FavoriteLoading 

Колумністика є популярною серед українських читачів. Попри те, що за кордоном існує зворотна тенденція, аудиторія в Україні має великі запити на емоції та вердикти. Про проблеми української журналістики, медіаринок під час війни, кримську тематику і власний перехід на державну мову в інтерв’ю MediaLab розповів публіцист Павло Казарін.  


Павло Казарін – український журналіст кримського походження. До Революції гідності працював у російських ЗМІ. У 2014-му переїхав до Києва. Зараз працює ведучим телеканалу ICTV, веде ефіри проекту «Крим. Реалії» на «Радіо Свобода» та пише колонки у виданнях «Українська правда», «Сноб», «Обозреватель», «Лівий Берег», «Новое время» та інших.


 

Ви почали писати колонки у доволі ранньому віці. В який момент ви відчули, що можете говорити до своєї аудиторії з позиції колумніста?

 

Якщо бути точним, то у 2009 році, коли я почав писати, це були не зовсім колонки, а скоріше репортажний формат. Про те, що відбувається, як Крим ставиться до курортного сезону, як готується до приїзду Президента. Це була щотижнева праця, не завжди вдячна, але вона була вдячною особисто для мене, тому що в той момент я взагалі не вмів писати. Мені просто пощастило з редактором, який мене цього навчив. Авторські колонки, в яких були «особові займенники», я почав писати десь за три роки, у 2012-му. Для мене це було дуже відповідальною історією. Ти вже не можеш ні за кого сховатись. Є ти і твоя думка. Ти більше не можеш процитувати чиїсь слова.

Значною мірою популярність авторських колонок в Україні – це історія не про норму. Це історія про девіацію та викривлення ринку. Класичні журналістські жанри як інтерв’ю, розслідування чи репортаж потребують від редакції багато часу та ресурсів. Тобі треба забезпечити журналіста, виділити йому багато часу, щоб він зробив якісний матеріал. На це піде багато сил і часу, а авторська колонка завжди може бути написана за відносно короткий термін.

 

Чому вітчизняна аудиторія має великий інтерес до авторських матеріалів та думок інших людей?

 

У цьому випадку спрацювало декілька факторів. З одного боку це історія про 1991-й рік, коли порушилась спадковість української журналістики, коли досвід метрів радянської журналістики виявився нікому не потрібним. Тоді, у 90-х роках, народжувалось нове покоління журналістів незалежної України. Другим рубіконом став 2014-й рік, коли події відбувалися з ефектом сніжної кулі. Ми ще не встигли відійти після втечі Януковича та перемоги Майдану, – як відбулася анексія Криму. Ми не встигли пережити анексію Криму, – як почалося вторгнення на Донбас. Потім Волноваха, Боїнг, Іловайськ, Дебальцево і так далі. Подій було так багато, що запит на цю контекстуалізацію, опис того, що власне відбувається навколо нас, був дуже високим. Саме тоді народилась когорта українських блогерів. До 2013-го року їх можна було порахувати на пальцях двох рук, а зараз популярних блогерів в Україні доволі багато.

Також існує певне викривлення, тому що українська політика занадто вождистська. Вітчизняні виборці, приходячи на виборчі дільниці, не читають програми. Вони частіше голосують за персоналію, за людину, яка дарує ім’я політичній силі, – Блок Петра Порошенка, Блок Юлії Тимошенко, Народний фронт Авакова та Яценюка та інші партії. Такою ж стала українська журналістика. На жаль, люди сьогодні читають не стільки видання, скільки саме авторів. Тому існує такий попит на тих, у кого є своя аудиторія, готова кочувати за ними з одного видання у інше. Я хотів би, щоб це було тимчасовим явищем, на зміну якому в політиці прийшли б політичні програми, принципи та партійні інститути, а в українській журналістиці на зміну одинакам та засиллю авторських думок прийшли великі жанри, інституціональні журналістські майданчики, які користуватимуться такою самою довірою.

 

Як допомогти аудиторії осмислювати речі самостійно та не сприймати колонки відомих авторів за абсолютну істину?

 

Треба просто сумніватися. Треба розуміти, що люди говорять дуже багато нісенітниць лише через бажання сказати щось нове. Варто усвідомлювати що, дійсно, у нас немає авторитетів, які б не помилялися. Мій особистий рецепт, як не потрапляти у пастку чужої некомпетентності – нарощувати власну компетентність, читати книги з історії, біографії політичних діячів. Таке читання допомагає розуміти логіку, за якою розвивались ті чи інші країни. Дозволяє розуміти рецепти перемог та поразок. Наприклад, Еймон де Валера дасть більше розуміння історії Ірландії, а біографія Маргарет Тетчер дасть більше розуміння історії Великої Британії. Тому читати, читати, читати, та не мати залізобетонних авторитетів – це дуже правильне ставлення до світу.

 

З огляду на кількість ваших матеріалів у різних українських медіа, можна зробити висновок, що вам часто є що сказати. Ваше бачення своєї роботи – це більше творчість чи кон’юнктура?

 

Кажучи відверто – мені мене забагато. Я б себе скоротив, тому що інколи ти просто втомлюєшся. Я намагаюсь писати не більше двох колонок на тиждень. Хтось скаже, що це забагато, але насправді – ні, у мене є знайомий, який пише сім-вісім колонок на тиждень. Просто один і той самий матеріал може передруковуватися з гіперпосиланнями на різні видання, через що створюється враження всюдисущості.

Є гарне контрольне запитання: якщо б ви виграли в лотерею декілька мільйонів доларів, які б дозволили вам жити як рантьє та не працювати, чим би ви займались? Я часто ставлю це питання своїм друзям та час від часу самому собі. Гадаю, що я б займався тим самим, чим і сьогодні, але, можливо, скоротив би інтенсивність деяких ефірів. Просто ми живемо у епоху глобальних тектонічних зламів, особливо коли мова йде про нашу країну. Ненамагання це осмислити межує з інтелектуальною лінню. 

 

Публіцистика – це справа журналістів чи письменників?

 

Що стосується авторської журналістики, публіцистики та колумністики, то багато хто говорить, що це «література на бігу». Насправді це може бути справою тих, кому є що сказати. Мені, наприклад, не зовсім цікаві ті колонки, в яких автор намагається торгувати емоціями. А це дуже поширена тенденція. Мені скоріше цікаві ті колонки та тексти, де автор намагається торгувати аналізом чи спробою впорядкувати хаос до стану смислів завдяки концептуалізації чи історичним аналогіям.

Авторська журналістика та публіцистика взагалі – це найменш регульований жанр. В новинах є чіткий приклад, якому має відповідати матеріал – цей жанр дуже чітко відрегульований. В авторських колонках можна робити все що завгодно, все, що спаде на думку.  

Я точно знаю, що я чекаю від авторської колонки, що мене може в ній зацікавити, – це додаткове знання.

 

Ви працювали у російських медіа, які за декілька років стали рупором пропаганди. Чому представники російського медіапростору не виконали своїх професійних обов’язків і спокійно перетворились на ретранслятор ідей влади? Наскільки можлива така ситуація в Україні?  

 

Пітерський журналіст Дмитро Губін сказав, що в Росії є журналісти, але немає журналістики. Тобто є журналісти на рівні персон. Не знаю, можливо, Парфьонов. Дудь, напевно. Але немає журналістики інституційної – як системи медіа, рознесених по різних полюсах ціннісної шкали, які б конкурували один з одним. Ні, там існує однодумність із невеликими ліберальними лакунами, але загалом простір громадської думки в журналістиці монополізований вертикаллю влади.

Чи може це повторитись в Україні? Думаю, ні. З однієї причини: в Росії у влади є монополія на гроші. Якщо примітизувати та говорити умовно, Росія живе за рахунок продажу нафти та газу. Цей бізнес під контролем влади, і тому вертикаль одна. А в Україні немає одного експортного продукту, за рахунок якого живе вся країна. Є багато продуктів, які йдуть на експорт. І тому в 90-ті роки, коли в Росії виростала одна вертикаль, в Україні сформувалося декілька фінансово-промислових олігархічних груп. Для захисту своїх активів олігархи створювали політичні партії, медіа, які конкурували одне з одним. І коли в Росії була монополія політична та медійна, в Україні була «поліархія» або «олігополія», якщо завгодно. В значній мірі через це народилось все те, чим так пишалась наша країна – партійна система та медіа, які конкурують між собою. Це було добре на певному етапі, але зараз час рухатись далі.

 

Журналістика в період інформаційної війни: наскільки тонким є баланс між об’єктивно-збалансованим висвітленням інформації та участю у медіапротистоянні?

 

Це питання, щодо якого зараз дискутують, та у багатьох моїх колег на нього немає єдиної відповіді. Сучасна Росія займається медіадиверсіями. Є Russia Today, який працює на західні аудиторії та вигадує реальність. Також є російські експортні медіахолдинги, які так само намагаються підтримувати якихось маргіналів в Європі, є російські проекти в нашій країні.

Чи може відкрите суспільство залишатися відкритим в умовах агресії з боку закритого суспільства? Чи нам потрібна якась медіагігієна? Чи повинна Україна вирощувати власного владного левіафана в умовах військової агресії з боку іншої держави? Війна скасовує правила гри на медіаринку чи ні? Справа в тому, що класичні стандарти BBC, на яких ми всі вчились, створені для мирного часу. Але, чи є вони ефективними в умовах агресії? У мене досі немає відповіді на це питання. В українських медіа є різні думки: є ліберальна позиція, до прикладу, журналісти «Громадського» вважають, що треба бути максимально об’єктивним та відстороненим, навіть коли проти твоєї країни відбувається агресія. А інші журналісти, також мої колеги, вважають, що це не «українська армія» – це «наша армія». Це не «українські солдати», – це «наші солдати». Що не можна бути відстороненим, коли мова йде про долю твоєї країни. Відверто кажучи, особисто мені ближча друга позиція.

 

Крим сьогодні під цілковитим впливом російської медіамашини. Втративши його фізично, наскільки ми втратили його ідеологічно?

 

Не можна недооцінювати російську машину пропаганди. Як виграти інформаційну війну з Росією? Бюджет російських державних медіахолдингів складає один мільярд та 200 мільйонів доларів на рік. Це сумарний бюджет ВДТРК, «Першого каналу», НТВ та інших держхолдингів. Холдинг «Спутник» мовить 20 мовами Євросоюзу. Тепер згадаємо, які українські сайти мають хоча б англомовну версію.

Правильна відповідь на питання «Як ми можемо перемогти Росію у прямому інформаційному протистоянні?» – на жаль – «Ніяк». Або нам також доведеться будувати такого інформаційного левіафана на півтора мільярди. Зрозуміло, що російська пропаганда доволі майстерна, ефективна, вона наслідує традиції Радянського Союзу. Очевидно, що людям, які опинились у зоні її впливу, доволі важко зберігати медіанезалежність власної свідомості. Цей процес впливу відбувається, і я розумію, що український медіавплив на Крим програє російському в рази просто тому, що російське агресивніше.    

Чи це означає, що Крим неможливо реінтегрувати – ні, не означає. Озвучу крамольну думку: я гадаю, що Крим реінтегрувати в Україну набагато легше, ніж Донбас, тому що в Криму не було крові. А кров сакралізує будь-яке протистояння. На Донбасі живуть діти, батьки яких воювали на боці бойовиків та загинули. Вони ростуть із відчуттям того, що їхніх батьків загубила кривава хунта, та ця історія стає частиною сімейного переказу. У Криму таких дітей немає.

 

«Крим.Реалії» та телеканал ATR – мало не єдині журналістські проекти, які говорять про Крим в Україні. Як відновити інтерес аудиторії до окупованих територій?

 

Це дійсно проблема. Я розумію менеджерів комерційних телеканалів: якщо власники ставлять перед ними задачу виходити на самоокупність, тримати певну частку аудиторії, то вони добровільно не будуть повертатися до кримської теми, тому що вона не є найпопулярнішою серед українців. Донбас та інші події витіснили Крим на периферію порядку денного. Тому в комерційних медіа Крим може з’являтися, тільки якщо це буде соціальна позиція, відповідальність власника чи гендиректора. Вони повинні сказати: так, можливо, кримська тема не є популярною, але ми все одно будемо її висвітлювати, тому що це наша окупована територія, і ми не можемо дозволити собі випускати її з поля зору. Або ж якщо буде існувати певна державна політика з цього приводу.

Так, Крим сьогодні розташований на задвірках порядку денного публічної України. На жаль, це закономірно. Якби не було Донбасу, увага була б прикута до Криму. Але, оскільки на Донбасі триває напівгаряча фаза протистояння, ми розпочинаємо наш день із того, що читаємо мартирологи з лінії фронту, читаємо імена українських солдат, які загинули. Зрозуміло, чому Крим витіснений, видавлений та заміщений. Сумно? Так. Закономірно? Ну, до певної міри, теж.

 

Навесні, у прямому ефірі шоу «Ранок у великому місті», ви оголосили про «Казарін-челендж» та свої наміри повністю перейти на українську мову. Чому це питання стало для вас принциповим?

 

Я народився і виріс в Криму. Ми завжди вивчали українську мову. І у школі, і в університеті. Але в нас не було жодної мовної практики, тому що моє оточення в Криму було суто російськомовним. Ми могли почути українську тільки з телеекрану або коли ходили до кінотеатрів.

Усе своє життя я розумію українську, але майже ніколи її не використовував. Коли я переїхав до Києва у 2014-му, теж не мав жодних проблем зі своєю російськомовністю, але в один момент я зрозумів, що неправильно використовувати це як право не вчити українську. Я вирішив піти і займатися з вчителем. Роблю це й зараз. Якщо чесно, я вважав, що спершу перейду на українську у своїх радіоефірах, але потім канал ICTV запропонував перейти мені на українську у ранковому шоу, і я погодився. Це не було пов’язане навіть із квотами. На той момент, коли це запровадили, кількість української мови в ефірі ICTV становила 78%, тобто ми їх навіть перевиконували. Але для мене це був принциповий момент: довести, що будь-яка російськомовна людина, яка ніколи не використовувала українську, може перейти на неї в будь-який момент, якщо матиме бажання. І треба завжди пам’ятати, що шлях до гарної української лежить через погану українську. Не треба боятися помилок.


Фото: Анна Ільченко