неможливо…

На що вони відповіли: «Это все чепуха, Саша. Мы как наши прадеды будем жить. Нашли бутылку и кайло столетней давности. И мы снова вернулись на ту же точку, ту же глубину». Мені дуже прикро, що тоді там не було наших документалістів.

Мені подобається закон самураїв: «Жити потрібно так, ніби тебе вже немає». Так ось, знімати потрібно так, ніби цього вже немає.


Основне фото: Fabian Weiss

Фотографії: alexanderchekmenev.com